Ліна Костенко. Поезія

Прочитай та запиши короткий конспект про Ліну Костенко, використовуючи ключові дати й терміни.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року на Київщині, у Ржищеві.

Історія Ржищева укорінена у добу Середньовіччя, посе­лення постало на місці Івангорода, який згадується у літописі 1151 року. Сам Ржищів згадується у літо­писах XIII століття.

Про минувшину маленькій Ліні багато розповідав батько. А він був дуже цікавою особистістю: працюючи вчителем у школі, викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. В одному з віршів, що увійшов до першої збірки, Ліна Костенко виокремила свою причетність до цієї цілком знакової української реалії-символу, яку (себто причетність) провела крізь усю свою поетичну твор­чість:

Я виростала на Дніпрі,

де височіють сині кручі,

де на ніч ставлять ятері

рибалки — люд небалакучий…

(«Я виростала у садах…»)

Друга половина тридцятих. Жорстока доба репресій. Велике полювання на ворогів народу. «Ворогом народу» став батько Ліни, засуджений на 10 років таборів – за те, що був занадто інтелігентним, освіченим.

Передвоєнне дитинство, миті радості. І ще було передчуття війни. «А потім бомби влучили у спокій». Ліні було одинадцять років, коли почалася війна.

Війна поставила першу зарубку на дереві творчості:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

1936 року родина Костенків перебирається до Києва, де Ліна закінчує школу й вступає до педагогічного інституту імені (нині — Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). У стінах педінституту було затісно для людини таких творчих амбіцій, такого польоту. Тим паче, що Київ задихався у безповітряному просторі радянської колонії. Тут, у Києві, вона вдається до одного зі своїх знакових кроків: 1952 року залишає педінститут та їде до Москви у Літературний інститут імені М. Горького, який 1956 року закінчує із відзнакою. Період навчання в Літінституті залишив­ся у віршорядках і поезіях пам’ятними асоціаціями, що «прописані» молодістю духу, безпосередністю вра­жень, письменницькими іменами, колористичністю природи:

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз — чукотський,

а ми на лижах — і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

Незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.

(«Підмосковний етюд»)

Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була збірка «Проміння землі». Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов, оцінив роботу якнайкраще:

«Це дуже талановитий поет з великим майбутнім.

Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму.

Я погано знаю українську мов, але знаю її настільки, наскільки це мова братня, наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського, Бажана…: точніше було б сказати, що я не стільки знаю, скільки відчуваю українські вірші Л.Костенко, я відчуваю, що українські вірші її досконалі…»

Перша збірка її поезій — «Проміння землі» (1957) — вийшла друком тоді, коли в митцеві поєднуються свіжість крові й початки світоглядної зрілості. Услід за цим побачила світ збірка «Вітрила» (1958), що компо­зиційно завершується міфопоемою «Казка про Мару», яка виявила потенціал Ліни Костенко у річищі розлогих поетичних форм. Невдовзі було опубліковано й збірку «Мандрівки серця» (1961).

1963 року було підготовлено до друку нову збірку Ліни Костенко — «Зоряний інтеграл», проте тоді вона не побачила світ, позаяк її було розсипано. 1972 року та ж своєчасно «невтілена» доля випала й збірці «Кня­жа гора», що стало свідченням складності стосунків поетеси із чинною системою. Це вже було визнання інакше мислення й інакше відчування Ліни Костенко, демонстративне проявлення владної тенденції у став­ленні до її творчості.

Недрукування поетичних книжок Ліни Костенко тривало шістнадцять років. У цей час Українським Видавництвом «Смолоскип» імені В. Симоненка було випущено збірку Ліни Костенко «Поезії» (1969, Бал­тімор — Париж — Торонто), у якій її художні набутки подавалася доволі репрезентативно й до якої увійшли твори з усіх написаних на той час книжок, у тому числі й «Зоряного інтегралу».

«Відлига» у ставленні влади до постаті й творів Ліни Костенко позначилась виходом збірки віршів «Над берегами вічної ріки» (1977). Після цього було випуще­но історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), що став однією з найвищих і найвражаючих «пірамід» у творчості Ліни Костенко, та збірку «Неповторність» (1980).

Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?

Сама себе запитує Ліна Костенко і творить свій сад - книгу «Сад нетанучих скульптур» (1987).

До багатогранного й густо структурованого «Вибрано­го» (1989) увійшли як твори з опублікованих раніше книжок, так і вірші із «Зоряного інтегралу» та «Княжої гори», а також найновіший цикл під назвою «Інкруста­ції». Панукраїнською проблематикою сповнений історичний роман «Берестечко» (1999), що, як і «Маруся Чурай», також став духотворною культурною подією.

Виявом повномасштабного визнання творчості Ліни Костенко варто вважати відзначення її 1987 року Державною премією Української РСР імені Тараса Шевченка (нині це — Національна премія України імені Тараса Шевченка) за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність». 1994 року Ліна Костенко стала лауреатом престижної премії Франческо Петрарки (Італія), якою її відзначи­ли за поетичну збірку «Інкрустації» (у перекладі Лука Кальві), що перед тим вийшла друком в авторитетному видавництві «Пйован едіторе».

Навесні 2000 року Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги – «за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, високохудожні твори в галузі літератури, що є визначним внеском у духовне життя українського народу, збагачує його українську пам'ять, стверджує високі гуманістичні ідеали».

Афоризми Ліни Костенко

• Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже.

• Душа належить людству і епохам.

• Оця реальна мить вже завтра буде спомином.

• Немає кращого гримера, ніж добросовісна брехня.

• В Червону книгу запишіть поетів, Поети теж зникають на землі!

• Життя іде і все без коректур.

• І жах, і кров, і смерть, і відчай,

  І клекіт хижої орди,

  Маленький сірий чоловічок

  Накоїв чорної біди.

  Це звір огидної породи,

  Лох-Несс холодної Неви.

  Куди ж ви дивитесь, народи?!

  Сьогодні ми, а завтра – ви! (2015)

Прочитай вірші Ліни Костенко. Визнач провідні мотиви.

ЖИТТЯ ІДЕ І ВСЕ БЕЗ КОРЕКТУР

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Провідний мотив - швидкоплинність земного часу, наново переписати минуле не вдавалося нікому. Людина – планета – митець – час – ось стрижневі образи твору. Роздуми про призначення людини на землі, відповідальність якої за свої вчинки проектується на вічне філософське тло – час.

ВЖЕ ПОЧАЛОСЬ, МАБУТЬ, МАЙБУТНЄ

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Провідний мотив - роздум про невмирущість мистецьких і життєвих цінностей. Кожній людині дано жити лише в теперішньому часі: в минулому вже нічого змінити не можна, в майбутньому – ще не можна, і хто знає, чи те майбутнє для кожного зокрема настане. Тільки мистецькі шедеври неповторні й вічні, лише їх не дано знищити. Кожна людина на землі – це індивідуальність, неповторність. Однак, щоб не загубитися в натовпі, слід уникати сірості життя, не підмінювати справжні пристрасті й почуття штучними.

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
— Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте — мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.

Провідний мотив - думка про незнищенність краси, вічність роду і народу.