навчальна: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Юрія Яновського, розкрити особливості його співпраці з кінематографом; дати поняття про роман у новелах, з’ясувати ідейно-художні особливості твору «Вершники» та його зв’язок із соціалістичним реалізмом;
розвивальна: розвивати навички аналізу літературного твору, критичного мислення, уміння характеризувати історичну добу й визначати авторську позицію;
виховна: виховувати повагу до української літературної спадщини, неприйняття братовбивства, громадянську відповідальність, уміння осмислювати наслідки суспільних конфліктів.
Сьогодні ми продовжимо знайомство з українською літературою XX століття — літературою складних історичних випробувань, творчих пошуків і гострих суперечностей.
На уроці поговоримо про письменника, який умів бачити літературу кінематографічно, створювати яскраві образи та передавати драматизм історичних подій. Це Юрій Яновський — автор роману у новелах «Вершники», у якому громадянська війна постає як трагедія, що руйнує не лише державу, а й родинні зв’язки.
Урок не містить жодного завдання. Додайте завдання.
Щоб додати завдання, оберіть категорію завдання на панелі запитань.
Які історичні події початку XX століття вплинули на розвиток української літератури?
Що ви знаєте про громадянську війну в Україні?
Які твори української літератури розкривають трагедію людини в умовах історичних потрясінь?
Що таке художній образ?
Чим роман відрізняється від оповідання?
2
Сприйняття та засвоєння нового матеріалу
Прочитайте життєпис Ю. Яновського й стисло перекажіть його.
Творча біографія Юрія Яновського
Юрій Іванович Яновський (1902–1954) — український письменник, прозаїк, поет і драматург, один із представників модерністських пошуків в українській літературі першої половини XX століття.
Народився 27 серпня 1902 року в селі Майєровому (нині село Нечаївка Кіровоградської області). Походив із селянської родини. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, згодом — у Київському політехнічному інституті.
Основні етапи життя і творчості
1902 рік — народження.
Дитинство та юність майбутнього письменника минули на українському Півдні. Враження від степових просторів, селянського життя, народної мови й історії України згодом знайшли відображення в його творчості.
1920-ті роки — початок літературної діяльності.
Яновський активно долучився до літературного життя, шукав нових форм художнього висловлення. Його приваблювали романтика, незвичайні характери, сильні особистості та масштабні події.
Він був пов’язаний із літературними об’єднаннями й мистецьким середовищем свого часу. У цей період формувався його індивідуальний стиль, якому властиві поетичність, образність і кінематографічність.
1920–1930-ті роки — співпраця з кінематографом і розвиток прози.
Письменник працював у галузі кіно, створював сценарії, знайомився з особливостями кіномистецтва. Кінематографічний досвід вплинув на його прозу: події часто подаються через виразні картини, зміну планів, динамічні епізоди й контрастні образи.
1935 рік — роман «Чотири шаблі».
У творі письменник звернувся до теми революції та громадянської війни, прагнув передати енергію епохи й романтику боротьби. Проте художні пошуки автора не завжди відповідали вимогам радянської ідеології.
1935 рік — роман у новелах «Вершники».
Цей твір став одним із найвідоміших у спадщині Яновського. У ньому зображено події громадянської війни, розкол українського суспільства, конфлікт між родинними почуттями й політичними переконаннями.
1940–1950-ті роки — подальша літературна праця.
Письменник продовжував працювати над прозовими та драматичними творами, звертався до тем історії, війни, людської гідності й відповідальності.
Помер Юрій Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.
Юрій Яновський і кінематограф
Юрій Яновський був одним із письменників, чия творчість розвивалася на перетині літератури й кіномистецтва.
У 1920-х роках він працював на Одеській кінофабриці, де долучився до процесу створення кінофільмів. Кінематограф відкрив для нього нові способи бачення світу й організації художнього матеріалу.
Що дав письменникові кінематограф?
Динамізм оповіді. Події розгортаються стрімко, епізоди змінюють один одного.
Монтажність композиції. Окремі картини поєднуються в цілісне художнє полотно.
Виразність деталей. Короткий опис або яскравий образ може передати значний емоційний зміст.
Контрастність. Автор зіставляє характери, життєві позиції та драматичні ситуації.
Візуальність. Пейзажі, рухи персонажів і батальні сцени легко уявити як кадри фільму.
Співпраця з кіно вплинула на формування стилю Яновського, зокрема на композицію та образну систему його прози.
Особливе місце в його творчій біографії посідає співпраця з Олександром Довженком — видатним українським кінорежисером. Обидва митці належали до покоління, яке прагнуло оновити українське мистецтво.
Перегляньте відео.
3
4
Знайомство з новелою "Подвійне коле"
Короткий переказ
Серпень 1919 року. Степ під Компаніївкою. Тут відбувається бій. Лютували шаблі, коні бігали без вершників, брати Половці не пізнавали один одного. Оверко, який очолює петлюрівців, одержує перемогу над загоном добровольчої армії генерала Денікіна. Цим загоном командував Половець Андрій, брат Оверка.
З переможених летіли голови, як кавуни. До Оверка підвели Андрія. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч. "Та я, мазепо проклятий!" – "Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?"
Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився своїм чорним шликом, мов дівчина косою. "А жити тобі хочеться? – питав Оверко. – Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?"
Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. "Ну й цирк!" – гукнули Оверкові хлопці. "Петлюрівське стерво, – сказав Андрій, – мать-Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма". Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрія шаблю. Андрій не опускав руки, кров текла в рукав. Оверко спитав брата, що згадується йому: Одеса чи Очаків? "А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова..." Оверко перебив, сказавши, що віятиме майстро, коли б дощу не навіяв... Андрій продовжив: "І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду".
"Ну й цирк!" – гукнуло Оверкове козацтво. "Цирк? – перепитав Оверко. – Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід – це основа, а найперше – держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!". "Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь", – сказав Оверко. Андрій почав проклинати його ім'ям великої Росії-матінки. "Та рубайте його, козацтво!" – скрикнув Оверко, і поточився Андрій. З південного заходу дмухнув майстро.
А над берегом моря в Одесі походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, йому згадується син Андрій, підпрапорщик російської армії, поверхстроковий вояка за вєру, царя і отєчество, герой Саракамиша й Ерзерума. З моря наближалася шаланда. У ній п'ятеро. Видко, що "Ластівка". На кормі людина без кашкета. Далі буде: "Чи є у вас скумбрія зелена?" – "А вам ночі мало?" Половець допоміг людям зійти з шаланди. З човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. Половця спитали: "Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?" – "Яка я гвардія, я рибалка". –"Чубенко, поясни йому, що тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче". Зривався вітрець, море почорніло. Половець подумав, що заворушка буде на вісім балів, і майстро зірвався десь із не наших гір.
Тим часом Оверко і петлюрівці взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор. Смерч розбився об купу коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і хилився він під подувом майстра.
Раптом з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором. То були махновці на чолі з Панасом Половцем. Майстро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.
Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану. До нього підійшов Панас Половець із револьвером у руці. "Зустрілися, браток! – трусонув волоссям, що спадало аж на плечі. – ам і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили – один мертвий, а другий кволий, ну що – України тобі хочеться?"
Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець, що воював разом з Панасом. Сашко зблід, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. "Оверку, горе моє", – сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.
"Махновський душогубе, ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою", – сказав Оверко. Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю. Панас присудив відрубати голову братові. Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстро поволі переліг на грего – протилежний вітер, грего підганяв хмару, чувся приглушений гуркіт. Оверко згадав братам батькову науку: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився. Оверко його проклинав. "Почекай проклинати, я вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?" Оверко ще раз прокляв брата. Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів.
А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу ціла купа. Гострі рибальські очі побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси постаті двох солдатів. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш. Солдати наближалися. Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні-сини оступали його, мов бір. Солдати були іноземці. Половець удав, що нічого не бачить. "Скумбрії зеленої", – почув Половець. – "А вам ночі мало?" – не думаючи, одповів паролем рибалка, серце в нього з радощів закалатало. Над Одесою спускалася завіса прикрого дощу, море було аж чорне.
"Закопати треба, – сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, – клятий був босяцюра". Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Панас був важкий і дебелий – цей колишній моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба. Добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили.
Раптом за дощем з'явився червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки кулемета; Сашко подавав йому стрічки. Наближалися червоні, тікати було нікуди. Панас заплакав од безсилої люті. Махновці здалися. Дощ посунув далі.
Панас стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом. Панас був шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном. "От де зустрілися, Панасе", – сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці з інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ.
Панас мовчки стояв, Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й увесь час смикалось, "та тут і Сашко", – посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: "Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!" Іван сказав, що служить революції, Інтернаціоналу. Потім уважно оглянув полонених і сказав, що зараз відступає перед Денікіним до Києва, якщо є бажаючі захищати правду бідних, хай приєднаються до нього. Трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, згодом пришвидшивши крок. Але їх розстріляли кулеметами.
Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки. Він звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: "Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Іван відповів: "Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс".
Панас прокляв Івана, вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю. "Стріляй і мене", – сказав Іванові Сашко. Але Іван взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під шапки по-махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осміхнувся.
На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, – "одного роду, – сказав Герт, – та не одного з тобою класу".
Прослухайте
5
Знайомство з романом «Вершники» Юрія Яновського
— роман у новелах, у якому події громадянської війни показані через долі людей, родин і різних суспільних сил.
Твір складається з восьми новел:
«Подвійне коло».
«Дитинство».
«Шаланда в морі».
«Батальйон Шведа».
«Лист у вічність».
«Чубенко, командир полку».
«Шлях армій».
«Адаменко».
Кожна новела розкриває окремий аспект історичних подій, але разом вони передають драматизм епохи, боротьбу за владу, руйнування людських зв’язків і прагнення людини знайти своє місце у вирі історії.
Історична основа та проблематика роману «Вершники»
Твір вийшов у 1935 році. Його історичне тло — події революції та громадянської війни на території України на початку XX століття.
Це був час гострого політичного протистояння, соціальних потрясінь і боротьби різних військових та політичних сил. Люди опинялися перед складним вибором, а суспільний конфлікт нерідко розділяв навіть найближчих родичів.
Провідні проблеми твору:
братовбивство та трагедія громадянської війни;
людина й історія;
родинні цінності та політичні переконання;
особистий вибір і відповідальність;
вірність ідеї та її моральна ціна;
героїзм, самопожертва й людська гідність;
взаємозв’язок особистої долі та долі народу.
Новела «Подвійне коло» — ключ до розуміння роману
«Подвійне коло» — одна з найвідоміших новел роману. У центрі твору — родина Половців, п’ятеро братів якої опиняються по різні боки збройного протистояння.
Брати представляють різні військові сили та політичні орієнтації. Їхнє зіткнення перетворюється на трагічне протистояння, у якому родинна єдність поступається місцем боротьбі за ідеологічні переконання.
Символічне значення назви «Подвійне коло».
Коло можна розуміти як символ родини, спільноти або певної системи цінностей. У новелі людина опиняється всередині двох кіл — родинного та суспільно-політичного. Конфлікт між ними виявляє трагедію вибору, коли прихильність до певної ідеї руйнує кровні зв’язки.
Відоме гасло новели — «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» — набуває трагічного звучання, адже брати не знаходять згоди й стають ворогами.
6
«Вершники» як зразок соціалістичного реалізму
Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — офіційний творчий метод радянського мистецтва, який вимагав зображувати дійсність у зв’язку з революційним розвитком суспільства, підкреслювати роль комуністичної ідеології та формувати образ позитивного героя, відданого соціалістичним ідеалам.
У 1930-х роках соцреалізм став обов’язковою доктриною радянської літератури. Творчість письменників перебувала під сильним ідеологічним контролем.
Ознаки соцреалізму в романі «Вершники»:
Історико-революційна тематика. У центрі уваги — революція, громадянська війна та боротьба за новий суспільний лад.
Ідеологічне протистояння. Персонажі нерідко представляють різні політичні сили, а їхні вчинки оцінюються крізь призму суспільних переконань.
Героїзація боротьби. В окремих новелах підкреслено мужність, самопожертву й відданість справі.
Колективістський ідеал. Інтереси спільноти та революційної мети часто ставляться вище за особисті бажання.
Історичний оптимізм. Попри трагізм окремих подій, твір містить уявлення про історичний рух до нового суспільства.
Водночас роман не варто сприймати лише як ілюстрацію радянської ідеології. У ньому помітні складні моральні суперечності, драматизм людських доль, виразна образність і психологічна напруга.
Особливо в «Подвійному колі» трагедія братовбивства змушує читача замислитися над ціною ідеологічного фанатизму та над тим, що відбувається, коли політична мета стає важливішою за людське життя.
7
Вправа «Так чи ні?»
Визначте, які твердження правильні.
Юрій Яновський народився в 1902 році.
Юрій Яновський працював у галузі кінематографа.
«Вершники» — історичний роман, що складається з восьми новел.
У романі «Вершники» зображено події Другої світової війни.
«Подвійне коло» розповідає про трагедію родини Половців.
У творі порушено проблему конфлікту між родинними почуттями та політичними переконаннями.
Соцреалізм був офіційним творчим методом радянського мистецтва.
Усі герої «Вершників» мають однакові політичні погляди.
.png)
