ЛРК В.Канівець "Білка"

Сьогодні ми проведемо незвичайний урок. Урок літератури рідного краю. Рідний край – це наша з вами земля, рідне місто, село, той куточок, де ви зробили перші кроки, вимовили перше слово, де ви зрозуміли, що життя прекрасне і доторкнулися до найзаповітнішого – краси навколишнього світу.

Сьогодні ви познайомитесь ще з одним письменником, нашим земляком, це лауреат Державної премії ім..Т.Г.Шевченка Володимир Васильович Канівець

В.В.Канівець народився 5 жовтня 1923 року в с.Весела Долина. Тут, серед чудової природи, виростав, мужнів майбутній письменник. Тут він вперше почув задушевну українську пісню, тут він навчився любити й берегти красу рідного краю. Після закінчення школи В.Канівець їде на Донбас, де працює на залізниці.

З 1941 по 1945р. Володимир Васильович як мужній патріот рідної землі воює на фронтах Великої Вітчизняної війни, був поранений, закінчив пілотне училище. Після війни закінчив десятирічку, потім Латвійський державний університет і став журналістом. Працював у Ризі, Орлі, Житомирі, Києві. Написав багато цікавих повістей і романів. Зараз В.Канівець живе і працює в Києві і продовжує писати про свій рідний край, його історію, про природу і людей.

Сьогодні ми поговоримо про його оповідання “Білка”

«БІЛКА»

Щоранку в один і той же час я чув: білка стрибала на дах і, дряпаючи гострими кігтиками по залізу, пробігла до мого вікна. Секунди тиші – і сонячним зайчиком вона злітала на гілку сосни. З гілок, що легко похитувались, осипалася зерниста роса.

Переплигнувши на сучок, вона витирала лапкою вмиту росою мордочку, причепурювалась. Якщо в цю хвилину я підходив до вікна, вона кидала на мене погляд гострих очей-янтаринок і, цокаючи, ніби танцюристка кастаньєтами, шугала на вершок сосни. Звідти, розпустивши хвіст, летіла на ялинку, а з ялинки, як у воду, пірнала в густе листя ліщини.

Назад верталась іншим шляхом, бо в зубах у неї були зірвані разом з зеленою шкаралупою горішки. Пробігла по тину, з тину спускалась на землю і, майнувши через вулицю зникала. Я здогадувався, що дупло її десь недалеко. Мені хотілося подивитися, де вона живе, але помітивши, що я слідкую, починала сердито цокати, заплутувати сліди, і я повертав назад.

Тої ночі море так гуркотіло, наче десь далеко палили з гармат. Дерева скрипіли й натужна стогнали. А та сосна, що стояла біля мого вікна, навіть діставала гілками до скла.

На світанку вітер трохи послабшав. Я встав рано і пішов до моря. Шторм викидав на берег разом з водоростями краплинки янтарю, і я поспішав, щоб мене хто-небудь не випередив.

Дачу мою від моря відділяв тільки сосновий бір, що тягнувся вздовж берега по невисоких дюнах. Такої бурі давно не було: вперше за шість літ життя на дачі я бачив вивернуті з корінням могутні сосни.

Оглядаючи одне з повалених дерев, я раптом помітив: під гіллякою, придушена до землі, лежить моя знайома білочка. Як же ти, така метка і не вбереглась? А, он що: тут в дуплі було твоє гніздо...

Я вирішив поховати її у дворі, під тією сосною на якій вона завжди вмивалася росою, веселим цоканням вітаючи мене. Підняв гілку, взяв у руки білку і відчув: в долоню щось тихенько стукотить. Невже жива? Притиснув пухнастий клубок до вуха.

Справді, у білочки билося серце! Билось тихо, слабосило, але з тією впертою наполегливістю, з якою пташеня стукає в шкаралупі яйця, прагнучи вирватися на світ божий.

Я кинувся до моря і, обережно вмочивши голівку, поклав білку на мокрі м”які водорості. Опустився на коліна, приклав вухо: серце стукало частіше, частіше...Раптом по всьому тільці її пробігла судорога, і темна янтаринка ока трохи розплющилась

Ожила ? – радісно запитав я.

Білка ніби відповідаючи мені: “Так, ожила”, приклала очі і, очевидно, зібравши всі свої сили, спробувала підвестися, але тільки ледь-ледь сіпнула голово. Я дав їй досхочу надихатися свіжим морським повітрям, потім поклав у полу піджака і заніс до себе в кімнату.

У мене була відпустка, і я ходив за своєю білочкою, як за дитям. Крізь гострі зціплені зуби вливав піпеткою молоко, щоразу виносив до моря і клав на водорості: мені чомусь здавалося, що в їхніх пахощах є щось цілюще. І білка моя стала оживати. А коли з”їла перший горіх, і я, похваливши її, хотів попестити, вона, сердито цокнувши, оскалила гострі зубки.

- Ось ти як? – щиро здивувався я і трохи образився: коли зовсім сил не було, то все приймала від мене, а тепер готова кусати.

Доки білка хворіла, я робив усе, щоб вона, одужавши, добре почувала себе в моїй кімнаті. Коли лісники прибирали звалені бурею сосни, я попрохав, щоб вони акуратно вирізали те місце, де було дупло. Я притягнув метрову колоду в кімнату і поставив у кутку. Побачивши своє дупло, білка радісно цокнула і раптом, ніби згадавши, що трапилося, сховала голівку в лапки і жалібно пискнула. Мені хотілося втішити її. Але як? Слів вона не розуміє, ласки не приймає. Залишалось одне – дати горішок. Я розколов кілька горіхів і поклав перед нею. Але вона, зрідка попискуючи, навіть голівки не підняла. Щоб вона вільніше себе почувала, я вийшов з кімнати. Години дві сидів біля моря, а коли повернувся – застав білку в тій же позі. Правда, вона вже не пищала і дихала рівно, неначе спала.

Одужувала білочка дуже повільно. Навіть в той час, коли починала бігати й перебиратися з вікна в дупло, її не переставали мучити якісь дивні корчі. Стрибає, веселиться – і все гаразд. А як тільки засне, чую – пищить. Тоненько, жалібно. Я брав її на руки, виносив до моря, і корчі зникали. І ось що цікаво: в ці хвилини вона з радістю приймала мою ласку, і гострі оченята-янтаринки блискотіли мяко, вдячно.

Минула осінь, випав перший сніг. У кімнаті моїй не було опалення. Треба переїздити до міста. Що ж робити з білкою? Випустити? Але вона ще не зовсім одужала, і потім – нічого не заготовила собі на зиму, буде голодувати, а то ще й загине з голоду.

- Ну, що мені з тобою, дикункою, робити? – підсівши до дупла, запитав я.

- Цок! Цок! – насторожено, ніби зрозумівши, про що йде мова, висунула з дупла голівку.

- Я питаю тебе: що мені з тобою діяти? Випусти в ліс чи забрати в місто?

- Цок! – вертячи голівкою, процокотіла вона, і це вийшло так, наче не дочувши, запитала: “Як?” Я засміявся.

- Цок! – відповів я, і на цьому наша розмова закінчилась.

Після довгих роздумів я все-таки, бачачи, наскільки білка боїться мене, вирішив випустити її. Адже хоч і з голодом, але на волі. До того ж я ще вирішив поставити на вікно ящик з горіхами. Разом з дуплом – в руки вона мені не давалась – виніс її на подвір”я і залишив. Повернувся через годину – білки нема. Я сумно – шкода було – і водночас з полегкістю зітхнув. Дупло заніс до кімнати: жити білка в ньому все одно не змогла б – кожний кіт дістане її там,- а в мене залишиться пам”ять про неї.

Неспокійно, тоскно було того дня на серці. Все думав: “Куди вона втекла? Де буде жити? А може, повернеться? Очевидно, ні: адже весь час трималась осторонь.”

На всякий випадок вирішив ще днів два пожити на дачі. І хоч було холодно, все-таки залишив вікно відчиненим. Якщо надумається повернутись, то з тієї гілки, на якій раніше вмивалась, легко зможе стрибнути в кімнату.

Не встиг засвітити світло, як почув знайомий стрибок на дах. Я кинувся до вікна. Білка перелетіла з даху на гілку і, побачивши мене, радісно цокнула.

- Що - холодно? – запитав я.

- Цок! – відповіла вона і так махнула лапкою, ніби сказала: “Дуже!”

- Горішків хочеш?

Білка труснула голівкою:

- Цок!

Я взяв жменю горішків, висипав на подвір”я і відійшов од вікна, щоб не лякати. І раптом – цок! Вона на вікні. Ще – цок! – і очі-янтаринки радісно блищать у дуплі. Я не сподівався такого. Що вернуло її сюди? Голод? Та ні ж: на подвір”ї повно горіхів. Дупло? Так, очевидно, так... А може, до мене звикла? Може, по-своєму любить мене? Я підійшов до дупла і, цокнувши, весело запитав:

- До мене повернулась?

Янтаринки згасли: білка сховалась у дуплі. Ні, не до мене вона прийшла. Просто взимку ніде подітись, от і вернулась у дупло. Я вирішив зробити так: якщо вона вранці втече, почеплю це дупло на сосну, і хай собі там живе.

Залишив вікно відчиненим і ліг спати. Проснувся – білки нема. Я взяв у сусідів драбину, виліз на сосну, витягнув туди мотузком білину хатку і прив”язав біля тієї гілки, де вона вмивалась, щоб відразу помітила своє житло. Біля вікна прибив ящик і насипав туди горіхів.

П”ять днів не приходив на дачу – і часу не було, і хотілося подивитись, як же білка зустріне мене після такої довгої розлуки. Тож у неділю поїхав туди з самого ранку.

Вздовж огорожі стелився вузенький цегляний тротуар. Цеглини стерті, побиті, і тому кроки, - особливо коли з дерева опадало листя, - було чути далеко. Щоб білка не впізнала мене здалеку – вона безпомилково вгадувала мої кроки – я обійшов дачу з боку моря. Старався йти так, щоб гілка під ногами не тріснула, і все-таки не встиг ще з лісу вийти, як почув радісне:

-Цок! Цок-цок!..

Білка вискочила з дупла і, чіпляючись за припорошені снігом гілки сосен, полетіла мені назустріч, залишаючи за собою хвіст снігової пилюки.

Цілий день білка радісно цокала біля мене, вскакувала в кімнату, але як тільки я пробував погладити її рукою, стрімголов кидалася вбік. Я розумів: вона звикла до того, що про неї дбають – і тільки. Ну що ж: дякую і за це. Але коли ввечері, зачинивши вікно і замкнувши двері, я пішов до станції, білка з гнівним! – цоканням кинулась до дверей слідом за мною.

- Що – сумно самій? – запитав я, зупиняючись біля гілки, на якій вона сиділа. – А мені холодно тут. Ось так... Ясно?

Білка мовчки і якось насторожено-лякливо дивилась на мене.

- А коли ти вже так любиш мене – ходи сюди, ну? – простягнувши руку, сказав я. – Їдьмо до міста.

- Цок! – сердито махнула вона голівкою. – Цок!

- Тоді живи сама, - сказав я й пішов далі. Вона знову кинулася за мною і зацокотіла ще сердитіше. Що було робити? Залишити? Але ж їй тут так тяжко самій. Повезти в місто? Але як? Не дається ж у руки!

Довго я дивився на неї і розмірковував, як краще зробити. Потім повернувся, взяв дупло з сосни і заніс його в кімнату. Коли ж білка, радісно цокнувши, невагомою пір”їнкою ускочила в нього, зав”язав очі марлею і, піймавши попутну машину, повіз у місто.

Всю дорогу білка навіть голосу не подала, наче її там і не було. А коли в моїй міській квартирі стала гасати так, ніби народилась там, я зрозумів: у сердечку цього гордого звірятка жевріла якась і моя іскорка... І не помилився: за зиму ця іскорка розгоралася все більше й більше, і кінчилось тим, що моя білочка зовсім приручилась і лащилась, як кошеня. Хоч я і влаштував колесо, щоб вона могла розминатись, і понасипав до кімнати всякої всячини, аж до соснових гілок і морських водоростей, аби хоч трохи відчувався дух моря і лісу, вона, як тільки я йшов на роботу, сідала на вікно і непорушно чекала мого повернення. І тільки-но я відчиняв двері – летіла через усю кімнату мені на груди. І цокотіла, терлась, пищала, несамовито гасала по кімнаті. Я дивився на неї, і мені здавалося: ще мить – маленьке сердечко не витримає, розірветься від радості.

Надійшла весна. Ми знову перебралися на дачу. Я поставив дупло в той же куток, у вікні вийняв нижню шибку, забив те місце диктом, а в ньому прорізав отвір, щоб білка могла повсякчас вбігати і вибігати з кімнати.

Спершу вона нікуди не вибігала, а лише подовгу сиділа на вікні, уважно-уважно прислухалась і нервово здригалася від кожного шелесту. Тоді я став брати її з собою на прогулянки. Вона сиділа в мене на плечі чи бігала десь поруч, і ми довго ходили по лісі. Під час одної з таких прогулянок з вершка сосни впало вимогливо-кличне:

-Цок!

Білка моя здригнулася, пурхнула на землю і, сиплячи жовтою корою сосни, вихором помчала на той клич. Я подивився вгору: тепер їх було двоє. Припавши до гілок, вони з жадливою настороженістю пильно дивились одне на одного. Ось білка зробила рух, і той – з усього було видно, що то був самець – відразу ж його повторив. Ось він поворухнувся – і моя білочка: точнісінько так повторила. І незрозуміло було: боялись вони чи не могли надивитись одне на одного? А може, і те, і друге?

- Білко! – покликав я.

Раніше бувало, хоч би як далеко вона не бігала, варто мені було крикнути: “Білко!” – і вона кулею летіла до мене, а тепер і не ворухнулась. Ах, ось як! Ну й бог з тобою. Залишайся. Я повернувся і, навмисне наступаючи на тріски й шишки, рушив по дачі. Підійшов уже до хвіртки, коли білка наздогнала мене. Догнала, радісно цокнула, але... не злізла на плече, як це робила завжди, а вискочила на сосну, звідти через вікно – в кімнату.

Цілий вечір білка не висовувалась із дупла, і я не кликав її, бо відчував, що їй хочеться побути самій.

З того дня вона перестала лащитись, а згодом – почала уникати мене, як і тоді до переїзду в місто. Все частіше десь на вершку сосни було чути закохано-кличне: “Цок!” І вона прожогом кидалася на той поклик.

А одного разу полетіла до нього і ... не повернулась. Я довго ходив по лісі і гукав: ”Білко! Білочко!” – але мені не відповідала навіть луна...