Дисидентський рух в Україні в період загострення кризи радянської системи (друга половина 60-х – початок 80-х років ХХ ст.)

На цьому уроці Ви зможете дізнатися про:

1. Напрями та методи боротьби дисидентів проти тоталітарного режиму в Україні;

2. Методи репресивної політики радянської влади щодо інакодумців;

3. Нові імена дисидентів – мужніх борців проти тоталітарного режиму, за свободу України.

4. Нові поняття: «самвидав», «правозахисний рух», «Українська гельсінська група».

Розповідь вчителя

Вам відомо, що в жовтні 1964 р. після усунення від влади Микити Хрущова, завершується період «відлиги». Новим радянським керівництвом на чолі з Л. Брежнєвим здійснюються спроби реабілітації Сталіна, посилюється ідеологічний тиск на суспільство, починаються репресії. Вони були спрямовані, зокрема, проти дисидентів, які піддавали жорсткій критиці радянський тоталітарний режим. Так, наприкінці серпня–на початку вересня 1965 р. було заарештовано 25 молодих представників української творчої і наукової інтелігенції. Це була так звана «перша хвиля» політичних арештів у республіці. У відповідь активізується дисидентський рух в Україні. Дисиденти рішуче протестують проти незаконних дій влади.

У дисидентському русі існували три напрями:

У який спосіб дисиденти боролися проти влади?

Методи боротьби українських дисидентів:

1. Громадські акції.

2. "Самвидав".

3. Звернення, листи-протести.

4. Створення правозахисних організацій.

5. Голодування, бойкоти.

Розглянемо ці методи боротьби послідовно:

1. Громадські акції. Вони проводилися з метою привернути увагу людей до фактів грубого порушення прав людини в УРСР. Так, 4 вересня 1965 р. відбулася найвідоміша акція дисидентів: у київському кінотеатрі «Україна», де пройшла прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». На початку кіносеансу, протестуючи проти політики влади, зі своїх місць підвелися Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус, які повідомили присутнім про те, що в Україні відбуваються арешти інакомислячих. У залі виникло хвилювання, припинене зусиллями адміністрації та працівників органів держбезпеки. КДБ відразу повідомив про події у кінотеатрі ЦК КПУ. Ця подія, на думку О. Гісема та О. Мартинюка, вважається першим громадським політичним протестом у СРСР після доби правління Сталіна.

2. Самвидав. Українські дисиденти намагалися донести свої ідеї до суспільства. З цією метою вони видавали та розповсюджували різноманітні твори. Яким чином це відбувалося в колишньому СРСР? Адже всі державні видавництва контролювалися правлячим режимом та були закриті для дисидентів. Єдиним засобом донести правду до пересічних громадян залишався так званий «самвидав».

«Самвидав» – непідконтрольний державі засіб видання та поширення позацензурної літератури в 1960-1980-х роках. Дисиденти, їх знайомі переписували або передруковували, а потім розповсюджували серед населення заборонені твори. Саме через «самвидав» побачили світ відомі твори І. Дзюби, В Чорновола та інших інакодумців.

У вересні-грудні 1965 р. Іван Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Написана вона з позицій пересічного радянського громадянина, цілком лояльного по відношенню до правлячого режиму. Звертаючись безпосередньо до керівництва України, автор статті критикував радянську національну політику. На думку автора, компартійні лідери, прикриваючись ім’ям В.І. Леніна, порушують проголошену ними національну політику. Іван Дзюба піддав гострій критиці наявну дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній та мовній сферах. Проте керівництво УРСР залишило звернення І. Дзюби без відповіді.

Схожий суспільний резонанс у тогочасній Україні та за кордоном отримали 2 праці молодого журналіста В’ячеслава Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору» та «Лихо з розуму» (портрети 12 «злочинців»). Обидві вони звертали увагу на неправомірність арештів та засудження українських дисидентів у 1965-1966 рр.

Вважається, що В. Чорновіл поклав початок у середовищі переважно української інтелігенції правозахисному руху.

Правозахисний рух в УРСР у 1960 - 1980-х роках - складова дисидентського руху в Україні. Його діяльність передусім була спрямована на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР - свободи слова, друку, віросповідання тощо

Твори І. Дзюби, В. Чорновола та інших дисидентів видавалися також і за кордоном завдяки підтримці міжнародної громадськості та української діаспори. У Парижі «Лихо з розуму» В. Чорновола видали окремою книгою, за яку він отримав міжнародну журналістську премію.

3. Звернення, листи-протести. Ще одним дієвим методом боротьби були офіційні листи дисидентів. Вони неодноразово зверталися до керівництва СРСР, міжнародної спільноти, намагаючись привернути увагу до порушення прав людини. Як приклад, можна навести відкритий лист 139-х дисидентів до керівників СРСР: Леоніда Брежнєва, Миколи Підгорного та Олексія Косигіна (1968 р.), у якому йшлося, що закриті судові процеси, влаштовані владою для розправи над інакомислячими, є порушенням прав, гарантованих конституцією країни. Правозахисники висловлювали глибоку стурбованість такими подіями, убачаючи в них прояви відновлення практики сталінізму в Україні. Серед «підписантів» (139 осіб) були І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, В Стус, І. Світличний, Є.Сверстюк, А. Горська, С. Параджанов тощо.

4. Створення правозахисних організацій. Своєрідною кульмінацією правозахисного руху стало створення у листопаді 1976 р. Української гельсінської групи (УГГ). У 1975 р. СРСР, підписавши Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, узяв на себе зобов’язання не переслідувати громадян за політичні переконання. Спираючись на цей документ, правозахисники СРСР почали легально відстоювати право на інакомислення. Головною метою УГГ було ознайомлення країн-учасниць Гельсінських угод і світової громадськості з фактами порушень на території УРСР Загальної декларації прав людини ООН (1948 р.).

Очолив УГГ письменник Микола Руденко, а членами-засновниками були: П. Григоренко, О. Бердник, О. Тихий, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович, О. Мешко, М. Матусевич, Н. Строката. Штаб-квартира організації розміщувалася у Львові.

5. Голодування, бойкоти. Перебуваючи в ув’язненні, дисиденти, доведені до відчаю нестерпними умовами утримання, вдавались до радикальних методів протесту. Сама системи часто штовхала так званих політичних “злочинців” до бойкотів, голодовок. Так, внаслідок голодування померли  Олекса Тихий та Юрій Литвин. 4 вересня 1985 р. сталася ще одна трагедія. У цей день у карцері табору, розташованого в с. Кучино (Пермська область), під час сухої голодовки помер видатний український поет Василь Стус. Усі вони справжні герої України, що віддали за її свободу своє життя.

У відповідь на діяльність українських дисидентів влада активно вдавалася до репресивних заходів. У боротьбі з дисидентським рухом використовувалися такі методи.

Методи боротьби з дисидентами:

1. Арешти та ув'язнення.

2. Примусове лікування у психіатричних лікарнях.

3. Інші методи

1. Арешти та ув’язнення. Найбільш дієвим, на думку представників радянської влади, засобом приборкати дисидентський рух був арешт, а потім – ув’язнення у таборах.

Сучасні дослідники виокремлюють три «хвилі» арештів:

Перша – серпень-вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб). Про неї вже йшлося на уроці.

Друга – 1970-1972 рр.(заарештовано понад 100 осіб).

Третя – початок 1980-х років (заарештовано приблизно 60 осіб).

До багатьох дисидентів ув’язнення застосовували кілька разів. Серед них були: В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл та інші.

2. Примусове лікування у психічних лікарнях. Часто тоталітарний режим вживав «дуже специфічні» методи для приборкання протестів інакомислячих. Відомі випадки, коли українських дисидентів, яких влада вважала «психічно хворими», направляли на примусове лікування до психлікарень. Найвідомішою серед таких лікарень була Дніпропетровська. Саме в ній “лікувався” український правозахисник Петро Григоренко. У 1961 р. він, викладач Військової академії імені Фрунзе (м. Москва), виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. П. Григоренко брав участь в українському та російському правозахисному русі, обстоював права кримських татар. За це у 1964 р. був позбавлений військового звання і державних нагород. Протягом 1964 – 1965 рр., а також у 1969 – 1974 рр. двічі перебував на психіатричному лікуванні. Але навіть після цього не припинив правозахисну діяльність.

Цікаво дізнатися про те, що у 1978 р. на прохання П. Григоренка його було піддано психіатричній експертизі у США. За висновками американської експертизи, в нього не було виявлено ознак психічного захворювання: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення — ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість — ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, — ми зустріли щиросердечне здоров'я», - зазначали американські лікарі.

3. Інші методи. Дуже поширеними методами боротьби з дисидентами було звільнення з роботи, заборона писати, друкувати, знімати фільми і т.д. Постійними супутниками опозиціонерів стали стеження, цькування, жорстокі побиття, виклики в органи КДБ. Дисидентів виключали з КПРС, позбавляли радянського громадянства.

Так, а результаті злочинних дій радянських міліціонерів, не доживши до свого 29-річчя, пішов із життя талановитий український поет В.Симоненко. Його жорстоко побили правоохоронці на залізничній станції м. Сміла (Черкаська область).

С. Параджанову, режисеру фільму «Тіні забутих предків» заборонили створювати фільми. “Відлучення” С.Параджанова від екрану тривало 15 років. “Мене вбили, заборонивши знімати”, – нарікав режисер близьким. До світових шедеврів С.Параджанова, таких як “Тіні забутих предків” (дістав 39 міжнародних нагород) могли приєднатися й інші твори. Однак влада СРСР вирішила інакше. І видатний режисер відсидів за свої переконання 2 строки ув’язнення.

Сумна участь чекала на П. Григоренка, про якого ми вже згадували. Після звільнення з психічної лікарні у листопаді 1977 р. він отримав дозвіл на поїздку до США для лікування і 30 листопада виїхав з СРСР. Президія Верховної Ради СРСР своїм рішенням від 13 лютого 1978 р. позбавила його радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про рішення радянського керівництва, П. Григоренко дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де заявив, що це — найсумніший день у його житті.

Висновок:

Отже, в період загострення кризи радянської системи розвиток дисидентського руху продовжувався. Він стає більш масовим та організованим. З’явилися нові методи боротьби з радянським режимом – листи-протести до органів влади, видання та поширення «самвидаву», створення правозахисних організацій.

По відношенню до дисидентів влада виключала навіть можливість діалогу та здійснювала судові та позасудові переслідування. У зазначений період відбулися три «хвилі» арештів дисидентів. Основними методами переслідувань стали арешти, ув’язнення, примусове лікування у психлікарнях тощо.

Дисидентська критика радянської дійсності сприяла пробудженню громадської активності, усвідомленню людьми несправедливості існуючих порядків. Завдяки цьому відбувалося поступове розхитування радянської тоталітарної системи, поширення й утвердження в народі демократичних ідеалів.

Укажіть причини активізації дисидентського руху в Україні в середині 1960-х років?

Які методи боротьби дисидентів проти тоталітарного режиму вам відомі? Наведіть конкретні приклади.

У чому полягає історичне значення дисидентського руху?

Виконайте творче завдання № 15, розміщене після параграфу № 14 підручника. Вам необхідно за наведеними п’ятьма фактами з біографій відомих дисидентів самостійно визначити особливості боротьби радянської влади з інакомислячими.