Художнє розмаїття творів на історичну тематику. Олександр Олесь. «Заспів», «Україна в старовину» (із книги «Княжа Україна»). Поетична оповідь про минуле нашого народу.

Олександр Олесь повертається на Україну через півстоліття після смерті. На Україні минуло його дитинство, драматична молодість. А потім чужина. Болюча чужина … І ось нині поет приходить додому своєю поезією, своїм щирим словом.

Сьогодні ми продовжуємо наше знайомство з життям і творчістю Олександра Олеся, а також розглянемо поезію з його книги « Княжна Україна».

Олександр Олесь належить до покоління письменників, які з’явились в українській літературі на початку 20 століття, коли ще жили і творили Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.

Олександр Олесь … Це милозвучне ім’я дала поетові наречена Віра Свадовська в далекому 1906 році … А справжнє прізвище, з яким Олександр Олесь вперше побачив світ,

- Кандиба Олександр Іванович.

Народився Олександр Олесь 5 грудня 1878 року на Сумщині у місті Крига /тепер Білопілля/. Рід був кореня доброго, славного, чумацького, хліборобського.

З чарівної краси степової України, з материнського співучого голосу, захоплюючих дідусевих розповідей про козацькі часи , з вогненних поезій Великого Кобзаря бере свій початок задушевна поезія Олександра Олеся.

В одинадцять років залишився без батька, мати зосталась одна з трьома дітьми. Олександр Олесь вчився найголовнішому в житті – умінню працювати, щоб допомогти рідним. І та праця , поєднана з поетичним обдаруванням від Бога і любов’ю до рідної землі, дала Україні і її народові такого поета.

Освіту майбутній письменник здобув в Білопільській чотирирічній школі, а також у хліборобській школі міста Деркачі на Харківщині.

Хлопчик був здібним до навчання, закоханим у красу, народну природу і Шевченкове слово. Ще малою дитиною він навчився читати, вивчив майже всі поезії Тараса Шевченка. «Кобзар» був з ним поряд усе життя. У 1903 році Олександр Олесь закінчує Харківський ветеринарний інститут, наполегливо займається самоосвітою: самотужки вивчає польську, сербську, болгарську мови.

Перша поетична збірка Олександра Олеся «З журбою радість обнялася» вийшла в Петербурзі у 1907 році. Вона приємно вразила українських читачів і принесла славу молодому поетові.

Згодом з’явилась нова збірка «Вірші» під псевдонімом Олександр Олесь, яку читачі зустріли із захопленням. У різний час вийшло у світ понад два десятки його поетичних збірок, писав він і п’єси, легенди, казки, вірші для дітей. На його твори українські композитори / М.Лисенко, Я.Степовий та інші/ написали музику. І ці поезії стали народними піснями.

В Україні у 19017 році відбулась лютнева революція, після якої політична обстановка різко загострилась. Почалась братовбивча війна. яка негативно вплинула на поетичну душу Олександра Олеся. Поет гостро переживав страшні події цього лихоліття:

Де ти. Свято. Свято згоди ?

Чи не час прийти тобі ?

Задихаються народи

В братовбивчій боротьбі.

/ «Де ти. Свято. Свято згоди?»/

У лютому 1919 року Олександр Олесь, виїхавши з дипломатичним паспортом до Угорщини, залишається за кордоном назавжди:

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земелько свята,

Я попрощався б хоч з тобою

До лона рідного припав …

/ «Коли б я знав,що розлучусь з тобою»/

Відень, Берлін, Прага – для нього лише тимчасові причали на житейському морі. Усі його думки, спогади і надії, минуле і майбутнє, все його життя, кожна його пісня ніжно і трепетно, міцно і назавжди пов’язані з Україною.

Журба за залишеною Вітчизною пекла його душу. Він завжди був вірним сином України. Його поховано на кладовищі Ольшани, у Празі. Але душа Олександра Олеся , його поезія – в Україні, якій він віддав кожен удар свого великого, щедрого серця.

/Біографічне повідомлення про поета завершується на фоні пісні С.Галябарди «На Україну повернусь»/.

Серед великої поетичної спадщини Олександра Олеся привертають до себе увагу твори, які входять до книги «Княжна Україна» .

…Заспіваю вам на пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку

А бувальщину одну.

Розкажу вам, як на горах

Славний Київ наш постав,

Як він жив і розвивався,

Як столицею він став.

Хто й коли у ньому княжив.

І в який ходив поход,

Хто боровсь за Україну,

За державність, за народ.

Так розпочинається поема «Княжа Україна». Вже з перших рядочків автор дає нам характеристику того, про що буде мовитися.

Цю книгу Олександро Олесь написав у Чехії в 1920 році /з 1919 року і до останніх днів життя митець перебував в еміграції /, але з різних причин тоді вона не була видана і довгий час пролежала в рукописах. Уперше її надрукувало львівське видавництво «Неділя» під назвою «Минуле України в піснях. Княжі часи» / 1930 /, а наступне перевидання книги було здійснено 1949 року в Празі під короткою назвою «Княжа Україна». І ось лише у 1991 році у Києві / видавництво «Веселка» /було видано цю книгу.

Про те, як створювалася ця збірка, письменник розповів у листі до редактора дитячого журналу « Малі друзі » Б.Даниловича : « Княжу Україну » я написав випадково, за якихось

17 – 20 днів, перебуваючи в 1920 році в Маріенбаді на лікуванні».

З історичної поеми постає доба Київської Русі та Галицько – Волинського князівства. Розповідаючи про події, що відбулися на цих землях у 9 – 13 ст, Олександр Олесь спирається на найдревніше і найцінніше джерело – літописний звод Київський за Іпатіївським списком « Повість врем’яних літ», « Київський літопис» і «Галицько – Волинський». У віршованій формі він переспівує сюжети основних легенд і переказів, вказує на наступність правління княжих родів, характеризує вдачу заслуги і провини перед народом окремих князів, опоетизовує їхні героїчні походи в ім’я захисту батьківщини, прояви любові до рідного краю, водночас з тривогою і осудом пише про князівські чвари, міжусобні війни, які приносили стільки лиха й біди руській землі, її народу, Олександр Олесь, як і автор « Слово о полку Ігоровім », кидає клич усім жити в злагоді, добрі і мирі.

• В ті давні часи землі мали інший вигляд, як тепер. Тоді не було ще ніяких міст, ні великих сіл; людські оселі стояли рідко, заховані у глибоких лісах, одна далеко від одної. Не було ще мурованих шляхів, а навіть і звичайних доріг. Всюди росли великі, густі ліси, зарослі старезними дубами, грабами, буками, соснами. Ніхто не рубав вікових дерев; вони росли сотні літ і валилися тільки під час бурі, як засохли і порохнявіли. На їх порохні виростав молодий ліс і ставав ще більший і густіший. Через гущавину пливли лісові потоки, порослі очеретами і водними рослинами, розливалися на всі сторони, творили озерця, болота і трясовини. Хто хотів добратися у ці праліси, мусів рубати дерево за деревом, щоб зробити собі перехід. Лісові стежки були малі і непомітні.

• Людські оселі серед лісів стояли рідко, на вільних полянах. Оселі були невеликі , бо люди жили окремо один від другого . Але ніхто ніколи не оселювався сам один, бо серед лісів було небезпечно жити одинцем. Кожний господар держав коло себе не тільки найближчу родину, але і далеких свояків, цілий свій рід. Чим численніший був рід, тим легше було господарювати.

• Проводирем був найстаршій у роді, звичайно дід або прадід .Він мав владу над всіма членами роду. Слухали його не тільки діти і парубки, але й дорослі члени роду, жонаті, з дітьми. Він давав усім накази, що і де робити, без його дозволу не можна було нічого ні продати, ні купити, він мав право карати непослушних, хоч це були і старі люди. Така гостра і сильна влада була потрібна , бо життя було дуже небезпечне. Під проводом найстаршого з роду господарство йшли справно й успішно.

• Слов’яни жили переважно з ловецтва. У лісах було багато диких звірів: олені, лосі, дикі кабани, вовки, ведмеді . риби було стільки, що ніяк не можна було її виловити. Людина знаходила у лісі, на воді все для життя: і м'ясо на страву, і шкіри на убрання, могла попоїсти доволі і зодягнутися достатньо .

• Пізніше слов’яни взялися за хліборобство . нелегка була праця на ріллі. Треба було наперед вирубувати і корчувати ліс, щоб добути кусень землі під засів. Часом підпалювали ліс, аби скоріше добути вільне місце.

• Слов’яни не знали віри в одного Бога, а шанували різних поганських богів. Слов’яни поважали як свої богів сонце, вітер, вогонь і різні явища природи. Вони вірили, немов найстаршим богом є Перун, бог громів, який на їх думку, кидає громи з хмар; начебто другим божеством був Дажбог, бог сонця, що мав би давати людям багатство і щастя; немов то Велес або Волос опікувався худобою і давав їй гарний волос, густу шерсть. Вони думали, немов то Сварожич був богом вогню і домашнього вогнища, Стрибог начебто був богом вітру та посилав на землю посуху.

• Крім головних богів слов’яни шанували менші поганські божества, що на їх думку, мали жити в різних місцях. Вони вірили, немов то по хатах живуть домовики, в лісах - лісовики, по водах і болотах – водяники та русалки. Деяких із них слов’яни вважали за добрих, немов то вони помагають людям, а інших – за злих, що кожному шкодять. Щоб добути собі прихильність богів, наші предки приносили їм жертви з страви, напитків, овочів, тварин.

Опрацюй матеріали

та виконай завдання відеоуроку!

ПОПРАЦЮЙ З ТЕКСТОМ

• Виразно прочитай поезію “ Заспів “

Словникова робота.

Б у в а л ь щ и н а - те, що було насправді;

В о л о с ( В е л е с ) – бог, покровитель худоби;

К о б з а - музичний струнний інструмент;

М а в к и - лісові істоти у вигляді красивих дівчат;

К о р и т и с я – підкорятись;

Х а п у н и - ті, що хапають.

Практичні завдання.

Поясніть ( за здогадом, з набутих знань та досвіду ) вирази у переносному значенні (фразеологізми):

1. «вже мохом поросло»

2. «за водою попливло»

3. «з вірою в серцях»

4. «ревіти левом»

5. «ріки крові розлились».

На що натякає поет у поданих рядках ?

Де ясним промінням-цвітом

Дивна папороть цвіла …

І чому так довго в хмарах

Сонце рідної землі …

Запишіть, які наукові відомості з історії містяться в поезії Олександра Олеся.