Лютим і грізним був хан Кирим-Гірей. Нікому пощади не давав, нікого не жалів. Дужим був хан, але його сила поступалася перед жорстокістю. До трону прийшов кровожерливий Кирим-Гірей через гори трупів. Він наказав вирізати всіх хлопчиків свого роду, навіть дуже маленьких — ростом не вище колісної чеки1, щоб ніхто й не помишляв про владу, поки він, хан, живий.
Коли Кирим-Гірей чинив набіги — земля палала, попіл залишався. Ні скарги, ні сльози не зворушували його серця. Він тішився кров’ю своїх жертв. Тремтіли люди, жах випереджав ім’я хана.
— І нехай! — говорив він. — Це добре, коли бояться...
Влада й слава заміняли йому все: кохання, ласку, навіть гроші не любив він так, як владу та славу.
Кожна людина має серце. Нехай воно кам’яне, нехай залізне. Постукаєш у камінь — камінь одізветься. Постукаєш у залізо — залізо задзвенить. А в народі говорили: у Кирим-Гірея немає серця. Замість серця в нього — клубок шерсті. Постукаєш у клубок шерсті — яку відповідь отримаєш? Хіба почує таке серце? Воно мовчить, не озветься.
Але настає вечір і для людини. Постарів колись такий могутній хан Кирим-Гірей. Ослабло серце хана, і проникло в нього кохання. І заросле шерстю серце стало зовсім людським. Голим. Простим.
Одного разу в гарем до старого хана привезли невільницю — маленьку, худеньку дівчину. Її звали Деляре. Головний євнух2 показав дівчину Кирим-Гірею, навіть зачмокав від захоплення, разхвалюючи невільницю.
Деляре не зігріла ласкою і коханням старого хана, а все ж покохав її Кирим-Гірей. І вперше за своє довге життя він відчув, що серце може боліти, страждати, може радіти, що серце живе.
Недовго прожила Деляре. Зачахла в неволі, як тендітна квіточка, позбавлена сонця.
На схилі віку кохати чоловікові дуже тяжко! Від кохання серцю завжди боляче. А коли кохана розлучається із життям — серце плаче кров’ю. Зрозумів хан, як боляче буває людському серцю. Тяжко стало хану, як звичайній, простій людині.
Викликав Кирим-Гірей майстра-іранця Омера й наказав йому:
— Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав так, як плаче чоловіче серце.
Запитав його майстер:
— Чи гарна була дівчина?
— Мало ти знаєш про красу цієї дівчини! — відповів хан. — Вона була юна. Вона була прекрасна, як сонце, гарна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина. Що скажеш поганого про неї? Нічого не скажеш, але смерть забрала її...
Уважно слухав Омер і думав: «Як із каменя зробити людську сльозу?»
— З каменя що візьмеш? — сказав він хану. — Мовчить камінь. Але якщо твоє серце заплакало — заплаче й камінь. Якщо в тебе є душа, повинна бути душа й у каменя. Він розповість і про твоє горе, і про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду: ти забрав у мене все, чим душа жила: рідну землю, сім’ю, ім’я, честь. Моїх сліз ніхто не бачив. Я плакав кров’ю серця. Тепер ці сльози побачать. Кам’яні сльози побачать. Це будуть пекучі чоловічі сльози — про твою любов і про моє життя.
На мармуровій плиті Омер вирізьбив пелюстки квітки, одну, другу, третю. Усередині квітки — людське око, а з нього повинна була падати на кам’яні груди тяжка чоловіча сльоза, щоб пекти їх удень і вночі, роками, віками. Щоб сльоза набігала в людському оці й повільно-повільно котилася, ніби по щоках і грудях, із чашечки в чашечку.
І ще вирізьбив Омер слимака — символ сумніву. Він знав, що сумнів гризе душу хана: навіщо ж було йому все його життя — веселощі і сум, любов і ненависть, зло і добро — усі людські почуття?!
Стоїть і тепер цей фонтан і плаче. Плаче вдень і вночі...
Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання та сльози (з книжки «Кримські легенди», переклад Р. Вуля та Г. Шляпошнікова).
.png)
