ЛРК № 1. Легенди та перекази рідного краю, їхнє тематичне розмаїття

Отуди на північ, у степу за Гуляйполем, є річка Янчул . Колись вона була широка і глибока, не те, що тепер — рівчачок... Так ось по цій річці плавали в давні часи кораблі. Турки й татари по ній золото та всяке багатство з нашої землі вивозили.

Кажуть, що якось на цей край напав кримський хан Янчул. Награбував чого хотів. Золото переплавив на коня, закутав його в овечі шкури й повантажив на корабель. Тільки зібрався відпливати, коли тут запорожці!

Перебили козаки татар і всі їхні пожитки з корабля в річку повикидали. Викинули й замаскованого золотого коня. Янчул сидів у схованці, а як побачив, що кінь шубовснув у воду,— він і собі пірнув. Боявся, щоб нікому награбоване добро не дісталося. Пірнув — і втопився к бісовій матері! Ото з тих пір і річку за його іменем почали називати Янчулом.

Біля сусіднього села Успенівки є криниця. Говорять, що буцімто колись, дуже давно, жив тут один чоловік. Був він злий, жорстокий і тільки тим і займався, що робив людям шкоду: то хату спалить у котрогось із хазяїнів, то скирту соломи, то ще щось.

Терпіли-терпіли люди, а тоді вислідили того злочинця та й упіймали його на гарячому. Влаштували йому суд. От громада й присудила, щоб палій покаявся і викопав для всього села криницю.

Довго копав засуджений, поки родничок показався. Вода ж виявилася доброю-предоброю. Зраділи люди і пробачили лиходієві за всі його гріхи.

Ото з тих пір і звуть криницю Паліївською.

У минулі часи село Малинівка, що на Гуляйпільщині, називалося Туркенівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті, а може, й більше, тому сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного — жінки. Ну, то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній. Живе собі й горя не знає. Думає, що його жінка-полонянка вже зовсім звикла до чужини. А про те й не здогадується, що вона тільки й жде слушного випадку, аби в степ вирватися та додому податися.

От якось відвихнувся запорожець чи там на Січ, чи там іще куди, а туркеня взяла та й утекла з хутора. Куди вона майнула і що з нею сталося, хто його знає. А тільки через якийсь там час прискакав із степу до зимівника турок на баскому коні. Увесь у дорогих шатах та золотою зброєю обвішаний. Видно, із багатих.

— Так це ти, шайтан, мою туркеню вкрав?! Ану, виїзди в поле — поміряємось силою. Я тобі покажу дорогу до чужих жінок!..

— Ну що ж,— відповідає запорожець. — Як міряться, то й міряться. А хто кому куди дорогу покаже, то ще побачимо.— Сів на коня, взяв ратище, розігнався та з усієї сили й наколов ним непрошеного гостя. А наколовши, вискочив на високу могилу та й покинув тамечки мертвого хвалька на вечерю сіроманцям...

Спливали роки за роками, зістарівся козак та й віддав богові душу вдівцем. Хутір же його невдовзі став слободою. І назвали її люди, знаючи запорожцеву пригоду, Туркенівкою, а ту могилу, де поліг кістьми бусурманин, Турковою могилою.

По цій балці тече річка і зветься так, як і балка,— Кобильною .

В старовину, як ще степ був запорозьким, по балці водилося багато диких коней. Так табунами й паслись. Літ вісімдесят або дев’яносто тому греки часто ловили їх арканами.

Раз грек піймав дикого жеребця і повів його в Катеринослав до архієрея.

— На тобі,— каже,— цього жеребця та зроби мого сина попом: він грамотний!

Архієрей жеребця взяв, а сина постриг у попи. Тому архієрею, було, поведуть греки дику козу, а він дякує та платить гроші...

Дикі коні, було, часто вибігають на Туркову могилу , а потім і подадуться або на Гайчур, або на Янчул пастись.

Дехто думає, що село Успенівка Гуляйпільського району назване за храмовим святом. Аж воно зовсім не так. Старі люди з цього приводу ось що розповідають...

У глибоку давнину по річці Янчулі,— а особливо там, де тепер розкинулась Успенівка,— росли дрімучі дубові ліси. Тяглися вони аж до річки Вовчої і ще далі, аж до Самарських пущ. Жили в тих лісах запорожці і всякі бурлаки, що повтікали від панщини з усієї України.

А як поділила цариця Катерина козацьку землю й тутешні ліси та угіддя поміж панами, то на Янчулі, недалеко від Гуляйполя, де не взявся якийсь вельможа на прізвище Ус і сказав:

— Віднині це моя земля... І ліси мої! Збудую собі отутечки над річкою палац і заживу, як у раю...

Сказав ото таке Ус і почав закликати до себе на роботу всякий вільний люд, що мешкав у янчульських околицях. Наскликав чимало наймитів та й каже їм:

— Бачите, хлопці, оці дуби-велетні?

— Бачимо,— відказали бурлаки.

— Пиляйте їх та гарненько штабелюйте. Я буду палац будувати... Добряче заплачу, тільки не лінуйтеся!

Послухали люди пана і взялися за роботу. Пиляли кілька днів, а тоді прийшли до Уса по обіцяну плату. Пан же, замість того, щоб розрахуватися із заробітчанами, звелів своїм слугам нацькувати на них собак та ще й насміявся:

— Оце вам, волоцюги, така плата!

Страшенно образилися наймити й вирішили провчити вельможу. Діждалися вони ночі та й пустили все напиляне дерево за водою. Приїхав уранці Ус із Гуляйполя на свій наділ, глянув — нема колод, самі пні навколо. Кричав, сварився, лаявся дука, та все марно. Так і не збудував він дубових хоромів, прийшлося цегляні мурувати. А люди довго з нього сміялися та все казали, що хотів Ус мати палац, а лишився з пнями. Так ото через те, значить, і село, яке згодом на панському займищі виникло, назвали Успенівкою.