44. Т.Г.Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні. Перші поетичні твори баладного та елегійного жанрів

1. Переглянь відео за посиланням:
   

Законспектуй!!! Цікаві та маловідомі факти про Тараса Шевченка
ПРО ДИТИНСТВО, ГРОШІ Й ЖАГУ ДО ЗНАНЬ

1. Тараса Шевченко назвали Тарасом через близькість до іменин. 25 лютого, коли він народився, за юліанським календарем було свято Святого Тарасія.

2. Він виріс в селі Керелівка, а не Кирилівка, як пишуть у всіх підручниках. Назва села походить від сільськогосподарського інструменту “керели”, схожого на граблі.

3. Може скластися враження, що всі селяни були нещасними й і що сім’я Тараса була злиденною. Це не так. Тарас народився в кріпацькій, але не дуже бідній сім’ї, і належав Василю Енгельгардту з народження. До слова, Василь був племінником Григорія Потьомкіна. От в Одесі є Потьомкінські сходи. Зі свого боку, Потьомкін був фаворитом і коханцем імператриці Катерини ІІ.

4. Мама Тараса була вільною селянкою, яка одружилася з кріпаком. Один із дідів за матір’ю, Яким Бойко, мав кузню й пасіку. А батько чумакував. Переповідаючи Богдана Тихолоза (кандидата філологічних наук, – ред.), батько був далекобійником на теперішній манір, мав копійку. Також батько стельмахував. За Тихолозом – мав своє СТО. Гроші в сім’ї були. Можливо, у них навіть була слуга на господарстві, але це здогадки.

5. Дід Іван, який був ймовірним свідком Коліївщини, і батько Григорій були грамотними й “щонеділі читали Мінею”. У Тараса були 5 рідних братів і сестер, шоста дитина померла. Так-от, з усіх навчився читати й писати тільки він. Батько вирішив інвестувати в нього, бо бачив, що Тарас дуже вирізняється з-поміж інших.

6. Батько Тараса бачив, що Тарас не придатний для хатнього й сільського господарства. У його усному заповіті були такі слова: “Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо”. Саме тому Тарас був єдиним, кого у 8 років віддали до дяківської школи. Якби в сім’ї були тотальні злидні, то коштів на дяківську школу точно не було б.

7. Одного разу Тарас потрапив на навчання до дяка, який зловживав алкоголем, відшмагав п’яного дяка, який спав, і втік від нього.

8. У дяківській школі був такий старший учень, щось схоже на старосту, якого називали “консул”. Він мав допомагати педагогам бити різками інших дітей за непослух. Тарас посідав таку позицію.

9. Історія життя Шевченка – це історія успіху кріпака. Він – “селф-мейд-мен” або людина, яка зробила себе сама. Як-от, є феномен “бразильських хлопчиків”: коли єдиний спосіб для хлопців із бразильских нетрів вибитися з бідності – стати футболістами. А для Шевченка єдиний спосіб вибитися в краще життя – стати художником-богомазом. Це – той, хто малює ікони. У 12–15 років він був готовий ходити селами 15–20 км, шукаючи собі наставника. Це – історія про шалену жагу до знань.

10. Перші гроші Тарас заробив, допомагаючи відспівувати небіжчиків. Він був помічником священника.

11. Після смерті батька й матері все справді було сумно, але він не страждав усе життя, як про це пишуть. Коли Тараса викупили з кріпацтва, він виконував портрети на замовлення. Повернувшись в Україну, він малював дуже багатих і заможних людей за солідні гонорари.

12. У Тараса не трималися гроші. Він добре заробляв, але міг швидко витратити їх. Починаючи від недешевих подарунків родичам, закінчуючи тим, щоби витратити їх, гуляючи й випиваючи з товаришами.

ПРО ВИПАДКОВОСТІ, ЛЮБОВ І ФАРТ

1. Нам розповідають, що Тараса відправили на панщину. Тоді в Павла Енгельгардта, сина Василя, який уже помер, була потреба в хлопчику-козачку. У нас це сприймають як приниження, мовляв, “Тарас – покойовий слуга”. Але на фоні всіх його однолітків – це абсолютно інший соціальний статус. Ти не працюєш у полі, а перебуваєш у панських покоях, бачиш елементи аристократичної поведінки. З-поміж інших хлопців Тарас умів читати й писати.

2. Усі знають вірш “Мені 13 минало”, там ідеться про Оксану Коваленко. Якби Тараса не забрали із села, велика ймовірність, що він був би селянином і одружився би з Оксаною. Опинившись у Вільно (тепер Вільнюс, – ред.), коли йому було 16, він познайомився з полькою Ядвігою Гусиковською. Він був щиро закоханий і навіть опанував польську мову, щоби бути ближчим до коханої і краще розумітися. Однак тоді станове суспільство мало жорсткі рамки. Полька була вільною людиною, і вони не могли бути разом.

3. Ви знаєте шкільну історію про те, що геніальний художник Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського. Його розіграли в лотерею серед імператорської сім’ї. І насправді тоді зібрали трохи більше половини суми, яку треба було віддати.
   За викуп віддали 2,5 тисячі рублів. Нині це – понад 40 тисяч доларів. Це – дуже великі гроші на ті часи, співмірні з річним доходом маленького маєтку чи села. Але це не була найбільша сума, за яку викупали художників чи інших талановитих людей.

4. Шевченку часто допомагали інші люди. Коли він опинився в Петербурзі, низка знайомств допомогла йому стати вільною людиною, його викупили з кріпатства. І навколо цього є багато міфів. Йдеться про придворну еліту Петербурга, де було багато вихідців з українських земель. Вони допомагали всім “направо й наліво”. Бачачи талант, вони викупляли людей, вважаючи, що це “плюс до карми”. Так і допомогли Тарасу.

5. Шевченко навчався в Академії мистецтв у Петербурзі. В Академії величезну увагу приділяли античним і біблійним сюжетам. Його початкові роботи – це “Смерть Сократа”, “Смерть Лукреції”. Крім Академії, Тарас постійно самонавчався. Тоді не було Вікіпедії, а, наприклад, треба було відвідувати Ермітаж, розмовляти з іншими художниками.

6. До кінця життя Шевченко самонавчався в гравюрі й робив величезні нововведення. Він приїхав із заслання і сказав, що не хоче займатися олійними портретами, почав вчитися у гравера Федора Йордана. Тоді його називали російським Рембрандтом за манеру передавання світлотіні.

   “ВСЕЛИВСЯ СВІТСЬКИЙ БІС”

1. Коли Тараса викупили, йому було 24 роки. Сошенко, завдяки якому Шевченка викупили, писав, що в нього вселився “світський біс”. Тарас став так званим тусовщиком. Якби були клуби, він би в них ходив. А так він відвідував різноманітні зібрання, грав у карти. Це – людина, яка жила в інших реаліях, і нарешті відчула ковток свободи.

2. Тарас знімав квартиру разом із Сошенком. Поруч у кімнаті жила Марія Європеус. Сошенко й Тарас закохалися в неї. Ця історія про те, що Тарас – не лузер. Марія вибрала його. А взаємини із Сошенком погіршилися. Стосунки між Марією й Тарасом не були довгими. Але й у Сошенка лишилася психологічна травма, пов’язана зі втратою коханої, з якою він хотів одружитися.

3. Далі в Тараса не складалося з особистим життям. Під час приїздів в Україну в нього була закохана княжна Варвара Рєпніна. Пам’ятаємо, що в тогочасному суспільстві було важливо, хто твої батьки і звідки ти. А княжна була онукою Кирила Розумовського, її батько був малоросійським генерал-губернатором, віцекоролем Саксонії.
   Водночас, її мама допомогла Тарасові влаштуватися на роботу в Київський університет. Там був конкурс на посаду вчителя малювання, але, за протекції мами Варвари, Тарас його виграв. Тарас називав Варвару рідною сестрою, і вона, як могла, допомагала звільнити Тараса з солдатської служби, просила за нього. У княжни Варвари Тарас був другим коханням у житті. Зрештою, вона була сама до кінця життя.

4. Тарас відвідував борделі. Тоді проституція була легалізованою, а він був неодруженим.

5. Є міф, що Тарас був алкоголіком. Треба розуміти, що будь-яка богема пов’язана зі вживанням різних речовин. Тарас свого часу належав до товариства “Мочиморди” – хлопців, які “мочили морди в алкоголі”. Там, наприклад, був також Віктор Забіла, поет-романтик, якого вивчають у 9 класі. У підсумку, той пропив свій талант.
   Ми знаємо поему “Кавказ”. Так-от, вона присвячена другу Тараса Якову де Бальмену. Він був членом товариства “Мочиморди” й помер на Кавказі. Шевченко, рефлексуючи смерть свого близького друга, пише другий за поширеністю текст.

6. Коли Тараса відправили в заслання на край імперії, він випивав. Це типова норма для солдат того часу, інакше – не витримати. У нього є багато спогадів і записів про зловживання алкоголем. Але ми не знаємо, у якій мірі.

7. Тарас повернувся із заслання в статусі Олега Сенцова. Це – ореол мученика, якого всі хотіли побачити в Москві й Петербурзі. У тогочасному розумінні – це накрити стіл. Тарасу це набридало.

8. Цироз печінки, ймовірно, у Тараса з’явився після цинги й умов заслання, а не від алкоголю. До того ж наприкінці життя Тарас займався гравюрою. Вона пов’язана з ювелірною роботою. У хронічних алкоголіків трясуться руки, а в Тараса все було гаразд, він не дійшов до цієї межі.

НЕОДНОЗНАЧНИЙ ТАРАС

1. Ми не можемо забувати, що Тарас був частиною російського суспільства. Вибір Гоголя – стати загальноімперським автором, а Тарас ним не став. Тарас став національним автором. Щоправда, це актуально до пізньопетербурзської лірики. Зверніть увагу, що з 57-го року Тарас у поезіях дуже неоднозначний і непростий. Зазвичай читачі сюди не доходять. Бо прийнято романтизувати його постать і казати, що це – наш “Кобзар” з акцентами на 1840 році чи на збірці “Три літа”

2. Живучи довго в Петербурзі, він про нього не відгукується, а пише, що любить Київ. Але там він прожив 17 років. Того часу в Петербурзі було багато українців.

3. Найбільший міф – що Тарас писав для селян. По-перше, селяни не вміли читати, і тільки десь наприкінці 19 століття їм почали розказувати, хто такий Тарас Шевченко. Освічені люди тоді – переважно дворяни. Його публіка – вихідці з України, які про неї пам’ятали. З 30-х років у Петербурзі була мода на все малоросійське – українське. Це була найближча екзотика.

4. Перший “Кобзар”, який вийшов у 1840 році накладом 1000 примірників, розкупили за 2 тижні. Це було вау!

5. Улюбленим поетом Шевченка був Михайло Лермонтов.

6. Тарас навчався в Академії мистецтв, мав три срібні медалі другого ступеня, але мріяв про золоту медаль першого ступеня. Тоді б за державний кошт можна було поїхати в Італію. А нам здається, що зранку до вечора Тарас мріяв про Україну.

7. Десь із 26 років він був суперзіркою серед вихідців з України. Навколо нього було багато масонів, але він масоном не міг бути, бо народжений у рабстві. Вони дуже вплинули на формування його світогляду. Він гостював у їхніх маєтках в Україні. Текст, який найбільше вплинув на Шевченка, – “Історія русів”. Це – літературно-політичний твір на історичну тематику, а всі вірили, що це – правда. Це була епоха романтизму, і всі раптом зацікавилися народною культурою. І Тарас жив у цей час. У ту епоху мала бути людина, навколо якої цементувався культ. Кандидатом №2 був Пантелеймон Куліш.

8. Тарас не знав французьку мову. Він пробував її вчити, але не вивчив. У його арсеналі були українська, російська й польська.

9. Усі кажуть, що Шевченко дуже мало прожив – 47 років. Але це була більш ніж середня тривалість життя чоловіків того часу.

10. Точно знайдеться вчитель, який скаже, що Тарасу стоїть найбільше у світі пам’ятників. І що? Неправда, що про Шевченка знають у всьому світі. Шевченка ніхто не знає поза колишнім радянським простором. Те, що Тарасу найбільше пам’ятників у світі означає, що його культ – в основі української ідентичності. Наші люди, коли їхали в еміграцію, сприймали Шевченка як святиню. І коли вони там оселялися, то будували церкву, школу й пам’ятник Шевченку. Наша громада так маркувала територію.

11. Шевченко хворів. Офіційно він помер від водянки. Але в нього був букет хвороб, зокрема проблеми із серцем. Мріяв перед тим оселитися в Україні, мав жінку в статусі нареченої, яка його зрадила. Він помер у Петербурзі.

12. Коли його друзі влаштували перепоховання, це була чи не перша акція солідарності українців у Російській імперії.

13. Григорій Честахівський сказав, що Шевченко колись говорив поховати його в Каневі. Це не так. Але добре, що так сталося. Бо в Києві – багато похованих героїв, а в Каневі – один.

14. Тарас зробив усе, щоби ми героїзували й багато знали про козаків. Наприклад, про гайдамаків ми знаємо не з підручників історії, а з поеми “Гайдамаки”.

15. Культ Шевченка виник ще за його життя, почав зміцнюватися після смерті й перепоховання. Тоді 90% етнічного українства були селянами, тому Тарас майже всюди в шапці та кожусі – образ мав бути простим і зрозумілим. Радянській владі це також було зручно. Тому з’явилася формула “поет-революціонер-демократ”, яка означала мало не “комуніст”. Натомість, Тарас – міський чоловік. Якщо ви заберете історію народження в кріпацькій сім’ї, то з 15 років він жив у Вільно (тепер Вільнюс, – ред.), а потім – протягом 17 років у Петербурзі. Це людина, вихована в столичній міській культурі, дуже європеїзованому місті. Він був частиною мистецької еліти Петербурга й душею компанії. Якби Тарас Шевченко жив сьогодні, то був би відомим, доволі скандальним блогером і успішним митцем.

Виразно читай поезії:

ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися, /74/
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли —
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає: /75/
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», — каже думка, жалю завдає.
О Боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари
Ліг біля моря одпочить.
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! — закричали. —
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).
«Чи всі ви тута? — кличе мати. —
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий,
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила». /76/
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик.
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... Нічичирк...
Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала... В серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду...
Треті півні: кукуріку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатир співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля, /77/
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїзжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила —
Не мені, другому...
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий..
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, Боже!»
Кличе її та цілує..
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть — під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втікать! /78/
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону,
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито.
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози... Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих —

І... пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову, /125/

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі...

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині...

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду...

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Лягла спочить... А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні... А я... А я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну...

А слова — немає...

А за лихо... Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться

На людей душою —

Пекло йому на сім світі,

А на тім... /126/

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється...

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком — люди не побачуть,

То й не засміються...

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Отаке-то... А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує —

Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.