Література рідного краю. Громадська лірика В.Сосюри

• Володимир Сосюра біографія

Володимир Миколайович Сосюра — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», козак Армії УНР.

6 січня 1898р. народився на станції Дебальцеве (Донецька область) у шахтарській родині. Батько Володимира за походженням був французом. У родині Сосюр було 8 дітей.

Дитячі роки пройшли в селищі Третя Рота, на берегах річки Сіверський Донець. Родина Сосюр часто переїжджала, бо батько часто змінював місце работи, щоб утримувати багатодітну родину.

З 11 років хлопець іде працювати: спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. 

В.Сосюра почав писати вірші з 14 років.

З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу.

Після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. 

Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.

У 1917 році лисичанська газета “Голос рабочего” друкує вірш “Плач волн”, згодом “Чи вже пора”

Перша збірка поета вийшла у 1921 році і мала назву «Поезії» та поема “Червона зима”. Після їх публікації він став популярним.

По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25).

У 1922p. виходить друга збірка В. Сосюри —на той час студента Харківського  університету — “Червона зима”.

Протягом десятиріччя (1922—1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у “Плузі”, “Гарті”, ВАПЛІТЕ та інших

Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Лише через 5 років вона повернулася. Кажуть, що з вокзалу поет ніс Марію на руках. Разом вони прожили до кінця життя.

У 30-х роках Сосюра багато працює над перекладами творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, І. Петникова. 

У 1936 році поета знову приймають до Спілки радянських письменників (у 1934 був виключений “за націоналістичі ухили”).

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах “Червоногвардієць”, який закінчує 1940р.

З початком Другої світової війни письменник виїздить до Уфи. В.Сосюра працював військовим кореспондентом фронтової газети “За честь Батьківщини” бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.

Незважаючи на хворобу серця письменник багато працював — з’являються збірки “Лірика” (1959) і “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), “Щастя сім’ї трудової” (1962) і “Якби помножити любов усіх людей” (1963).

В останні роки свого життя письменник написав автобіогрфічний роман “Третя рота”.

Останніми творами В. Сосюри є поема “За владу Рад” (1964), останніми збірками — “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) .

В 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була написана 1944 року.

У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”).

Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.

• Цікаві факти про Володимира Сосюру!

У дитинстві він захоплювався творчістю: Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Лермонтова.

Володимир Сосюра був двічі засуджений до страти. Його врятували вірші: червоноармійці заслухалися поезіями й пожаліли талановитого юнака.

Упродовж життя видав понад 80 поетичних збірок.

Найулюбленіший колір Володимира Миколайовича – голубий.

• Твори В.М. Сосюри

У творчості Володимира Сосюри виразно простежуються риси неоромантизму. Найбільше працював Володимир Миколайович у жанрах патріотичної, пейзажної та інтимної лірики.

– романи Сосюри:

Третя Рота (1926-30; 1942; осінь 1959 — весна 1960)

Червоногвардієць (1937-40; віршований роман)

– вірші Сосюри:

"Білі акації будуть цвісти"

"Васильки"

"Вода десь точить білий камінь"

"Ганна Іванівна"

"Гей, рум’яні мої небокраї"

"До брата"

"Іще не скресла крига на Дніпрі"

"Зима"

"Коли світало"

"Люблю весну, та хто її не любить"

"Любіть Україну" (1944)

"Літо"

"Марії"

"Солов’їні далі"

"Степ"

"Так ніхто не кохав"

"Третя рота (Павлу Безпощадному)"

"Учитель"

"Я пам’ятаю"

"Як я люблю тебе, мій краю вугляний"

– поеми Сосюри:

"1917 рік" (1921)

"Віра" (1923)

"Вітчизна" (1949)

"Володька" (лютий 1943)

"Вчителька" (1928–1929)

"Галичанка" (1931)

"Залізниця" (1923–1924; епопея з п’яти поем)

"Мазепа" (1929 – 1959, була в списку заборонених творів)

"Минуле" (1930)

"Оксана" (1922)

"Розгром"

"Розстріляне безсмертя "(1960)

"Студентка" (1947)

"Червона зима"

Вірші Володимира Сосюри про Донеччину

“Як передать, Донбас, твою красу…”1952

Як передать, Донбас, твою красу і силу,

і подвиги в труді синів твоїх ясних,

що у борні за мир незламні мають крила

й упевненість в ході для сонячних доріг.

Комбайна гордий гул і шахтарів обличчя,

що вкрив росою піт, і клич твоїх гудків,

і клекіт орлій домн, і сталі гомін вічний,

що лине в вишину із заводських цехів.

І рейок блискотінь під поїздів вагою,

і у вечірній час дівочий ніжний спів,

де в полі трактори залізною ходою

прокладують путі для пишних врожаїв.

Мені там рідне все – й Дінця зелені хвилі,

і шепіт яворів, і дальній дзвін копит,

і округа озер, степів картини милі,

й на обрії гаї, що серцю шлють привіт.

І неба вишина у хмар ажурній піні,

і квітів аромат в байраків тишині,

і у росі світань там хори солов’їні

нагадують мені далекі юні дні.

“Хто розплете тебе, моя ти косо руса?”

я чую пісню знов, і в’ється довгий шлях,

я бачу таткові козацькі довгі вуса

й шахтарську лампочку в натруджених руках.

До мене він схилив обличчя добре, миле

І в серце дивиться крізь одлетілий час…

О тату, тату мій, якби ти встав з могили,

ти б не пізнав його, свій зоряний Донбас!

Уже не кайла дзвін лунає у забої,

І коногона свист не протинає тьму

у штреків глибині, що знали ми з тобою,

коли життя було подібне на тюрму.

Нам силу мускулів машини замінили,

кругом шумить життя, подібне на весну.

Розкований народ розправив дужі крила

і світло дня приніс в копалин глибину.

Нам вільний труд дає усе, що серце хоче,

якби ти з нами був, о, як би ти радів!

І не землянок сум твої зустріли б очі,

а в майві теплім віт – котеджі шахтарів.

Мов весняна ріка, щасливі дні вирують,

блищить, шумить шосе в проміннях сонця грі,

на ньому біг машин, своїх машин, керують

хазяїни життя – веселі шахтарі.

На горду радість їх мені дивитись любо

і слухать шум знамен, що маком розцвіли

і все густіш димлять нових заводів труби,

як знак, що вільні ми, як ті гірські орли.

Так сяй же, сяй, життя, як прапор, пурпурово,

як сонце угорі, що не потоне в млі,

щоб передать могло моє од серця слово

всю велич і красу донецької землі!

“Над шахтами лине задимлене небо”

Над шахтами лине задимлене небо

в огні заводському заграв.

Донець мій коханий, давно я про тебе

пісень голубих не складав.

Одкрили зорі золотої ворота

ми в битві за щастя своє,

і з попелу згарищ моя  Третя Рота

в симфонії праці встає.

Все так же гудок свою пісню заводить

про нашу незламну могуть,

і друзі дитинства ідуть до заводу,

по вулиці Красній ідуть.

Я згадую в синьому димі махорки

про нашу весну дорогу

і бачу вікно прохідної конторки

й незлічні сліди на снігу,

упевнені й рідні… І стежка вузенька

з гори до чавунки біжить,

де мчав я на санках хлопчиськом маленьким

крізь снігу колючу блакить.

І станція та, і вагони, вагони,

і  гуркіт невпинний коліс;

і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—

там жив, там любив я, там ріс.

1947

Донеччино моя! Сосюра

Донеччино моя, твоїх вітрів дихання

я відчуваю знов, як в ті далекі дні,

коли квітки в росі солодкого світання

над голубим Дінцем всміхалися мені.Немов душею п’ю твого життя весну я

у радості степів, у гомоні дібров,

і музику гудків твоїх я знову чую,

Донеччино моя, життя мого любов!

Знов шахти на горі… Дивлюсь на них крізь вії,

і піснею тремтять закохані вуста.

Нехай сніги кругом, та в серце маєм віє

у стороні моїй – і серце розцвіта.І знову юний я, і лине в карі очі

проміння звідусіль, і весь у ньому я,

мов райдуга, звучу, і в жилах кров клекоче,

неначе музика, Донеччино моя!

Іду полями я, а в глибині, під ними,

у штреків плетиві підземний дивний світ

зітхає і гримить, і дзвоном повнить рими,

такий близький мені іще з хлоп’ячих літ.

І мов летять туди думки мої прозорі,

у мареві згадок сплітаючись у спів,

летять у глибину, де лампочки, як зорі,

хитаються й пливуть під кроки шахтарів.

Донеччино моя, героїв світла мати,

твоїх заводів дим, як прапор у очах.

Ти з пісеню мене, коли гули гармати,

послала, щоб тебе прославив я в піснях.

Донеччино моя, моя ти батьківщино,

тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,

щоб знов набратись сил для пісні і життя.

1952

“Коли потяг у даль загуркоче”

Коли потяг у даль загуркоче,

пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…

Ми на гору йдемо через гать…

А внизу пролітають вагони

і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,

і огні з-під опущених вій…

Од проміння і тіней узори

на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…

Ми хотіли й не знали — чого…

Од кохання безвольна і п’яна,

ти тулилась до серця мого…

Ой ви ночі Донеччини сині,

і розлука, і сльози вночі…

Як у небі ключі журавлині,

одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,

темні вежі на фоні заграв…

Там з тобою у сірій шинелі

біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,

хоч і ворог —на нашій путі…

Патронташ мій патронами повний,

тихі очі твої золоті…

Дні пройшли. Одлетіла тривога…

Лиш любов — як у серці багнет…

Ти давно вже дружина другого,

я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману

і промінням своїм засіяв…

Та на тебе, чужу і кохану,

я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать.

Ночі ті, та гітара й жоржини,

може, сняться тепер і тобі…

Сині очі в моєї дружини,

а у тебе були голубі.

1. Склади стрічку часу про життя і творчість поета.

2. Прочитай виразно вірші про Донбас

3. Проаналізуй один вірш на вибір.

4. Роботу виконуй у зошиті, сфотографуй і встав у сірий конверт.

Пройдіть тестування після опрацювання матеріалу уроку.