Читання мовчки. Богдан Гасюк «Хустина з френзлями»

Прочитайте уважно текст

БОГДАН ГАСЮК «ХУСТИНА З ФРЕНЗЛЯМИ»

(повністю збережено правопис першоджерела)

З роками віко скрині усе важче подається – не тому, що завіси заіржавіли, чи ще з якихось поправних причин. Справа зовсім не в завісах, не в скрині навіть. Вона не зносима, оцей пролакований доторками рук твоїх і твоїх попередниць жертовник, що кожна із роду підступає до нього, гейби до святині, котрий навіть різким порухом кисті можна осквернити. Ні, річ тут зовсім в иншім. У наповнености, в тім, що скриня держить у нутрі своїм, що виношує, чисто таки як жінка дитя, ще одна із роду, хранителька його таємниць і берегиня його спокою. Легкий скрип якої, наче підбадьорливе слово: ще держимось, Бога хвалити! І ти не годна засумніватись. Ще держимось!.. А відтак уже зачинає розказувати – саме так, кожна скриня знає безліч історій, котрі передає із покоління в покоління, лиш направ слух, аби вловити ту бесіду, вмережану в шурхіт полотна, вклепану в монисто, що тихим дзенькотом лиш підігрує, як музика, тим словам, що має повісти. Полотно, мосяж і шкіра – то її троїсті музики, її скрипка, цимбали і бубон, але, на голос беручи, веде таки вона! Ось цей, приміром, рушник належав іще прабабі, котрої навіть не кімуєш, але про котру знаєш завдяки їй. А це мамина кожушина, на якій дрібоньким взором розсіяно цвіт, – вона розкаже про мамину молодість… А осьде бабина запаска, а за нею шалянова спідниця, а там, на споді самому – кептарик. Кожна річ і кожнісінький на ній карб чи зарубочка – мова, залишене пращурками письмено, яке можна зчитати тільки з поміччю скрині, яка доповнить, поправить, коли схибиш, мов дитина книжку читаючи, підкаже і розтлумачить. Аж заки, рядок за рядком, не дійдеш уже й власної історії, а відтак історії своїх дітей.

Горсик – дончина метрика, – зоставлене по ній свідчення. що вона таки була, належала до цього Роду, і так само як і всі жінки до неї – вірила, докладаючись до загальної справи. І, на послідок, самітова хустка з білими тороками – скриня вихаркує її в самому кінці, виштовхуючи з найглибшого закутка – її шлюбна… Отже, Рід продовжується – підсумовує поважно, гримаючи предвічним віком – Бога Хвалити, держимось! Але на цей раз ти б хотіла заперечити, наструнчившись всіма нервами, постати супроти, проте… Заздрівши супокійно звислу, мов серпик-мережка (теж посвідка приналежности до Роду, що із прежде віка помічує кожну жінку: місяцеподібна, ріжками дгорі настромлена сережка-оберіг!) колодочку, опускаєшся на долівку, – не смієш перечити, лиш дужче затискаєш в руках доньчину шлюбну хустину. Дарка – так звали її. Коли народжувала її, пугач цілу ніч викрикував в причільне вікно, а коли народилась – стих. І пізніше ти переконувала себе, що тобі то в гарячці тільки вчувалося, що не було ніякого пугача, не було жодних знаків… А Дарця росла і, нею тішачись, милуючись єдиною своєю донечкою, ти притисла в собі важким материнським серцем, гейби брусом бочку з огірками, всі сумніви і страхи: вона буде щасливою! Та й була таки, гріх небеса гнівати, навіть оця хустина тому свідок, що таланило їй: чоловік, господарка, врешті дитя… (як же тішилась, що сповила первістком донечку – маленьку наступницю вашого Роду: «Держимось ще, Бога Хвалити!», названу в честь твоєї матері, а її бабці – Іванкою…). Але пугач по скількох років прилетів знову, сполошивши тебе серед ночі надривним криком, аж тобі кости викручувало од кожного «пугу», що будив заспані, силоміць зацитькані роками страхи. Здавалось, разом з ними оджило у тобі щось первісне, звіряче, і, піддавшись волі дичини в собі, ти вилетіла в двір і таки поцілила, збивши зі стріхи черепком ненависного птаха, а відтак гналась садом з сокирою, поки не порубала на кавалки, лиш пір’я врізнобіч летіло… Раділа тому улову, думаючи, що збулась, що переборола… Лиш до року усвідомила – ні, хіба тільки розгнівала Бога, який, можливо, попереджував, а не лякав, проте – яка уже різниця? Намість пугача тепер пугукали гвири і гармати. Фронт, як незастиглі гижки в мисці, посувався то вперед, то назад, приходили одні, відтак инші, заки владу не перейняли свої, і то було празником, якого музика не стихала доти, поки її не розстріляно. Прийшли совіти. Розстрілювали, катували, глумились. Муж твоєї Дарці, яко один із заколотників, подався в ліс, вона ж, сарака, як в церкві присягла, пішла за ним: і в горі, і в радости… аж до смерти… Хоч і не знаєш допевне – жива твоя Дарця чи уже при Правді. Минуло три роки, а од неї ні вісточки, ні скупенької штафети. Ні, звісно, ти розумієш, що то небезпечно, що так, можливо, вона оберігає тебе, а головне – своє дитя, котре зосталось при тобі, але бодай щось. Ти віриш, що таки жива, не може бо твоє дитя, оте таке кмітливе і розумне сотворіння, що вже на вигаслі сподівання було дароване Богом, отак ось померти. Віриш… тому-то кожного разу трусяться тобі руки, коли підходиш до скрині – там історії життів виписані і підкреслені чіткою лінією: б-у-л-и, тому боїшся одного разу виявити, що історія твого дитяти теж уже дописана. Ох, як боїшся, що якось скриня потвердить оті страхи… Готова б навіть спалити, тільки не наважуєшся іще, вичікуєш, кожного дня випорожнюючи її лоно, аби довідатись: жива не жива… Іно оте дівчатко з золотими і теплими кучериками здержує, бо инакше б пірвалась зараз-таки в той в ліс, аби знайти або Дарку, або кулю, щоб ця мука врешті урвалась, або її з’явою, або твоєю смертю… “Ба-бо – смикає тебе за рукав Іванка, яку навіть не завважила за ремствуванням, — а цо ти плачеш?” Збудилось, видко зголоділо, або вчуло твій плач. Маленький ангелик, що тримає на цім світі, не даючи зневіритись до решти, та й хіба можна, бабачи це розпашіле личко, що уже обрамлюється вродою, котра ще ледь-ледь, але таки уже проступає, засіваючись на майбутню красу, зневірюватись? Оці голубенькі, як відбиток неба на воді, очиця, оці рівними лініями викраяні устонька, що по обидва боки впираються в ямички, ці кучерики, що спадають обважені власною густістю, хіба усе це не запорука будучности? Хіба це не є підтвердженням отого скриненого скрипу: «ще держимось!»? “Не плачу, Іваночко, то порохи” – протираєш очі, більше себе, ніж її переконуючи, що ще таки держишся, ая, назбитки, а триматимешся! “А цо то? – показує пальчиком на хустину. – Хустина. – А нащо вона? – Ну, видиш, баба все в хустині ходить, колись виростеш і так само вив’язуватимешся. – А в тебе якась єнча, бабо, цого? – Бо се празнична, а в мене до ходу, — смієшся, тішачись допитливістю своєї онуці, аж роз’яснюється тобі. – То вона буде моя? – Та, буде твоя. – Коли, бабо? – Коли вмру… – А коли вмреш?” – не знаєш, що відповісти, лиш усміх вичавлюєш, пригортаючи до себе, хоч ледве стримуєшся, аби не розридатись, так тобі запекло, ніби хто окропом в груди плеснув. Воно не винне, звісна річ, не розуміє ще навіть тих слів, тільки ти, посвячена в знаття того, боїшся. Ні, не смерти, а за неї тобі лячно. Що ж буде з сиротою, як не стане тебе? А якби, не приведи Господи, отак раптово, нагло вмерти, що ж тоді? Ні, не буде, не буде, не буде сего, аби що сталось, а мусиш держатись ради неї – оцього згусточка ніжности і тепла, що зложившись на твоїх грудях, бавиться згардою… “Не скоро, Іваночко, — відповідаєш врешті, обгортаючи малечу, – не скоро… – Добре, ба’ – погоджується…” Ще держимось, бога хвалити, держимось…