Андрій Малишко "Пісня про рушник", "Чому, сказати, й сам не знаю" Ліризм поезій

Переглянути відео https://www.youtube.com/watch?v=ZndyKv3sO9U&ab_channel=%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0%3F%D0%9B%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%BE%21

Переглянути відеоурок https://www.youtube.com/watch?v=vhtNtRfVwGo&ab_channel=%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%97%D1%96%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%91%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D0%BE

Виписати, у чому ліризм поезій А.Малишка

Андрій Малишко – поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим

Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті – Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, – постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще – пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні. Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській.

Без мови немає життя. Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення.

У більшості пісень Малишка – роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. 

Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували – та й зараз супроводжують – молодість цілих поколінь.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.