ЛРК. Проза письменників рідного краю. Іван Кушніренко.

Знайомство із біографією

Іван Кирилович КУШНІРЕНКО народився 1 січня 1947 року у станиці Чорноріченській Псебайського району Краснодарського краю в сім'ї селян-українців, що свого часу втекли туди від голоду із Запорізької області.

Загальну середню освіту отримав у Гуляйпільській середній школі-інтернаті (1965 р.). Пізніше (1970 р.) закінчив Запорізький державний педагогічний інститут (філфак, українське відділення), Львівський державний університет ім. І.Я.Франка (факультет журналістики, 1990 рік).

У 1968 році після закінчення третього курсу був відраxований з педінституту разом із двома студентами і викладачем, кандидатом філологічниx наук, доцентом Віктором Антоновичем Чабаненком за любов до української мови.

Після року роботи на Дніпровському електродному заводі газівником мереж був поновлений в педінституті на четвертий курс.

Кілька років (1970-1976) Іван Кирилович викладав українську мову та літературу в Полтавській школі-інтернаті Гуляйпільського району. Вся ж подальша його професійна доля пов'язана з районною газетою, де трудився з вересня 1976 року до вересня 2011 року кореспондентом, завідувачем сільгоспвідділу, заступником редактора. Із жовня 1991 року і до виxоду на пенсію (2011 рік) очолював колектив районної газети «Голос Гуляйпілля».

Журналістика вабила І.Кушніренка з юнацьких літ, бо ще з 1965 року він співробітничав з районкою. Очоливши у 1991 році «Голос Гуляйпілля», Іван Кирилович сповна віддався творчій праці журналіста. З-під пера головного редактора газети постійно з'являлися репортажі, статті, зарисовки, інтерв'ю про хліборобів, робітників, учителів, працівників культури, ветеранів війни і праці, про земляків, які своїм невтомним самовідданим трудом, ратним подвигом на фронтах Другої світової війни прославляли і прославляють Гуляйпільський край. Певним підсумком багаторічної журналістської роботи Івана Кушніренка стала книга «Степовики» (Історія газетним рядком), яка вийшла у 2010 році у видавництві «Дніпровський металург» (м. Запоріжжя).

Відомий І.К.Кушніренко і як автор художніх творів, у яких світло і трепетно описує неповторну красу степового краю, рідний куточок землі, де зріс, набрався сил і снаги. Йому належать оригінальні вірші, новели, повісті, видані окремими збірками («Клин зеленого жита», «Жайворонки над степом», «У степу», «У степовій глибинці», «Запах прив'яленого літа», «Подарунок осені», «Співуча криниця», «Добрий знак», «Відгоріла зоря», «Вітри моєї долі», «Гніздо сивого птаха» (2023 р.), «Полинові тумани» (2024 р.), роман «Сиві жита», присвячений батькам.

Глибока повага до своїх коренів, історичного минулого визначила на десятиліття іще один напрямок діяльності невгамовного Івана Кириловича - краєзнавство. Захопившись вивченням історії літературного руху на Гуляйпіллі у 1999 році, він вже не зміг зупинитись у дослідженнях минувшини багатої на події, талановитих і знаменитих людей своєї малої батьківщини. Разом із відомим місцевим краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилинським І.Кушніренко підготував і видав понад 45 книг з історії Гуляйпільського району.

У 1999 році побачила світ книжка «Чисті джерела», далі «Література Гуляйпільщини» (2002), «Фольклор Гуляйпільщини» (2002), «Преса Гуляйпільщини» (2005, 2006) в двох томах.

Великий цикл у творчому доробку займають книжки з історії сіл Гуляйпільського району, а саме: «На благословенній землі Добропільській» (2003), «Темирівські обрії» (2004), «Малинівські світанки» (2004), «Успенівський слід» (2005), «Верхньотерсянські зорі» (2007), «Любимівські борозни» (2008), «Санжарівське коріння» (2009) та інші.

Окремий розділ у творчості займають книги про Нестора Махна: «І вічно тополі шумлять…» (2008), «Гоп, куме, не журись» (2008), «Нестор Махно і повстанці» (2009), «Нестор Махно і „Союз бідних хліборобів“» (2010), «Нестор Махно: від анархізму… до республіки» (2013), «Реформи Нестора Махна» (2013).

Книжка «Барон М.О.Корф. Одержимий з провінції» (2009) посіла третє місце у Міжнародному конкурсі, присвяченому визначному вітчизняному педагогу Миколі Олександровичу Корфу, проведеному Бердянським державним педагогічним університетом у 2010 році.

За книжку «Люди Приютненського степу", яка взяла участь у Всеукраїнському бібліотечному «Бібліографічному рейтингу-2018», автор отримав подяку від Національної спілки краєзнавців України за активну науково-дослідницьку та просвітницьку діяльність у популяризації історії рідного краю, а від Українського товариства охорони пам’яток історії та культури у згаданому конкурсі - Диплом у номінації «Колективний портрет» за внесок у збереження культурної спадщини України в особах, подіях, місцях пам’яті задля розуміння прийдешнього.

У 2023 році книжка «Гніздо сивого птаxа» стала лауреатом загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».

Сьогодні у творчому доробку І. К. Кушніренка 99 книжок.

І.К.Кушніренко член Національної спілки журналістів України з 1984 року, член Національної спілки письменників України з 2023 року.

За свою невтомну працю Іван Кирилович Кушніренко відзначений численними нагородами, серед яких орден «За заслуги перед містом Гуляйполем», регіональні медалі «30 років незалежності України», «За заслуги перед Гуляйпільським краєм» (2004, 2013), і «За розвиток Запорізького краю» (2004, 2009), грамоти і дипломи різниx гатунків.

12 квітня 2025 року у м. Запоріжжі відбулася презентація 99 книги Івана Кириловича Кушніренка "Війна у кожного своя".

Книга створена , за словами автора:

Щоб прийдешні покоління пам'ятали , які труднощі і жахи пережили земляки в першій чверті двадцять першого століття, тут і зібрані їх розповіді про війну, а вона в кожного своя, але всіх їх об'єднує одне - віра в перемогу над агресором.

У книжці зібрані історії земляків-гуляйпільців і не тільки про сучасну російсько-українську війну. Ці розповіді не можна читати і залишатися байдужими до долі людей, які пережили жахи війни, особливо перші її дні, коли на нашу рідну землю прийшла біда.

Книжка розрахована на всіх любителів історії рідного краю.

Книга має 6 розділів:

1. Таке обличчя у війни.

2. Жахливі дні окупації

3. Війна очима дорослих.

4. Війна очима дітей.

5. Листи з далеких доріг.

6. Незламні Гуляйпільці.

Розділ 3

"Війна очима дітей"

Розповідь учениці 9 класу КЗ «Малинівська ЗОШ І-ІІІ ступенів» Малинівської сільської ради Перепаді Віолети

Війна в моєму селі.

Невеличке мальовниче село Малинівської громади Новозлатопіль, засноване ще у 1848 році єврейськими колоністами жило своїм життям. Хтось працював, хтось навчався. Було все як завжди ( ми не розуміли тоді, як же це було чудово). Зима радувала снігом.

24 лютого 2022 року рано-вранці нам зателефонував мій старший брат Микола, який навчався у м. Запоріжжі і повідомив, що почалась війна. Ми не вірили, не хотіли вірити! Як? Як це можливо? Чому так званий братський народ напав на Україну? Але в новинах сповістили про оголошення військового стану.

З 24 по 26 лютого був зв'язок і світло, працювали магазини. Люди почали закуповувати продукти. У школі оголосили про канікули .

26 лютого на добу зникло світло. Ввели світломаскування. Ми слідкували за подіями по телевізору, радіо та телеграм-каналах.

Оголосили мобілізацію. 25 лютого шкільний автобус зібрав призовників із Приютного, Любимівки, Полтавки, Новозлатополя і Малинівки.

1 березня світло зникло назавжди. Зв’язку майже не було. Страшні чутки про обстріли Гуляйполя, про події в північних областях України повзли селом.

Продукти у магазини не завозились. Медикаменти в аптеку теж. З водою було складно.

Чоловіки Новозлатополя створили самооборону. Вони патрулювали вулиці.

Також допомагали населенню з постачанням питної води.

А на дворі 21 сторіччя!?

Село повнилось слухами, що сусідня Любимівка уже захоплена небраттями і вони вільно розселяються там у людських домівках. Та всі мешканці нашого села вірили, що це не надовго.

4 березня 2022 року об11.00 зі сторони Любимівки заїхала перша колона окупантів, яка складала 25 одиниць техніки. Це були вісім танків, три «Гради», чотири БМП та бензовози, «КАМАЗи» і броньовані автомобілі. Ми намагались рахувати техніку в надії передати дані нашим воїнам.

О 12.30 цього ж дня заїхала друга колона техніки зі сторони села Федорівка. У ній було уже 35 одиниць техніки: САУ, «Гради», «КАМАЗи».

Дві колони чекали третю. Вона прибула о 14.00. Ми сиділи вдома. Дорослі намагались сховати дітей.

Але після обіду усі три колони рушили по головній дорозі у напрямку Гуляйполя. Ми так думали. А вже пізніше дізналися, що 4 березня вони зайшли до сусідньої Малинівки. У цю ж ніч був перший страшний обстріл сусіднього села. Нам було добре чутно і видно.

З 4 по 6 березня інші колони окупантів не заходили. Були лиш поодинокі групи техніки. Мабуть, вони контролювали рух колон.

6 березня через Новозлатопіль повертатись залишки «асвабадітєлєй» з розбитими градами й «КАМАЗами». Ми зрозуміли, що Гуляйполе вони «не взяли». Потай раділи. І дуже сподівались, що ті повернуться «восвоясі не сольоно хльобавши».

Але 7 березня окупанти на БТРах із зловісними позначками заїхали до нашого населеного пункту. Їх було багато. Брудні, п’яні, дивні на вигляд (наче усіх їх чимось напоїли). Вони почали ходити по хатах в пошуках їжі і води. Просили овочі, збирали курей, олію, воду, молоко. Готової їжі не брали, щоб їх не отруїли. Серед військових були росіяни, дагестанці, чеченці. Вони розселились по пустих хатах і у дитячому садочку. У той період окупанти намагались «підкупити» місцеве населення гарним відношенням.

Ставало дедалі тривожніше і страшніше. Ми бачили заграви пожеж і чули страшні вибухи зі сторони Гуляйполя, Старомлинівки і Великої Новосілки. Ми розуміли, що обстрілюють і навколишні села. Зв’язку майже немає. Щось десь намагались дізнатись із Телеграм-каналів або тихенько переповідали один одному.

9 березня у селі стало тихо. Ми не повірили своїм очам. «Асвабадітєлі» покинули Новозлатопіль. Три дні не було чужинців. Тільки після евакуації ми дізнались, що частина їх «перекочувала» до Малинівки, а частина – далі. Та не все було так просто. Одні звільняли плацдарм для інших, які прибули за кілька днів.

Ординців стало ще більше. Але тепер вони вели себе саме як переможці. Грабували магазини, людські господарства. Почались мінометні обстріли з метою залякування населення. Батьки намагались не залишати дітей самих. Збиралися по кілька родин, щоб у разі потреби не залишати дітей одних.

Добре, що ми жили у селі і у нас була якась їжа.

Магазини орки грабували, але окрім горілки їм там мало чого було треба.

Бородін Андрій Васильович, власник магазину роздав людям товари безкоштовно, бо розумів ситуацію, у якій ми всі опинились. А от власниця магазину «Юлія» Любов Олексіївна продавала продукти за завищеними цінами для людей, а от «авабадітєлям» віддавала безкоштовно.

Були й інші "любітєлі руського міра". Наша зубна лікарка допомагала пораненим росіянам, здавала всі відомості про односельчан. Так до сьогодні і залишилась у селі.

Наш староста, Кравченко Віктор Валерійович домовився ( бо виходу іншого не було) з окупантами про постачання води селянам шляхом накачування тракторним генератором та розвезення по селу у певні дні та години.

22 березня у сусідньому селі було чутно звуки ближнього бою ( повірте, за цей період часу ми за звуками навчились розрізняти «вихід» і «прихід», постріли міномету, градів, танків, «роботу» авіації). З острахом спостерігали як «працює» ворожа авіація. Але дуже сподівались, що Малинівку звільнять і ми будемо наступні. Ми не знали чи звільнили сусіднє село, але орків у селі побільшало. Кадирівці, які перебували у Малинівці теж з’явились у нас. Виявилось ці «сміливці» втекли першими, залишивши росіян у малинівському степу. Вони й до цього наїжджали до нас з Малинівки. Навіть забрали там тракторний генератор, залишивши людей без води.

26 березня Збройні Сили України намагались звільнити Новозлатопіль від окупантів, але сили були не рівні. Багато наших захисників полягло тоді.

Моя однокласниця Настя Андросова (вони проживали у кінці вулиці Української) розповідала, що за городами дорослі викопали окоп. І коли починались обстріли, бігли туди. Бігли не лише вони, а й сусіди. Одного разу, залишившись у окопі, вони бачили як з «Градів» розстріляли їх хату й сусідні. Всі обійстя просто згоріли у них на очах. Вони залишились у чому були.

У цей же день 26 березня вони бачили спробу наших ЗСУ звільнити Новозлатопіль. Бачили, що сили не рівні. І кацапи просто розстрілюють хлопців. Тільки один молоденький воїн вижив і прийшов до їхнього сховку. Спитав дорогу на Малинівку. Тоді і родина вирішила втікати. Як Настя сказала, що навіть стара бабуся бігла наче біатлоніст (але смішного в цьому мало). Вони за 40 хвилин подолали відстань у 5 кілометрів.

У цей же день моя родина перебралась до бомбосховища, що розташовувалось у місцевому товаристві. Обстріли були страшні. Ми сиділи тихенько і плакали. Ні їсти, ні спати ми не могли.

У цей же день у селі з’явились буряти.

В бомбосховище посходились цілі родини. Їжі не вистачало. Адже ні світла, ні пічок, ні газу там не було. Вийти на поверхню через обстріли не завжди могли. Дорослі думали чим нагодувати дітей. Буряти з барського плеча віддали перебрані сухпаї. Бридко було їх їсти, але ми мали вижити.

28 березня група батьків пішла домовлятись з окупантами про евакуацію дітей і пораненої жінки. Уже тоді у селі були й загиблі односельці від мінно-вибухових травм, яких росіяни не дозволяли навіть поховати, й поранені та контужені ( наш директор школи Петро Володимирович), яких не було чим лікувати.

Уже після виїзду ми дізнались, що кадирівці вигнали мирних, що залишились із бомбосховища.

Ординці «змилостивились» і дозволили вивезти дітей, але усі гаджети у нас конфіскували.

Виїздили через Любимівку. Там був блок-пост росіян. Дорога була страшною. Малинівку саме крили з градів. Хати у нашому селі горіли. На під’їзді до с. Любимівки ми спостерігали страшну картину: багато загиблих військових і техніки.

На любимівському блокпосту чоловіків роздягали і оглядали на предмет татуювання й слідів від зброї. Процедура було довгою. Але ми вирвались. Добирались до Покровки, хтось до Успенівки, а потім до Запоріжжя.

Ми були на УКРАЇНСЬКІЙ землі! Ми плакали і сміялись одночасно. Страшно, що далі, але ми були живі і вільні!

Вирвавшись з пекла окупації, ми налагоджували своє життя, зустрічались з односельців, чули нові страшні історії. Аня Близнюк розповідала, що їх родину з іншими людьми (близько 30 чоловік) уже набагато пізніше після нас вивіз якийсь російський солдат у вантажівці разом із трупами загиблих росіян до м. Токмаку, де люди 5 діб переховувались у якомусь дитсадку.

Інші односельці розповідали, що декого просто не хотіли випускати, або вимагали величезні гроші, яких у людей просто не було.

Дехто з наших односельців пропав без вісти. Їх і досі розшукують рідні.

У м.Запоріжжі біля Карітасу нас зустріли волонтери. Нагодували, дали одяг, розмістили в одному з дитсадків міста на перепочинок. Багато ще чого було: жили в однокімнатній квартирі, спали на підлозі, переїзди і ось ми – в модульному будиночку. Тепер ми – переселенці. Вчимось, працюємо, донатимо. Як можемо робимо свій внесок у велику перемогу. Дуже хочемо додому. Слідкуємо за новинами. А новини поки що не втішні, бо ворог усе нищить на своєму шляху .

Нелюди! Вони і є нелюди!

Дитячий садок, який був відремонтований та оновлений у 2021 та 2022 роках зруйновано.

13 листопада 2023 року російськими окупантами зруйновано історичні будівлі єврейської школи та синагоги у Новозлатополі . Будівля побудови кінця XIX століття використовувалася і як синагога. Також зруйновано будівлю ще однієї єврейської школи поруч, яка побудована у 1920-х роках. Колишня єврейська синагога, яка у 1923 року радянською владою була передана під сільський клуб та школу. Ці дві історичні споруди, які колись пережили німецьку окупацію, наразі переживають рашистську. Першого руйнування будівлі зазнали у 1943 році, коли німецько-фашистські війська відступали з села. Тоді, як у тодішній синагозі постраждав переважно дах, школа зазнала більш істотного руйнування, проте була відбудована жителями села із вцілілої та нової цегли. У 1964 році школа відновила роботу, значно збільшилась у розмірі та значно змінилася. Стосовно синагоги, то будівля теж зазнала істотних змін. З часом добудувано передній фасад із білої цегли, тоді як вся споруда була із червоної. Однак задній залишався первинно-унікальним. Від пам'яток залишилися лише зовнішні стіни, які теж зазнали руйнувань.

Ворог ще сидить у нашому селі. З повідомлень місцевих мешканців, які ще там залишились, адже не всі з них колаборанти, відомо, що там росіяни організували танковий полігон. Місцевих у бомбосховище не пускають.

Але ми віримо, що рано чи пізно ворога буде знищено. Справедливість буде відновлена. І ми повернемось відбудовувати своє рідне село.

Ця війна показала нам, що тільки разом, кожен на своєму місці ми зможемо подолати усі перешкоди і прийти до перемоги. Хтось у лавах ЗСУ, хтось волонтером, хтось донатом чи допомогою. Бо якщо тил забуде де фронт, фронт забуде де тил. Тільки так. По такому принципу ми зараз і живемо у прифронтовому місті Запоріжжі. І усім розповідаємо правду! І віримо, що кожен ворог і колаборант отримає по заслузі!

Робота над змістом тексту.

Дати відповіді на питання

1. У якому селі відбувалися події описані у творі школярки?

2. Що створили чоловіки згаданого села?

3. Дата окупування села ?

4. З чого люди зрозуміли, що Гуляйполе не здолали "асвабадітєлі"?

5. Чому окупанти не брали приготовану їжу?

6. Як вели себе "ординці" у селі?

7. Чи була спроба звільнити село. про яке згадується у творі? Коли?

8. 28 березня група батьків пішла домовлятись з окупантами про ...

9. Перша колона із села виїжджала через село...

10. Як називають людей, які виїхали із села через окупацію?

Домашнє завдання.

Написати есе "Війна моїми очима", пригадавши події березня 2022 року.