А за вікном осінній день сміється
Веселим сонцем й листям золотим.
І вітерцем, що між гілками в’ється,
Й чарівним, дивним небом голубим,
І шумом листя, що з дерев злітає,
Й грибочком, що з-під листя визира.
Осінній день теплом усіх вітає…
Все, як у казці: річка, ліс, гора…
І шумові оркестри, що у лісі
У верховітті грають про своє.
І шелестять у кленах й на горісі…
Щось дуже щемне в кожного з них є…
Надія Красоткіна
Осінь завжди зачаровує серце людини незбагненністю кольорів і відтінків, а ще дивовижною неповторністю краси природи.
Кожен день не схожий на попередній. Він дивує, дарує нові кольори і форми, тривожить сумними звуками і подіями, бо кожного дня відбуваються зміни. То небо синє-синє, безмежне і бездонне, то пливуть по ньому дивні хмарки, то стало воно
сірим і сумним, задощило густим дощиком, все втратило свої кольори, то знову засміялося
сонце з висоти, розфарбувало дивосвіт і зігріло
все довкола, ніби літо повернулося... Заблищать павутинки бабиного літа і натягнуться між гіллям, мов срібні струни, а вітер зачепить їх і зазвучить чарівна симфонія осені. А піднімеш голову вгору, там пташки летять у вирій і сумно стає на душі. А за ними вслід злітає жовте, червоне, багряне,
руде листячко, воно танцює в парі з вітром,
тільки не судилося йому довго літати...
Опускається на землю, лягає, ще пошумить під ногами, закінчить свою останню пісню...
