З Х ст. Королівство Чеське входило до складу Священної Римської імперії. Чеські королі визнавали зверхність імператорів і отримали право брати участь в його виборах. Вплив імперії в Чехії був значним: німецькі землевласники мали тут обширні володіння, а міста були переважно німецькими за складом населення. Великі володіння мала католицька церква, вищі посади у ній займали також німці.

Піднесення Чехії відбулося Карла Люксембурзького, якому вдалося одночасно стати чеським королем Карлом І та імператором Священної Римської імперії під іменем Карла IV (1346–1378 рр.). Чехія стала провідною державою в імперії, а Прага перетворилася на справжню столицю та одне з найкращих міст Європи. Тут був заснований перший в Центральній Європі університет. Чехія стала найбагатшим краєм Європи, завдяки не тільки розвинутому землеробству, а і гірничорудному виробництву — поклади срібла, міді, заліза, олова сприяли розвитку ремесла. Чеські міста були відомі металевими виробами, сукнарством та рідкісним у ті часи скляним посудом.

Угорське королівство протягом Х–ХІ ст. вело постійну боротьбу з німецькими і візантійськими імператорами за свою незалежність. Королям з династії Арпадів вдалося розширити свої володіння за рахунок Хорватії і Далмації та вийти на узбережжя Адріатичного моря. Долучена до угорських земель була і територія Закарпаття. У середині ХІІІ ст. Угорщина зазнала нападу монголів, країна була спустошена, а центральна влада ослаблена. На початку XIV ст. перервалася династія Арпадів і після тривалої боротьби корону здобув Карл Роберт Анжуйський (1308–1342 рр.). Йому вдалося відновити централізацію Угорського королівства — як всі європейські монархи він спирався на дрібне лицарство, міста і підтримку католицької церкви. Був скликаний сейм — монархія стала станово-представницькою. Найбільшого піднесення Угорське королівство досягло за сина Карла Роберта Лайоша І (в сусідніх країнах його називали Людовиком). Угорщина поширила свої володіння на Боснію, Північну Сербію, Молдову і Волощину. У другій половині XIV ст. васалами короля Угорщини визнали себе подільські князі — брати Коріатовичі.

Проте після смерті Лайоша І в країні відновились усобиці. В підсумку престол посів Сигізмунд Люксембурзький, згодом він був обраний імператором Священної Римської імперії, але його влада була слабкою. Тим часом над країнами Центральної Європи нависла загроза з боку нових кочовиків зі Сходу — турків-османів. Папа Римський закликав до хрестового походу і в 1396 р. його очолив саме король Угорщини Сигізмунд. Але в битві під Нікополем військо хрестоносців було розгромлено. Це призвело до послаблення влади і чисельних поступок на користь угорської знаті.

№3:

Теоретичний блок

2. КОРОЛІВСТВО ПОЛЬСЬКЕ. ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ, РУСЬКЕ І ЖЕМАЙТІЙСЬКЕ

У ХІІ ст. роздроблена Польща складалася з окремих князівств, князі яких весь час воювали між собою за престол у Кракові. У 1241 р. через Польщу пройшли монголи, зруйнувавши і пограбувавши її. У відновленні єдності Польського королівства були зацікавлені дрібні та середні лицарі — тут їх називали шляхтою, мешканці міст і польські єпископи, невдоволені поширенням впливу німецького духівництва в країні.

Наприкінці ХІІІ ст. польську корону здобув чеський король Вацлав ІІ. Після його смерті країна стала ареною боротьби між чеськими лицарями, Бранденбургом і Тевтонським орденом. Об’єднати Польщу вдалося князю Владиславу Локетеку, який в 1320 р. був коронований у Кракові. Проте відбити всю територію країни він не зміг — північні землі залишилися під владою Ордену. Посилення Польського королівства сталося за правління сина Локетека Казимира ІІІ Великого (1333–1370 рр.). Він домігся відмови чеських королів від претензій на польську корону та уклав мир з Тевтонським орденом. Королівство було поділено на адміністративні округи — воєводства, на чолі з королівськими воєводами були створені Королівська рада, центральна скарбниця та суд. Спираючись на союз з Угорщиною, король почав експансію на східних кордонах. В 1349 р. до володінь Польського королівства увійшло руське Галицьке князівство з містами Львів і Галич та західна частина Волині. Ці землі називали Червоною Руссю, їх входження до Польщі суттєво сприяло її посиленню.

У ХІІІ ст. у Центральній Європі виникла нова держава. Міжріччя річок Західна Двіна і Вісла здавна заселяли балтські племена литовців — жемайти, ятвяги, аукшайти тощо. До об’єднання їх спонукала загроза з боку німецьких лицарів — сусідні племена були вже підкорені Орденом і частково знищені. Крім того, зі сходу виникла небезпека нападу монголів. Литовські племена об’єднав князь Міндовг. Він завдав поразки передовим загонам монголів, які після цього обійшли землі литовців та успішно протистояв лівонським лицарям. Щоб позбутися загрози колонізації, Міндовг прийняв хрещення і отримав від Папи королівський титул. Але християнізація викликала великий спротив язичників — литовців, місцеві князі уклали змову і вбили Міндовга, після чого новоутворена держава розпалася.

Повторне об’єднання здійснив князь Гедимін (1316–1341 рр.), який крім литовських долучив до своїх володінь частину руських земель на річці Прип’ять і Середньому Дніпрі. Зроблено це було не військовими захопленнями, а шляхом династичних шлюбів руських і литовських князів, часто перед лицем спільної зовнішньої загрози. Так утворилася русько-литовська династія Гедиміновичів. Після смерті Гедиміна правління північно-західною частиною князівства перейшло до його сина Кейстута, а південно-східні руські землі — до іншого сина Ольгерда (1345–1377 рр.). Ольгерду вдалося приєднати до князівства, крім земель сучасної Білорусі і частини Волині територію колишнього Чернігівського князівства. У 1362 р. литовсько-руські війська під проводом Ольгерда завдали поразки монголам у битві на річці Сині Води. Завдяки цьому до його володінь відійшли Київщина, Переяславщина, а через рік — Поділля. Таким чином українські землі позбулися залежності від Золотої Орди.

Тепер держава Ольгерда складалася переважно з руських земель, руське населення складало тут абсолютну більшість. До того ж литовські племена все ще не були до кінця християнизовані та не мали власної писемності. Тому писемною мовою в державі стала руська мова, князі та знать переймали руські звичаї та культуру. Держава отримала назву Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське.

№4:

Теоретичний блок

3. КРЕВСЬКА УНІЯ

У середині XIV ст. Королівство Польське і Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське переживали складні часи. У Великому князівстві після смерті Ольгерда точилася боротьба за владу між його сином Ягайлом та племінником Вітовтом, сином Кейстута. Цим намагався скористатися Тевтонський Орден — протягом кількох десятиліть лицарі здійснили понад сто походів на землі Великого князівства. Потерпало від його експансії і Королівство Польське — у 1308 р. Орден захопив Гданськ, а за кілька років і все Східне Помор’я. До того ж виникла династична криза: після смерті Казимира Великого, який не залишив спадкоємців — чоловіків, династія перервалася. Деякий час польська корона належала угорському королю Лайошу (Людовику) І Анжуйському, а після його смерті перейшла до його доньки Ядвіги, яка за материнською лінією була онукою Казимира Великого. Правління жінки, яка ще і була неповнолітньою, складало проблему для королівства. Ягайло у 1377 р. став Великим князем Литовським, але становище його було непевним. Посилився тиск з боку ще одного сусіда — Московського князівства, яке почало зазіхати на руські землі Великого князівства. Тому Ягайло прийняв пропозицію польської шляхти щодо одруження з королевою Ядвігою, що робило його польським королем. Великі надії на унію — союз Польщі і Литви покладала католицька церква, яка прагнула поширити католицтво у Великому князівстві та зміцнити свій вплив у Центральній Європі. У 1385 р. в замку Крево було підписано угоду про об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського — Кревську унію. Великий князь Ягайло став одночасно польським королем та взяв зобов’язання приєднати до Королівства Польського підвладні йому руські і литовські землі. Князь мусив прийняти католицьке хрещення і зробити католицтво державною релігією, сприяти поверненню Польщею втрачених нею земель. У наступному році він прийняв католицтво, отримавши після хрещення ім’я Владислав ІІ, одружився з Ядвігою та коронувався на польський престол. Було започатковано нову польську династію — Ягеллони.

Однак Кревська унія викликала опір литовських і руських князів, які не хотіли втрачати самостійності. Проти Ягайла виступив і Вітовт, який став шукати підтримки одночасно Тевтонського ордену і Московського князівства та значно збільшив свої володіння, діставшись узбережжя Чорного моря. У 1392 р. Ягайло був змушений призначити Вітовта довічним правителем Великого князівства в обмін на визнання зверхності короля. Невдовзі Вітовт був визнаний Великим князем Литовським, тож Велике князівство зберегло обмежену самостійність.

№5:

Теоретичний блок

4. ПРИПИНЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНА ЄВРОПА

У XV ст.

Головну небезпеку для держав Центральної Європи продовжував складати Тевтонський орден, який володів південним узбережжям Балтики. Хрестоносці прагнули заволодіти сусідніми польськими, литовськими і руськими землями. Це спричинило війну між Королівством Польським і Великим князівством з одного боку та Орденом з другого. Вирішальна битва відбулася у 1410 р. поблизу села Грюнвальд. Орден зазнав у Грюнвальдській битві великих втрат — загинув великий магістр і багато знатних лицарів, значна кількість потрапила у полон.

Після цього Орден назавжди втратив свій вплив, експансію хрестоносців на сході було зупинено. Східне Помор’я з Гданьськом повернулися до складу Польщі, вона вийшла до Балтійського моря і почала відігравати значну роль у житті Європи. Це в свою чергу призвело до внутрішніх перетворень — у 1413 р. князь Вітовт уклав з Ягайлом Городельську унію. Згідно унії з одного боку підтверджувалась незалежність Великого князівства, а з іншого — його державний устрій мав формуватися за польським зразком, а католицизм набув привілейованого статусу. При цьому Вітовт не припиняв намагань зміцнити свою владу. Він ліквідував удільні князівства, очолювані нащадками давніх династій та замінив князів своїми намісниками. На 1429 р. Вітовт планував з’їзд європейських монархів у Луцьку, під час якого мала відбутися його коронація. Це дозволило б Вітовту започаткувати власну династію, проте цим планам перешкодила влада Королівства Польського, а невдовзі, у 1430 р., Вітовт помер.

Ще одним наслідком боротьби з німецькою загрозою стало об’єднання в одну державу Данії, Швеції і Норвегії. У 1397 р. вони уклали Кальмарську унію та утворили спільну державу під владою одного короля. Цей союз протримався до XVI ст., коли з нього вийшла Швеція, а датсько-норвезька держава проіснувала до ХІХ ст.

Отже в країнах Центральної і Північної Європи так і не утвердилася сильна королівська влада — династичне успадкування часто замінювалось вибором володаря, а місцева родова аристократія зберігала суттєвий вплив.