Лялька-мотанка — це прадавній сакральний символ українського народу. Її першочергова роль та соціально-побутове значення зазнавали трансформацій з плином часу. Про домінантні та найбільш правдиві версії зародження, значення та поширення ляльок-мотанок на теренах України — говоримо в матеріалі.
1 лютого 2024 року українське науково-популярне медіа Кунш опублікувало статтю «Сучасна легенда ляльки-мотанки». Авторка статті соціокультурна антропологиня Марія Куряча. Стаття викликала обурення серед українців оскільки авторка поставила під сумнів українське походження та обрядовість ляльок-мотанок.
Марія Куряча пише про фейковість обрядових ляльок посилаючись на відсутність назви «мотанка» у словниках, — «Розбираємося з черговим фейком, який видають за справжню автентику і найголовніший оберіг» — її допис в Інстаграм.
Антропологиня також припускає, що ляльки-мотанки можуть мати російський слід.
Розберімося, хто така «лялька-мотанка» та чи може вона бути оберегом.
Кунш
Сучасна лялька мотанка з хрестом на обличчі зустрічається у роботах відомого дослідника української народної іграшки та етнографа Олександра Найдена з більш точною назвою — «лялька-княгиня». Зазвичай у своїх книгах він їх завжди називає: «лялька» або «традиційна народна лялька», «вузлова лялька».
Книга «Парадокс української ляльки» Олександра Найдена 2016 року є квінтесенцією наукової роботи автора протягом життя. Ґрунтуючись на багатолітніх дослідженнях, автор пояснює ляльку-княгиню не лише як іграшку, а як елемент обрядового минулого пов'язаного зі світотворенням.
Ляльки-мотанки можна поділити на три категорії: обрядові, берегині та дитячі ігрові ляльки. Сьогодні ми можемо також класифікувати ляльок, як сувенірні та декоративні.
Однак лялька сама по собі (лялька як така) оберегом бути не може. Ним може бути так звана адресна лялька, тобто зроблена конкретною людиною для конкретної людини, наприклад, бабусею для онучки або матір'ю для дитини. Решта функцій, якими наділяють традиційну ляльку, — символічні, шлюбно-побажальні, такі, що мають сприяти народженню дитини тощо. — «Парадокс української ляльки» Олександр Найден.
З появою гумових ляльок у XIX столітті традиційні українські ляльки на певний період забулися. Лише у XX столітті українці почали відроджувати виготовлення давніх традиційних ляльок.
Лялька є елементом фольклору. Знання про неї знищувалися ворогом, так само свідомо, як і правдива українська історія, мова, традиції, культура та нація загалом.
Олександр Найден писав:
Українська традиційна лялька має витоки в глибинних шарах фольклорної колективної культури. Бо в ній втілені пластичні, орнаментальні, образні вподобання кожного окремого етносоціального осередку — якісного складового елементу осереддя національного. У цьому принцип фольклорного колективного мистецтва. — Книга «Українська народна лялька».
Етнограф Марко Грушевський у своїй книзі «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу» [1907 р.] вперше описує та демонструє, як ляльку використовували.
«Дитина у звичаях та віруваннях українського народу». Марко Грушевський
«Дитина у звичаях та віруваннях українського народу». Марко Грушевський
Варто зауважити, що в книзі не йдеться про обрядовість таких виробів, а лише констатується факт їх існування. Це перша офіційна згадка ляльок-княгинь [1907 р.] у контексті звичаїв та вірувань українського народу. Для нас лишається загадкою — чи ставив Грушевський за мету віднайти тогочасні назви цих ляльок?
З сучасних досліджень відомо, що в народі ляльку називали просто лялькою, або вузлова лялька, мамунка, бабовка, кукла, ганчіркова лялька, жованка-лялька, лялечка тощо.
Марко Грушевський також констатував, що ляльками гралися і великі дівки, — «заміж йде і в скрині ляльки везе».
Зверніть увагу, що Марія Куряча (для статті Кунш) для прикладу взяла наступну фотографію, проте без опису. Як доказ, ми додаємо таку саму фотографію, але з важливим описом, де нашу увагу привертає слово «віщує».
«Дитина у звичаях та віруваннях українського народу». Марко Грушевський
«Своє і дівчинка віщує, і як ляльки нема, оцваночок буде в заполі носити».
Марко Грушевський — український церковний діяч, етнограф, педагог, священник та єпископ УАПЦ часів Української революції. В 1897 році висвячений на священика, служив у Михайлівській церкві (с.Суботів Черкаської області). Марко Грушевський не міг висвітлювати обрядовість ляльок в міру свого духовного сану. Як відомо, церква не толерує дослідження язичницьких обрядових звичаїв, проте може висвітлювати їх у контексті культурної спадщини і навіть поєднувати з православними святами. Не зважаючи на всі перепони, Грушевський все ж таки використовує слово «віщує» у своєму вивченні теми мотанок. Слово «віщує» має навколокультурний сенс та описує магічні властивості чого-небудь.
Словник української мови Грінченка 1907—1909
На превеликий жаль, з унікального краєзнавчого доробку Марка Грушевського, світ побачила тільки менша його частина. Головною причиною тому стали жорстокі утиски з боку московської влади, а після поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., зазнав репресій з боку радянської влади. Видатною працею дослідника-ентузіаста став опублікований у 1906—1907 рр. етнографічний двотомник «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу». Це була робота у складі серії «Матеріали до українсько-руської етнології» етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Дружина Марка Грушевського — Марія також високо цінувала народне мистецтво. Разом зі своїм чоловіком вона досліджувала інформацію про мотанки по всій території Наддніпрянщини. Додатково їй вдалося самостійно зібрати серед суботівських селян до 500 зразків автентичної вишивки. За словами онуки — Валерії Грушевської (Левчук), «частина зразків виконана лише нитками золотистої барви. Такий колір ниток досягався фарбуванням природними барвниками і запіканням ниток у тісті або виварюванням в олії. Завдяки такій народній технології нитки досі не втратили свого забарвлення». Пофарбовані нитки часто використовували не лише у вишивці, а й в процесі створення ляльок-мотанок.
За роки праці в Чигиринському та Черкаському повітах о. Марко зібрав багато відомостей з історії, етнографії та фольклористики краю. Він записував перекази місцевих селян, пісні, приказки, повір’я тощо. Ці матеріали, переписані в окремі томи-зшитки, Марко Федорович пересилав найчастіше до Михайла Грушевського. Проте подальша доля Марка Федоровича склалася трагічно. У 1938 році його було заарештовано й ув’язнено до Лук’янівської тюрми. Як слідство, так і вирок цілком відповідали своєму часові. Вже 9 серпня 1938 р. особлива трійка УНКВД по Київській області засудила Марка Грушевського до розстрілу. Цей вирок виконали 2 вересня того ж року. До сьогодні немає жодних відомостей про те, де знайшов останній спочинок цей видатний науковець.
Трагедія Марка Грушевського в тому, що йому, вільнолюбному українцю з величезним розумовим і творчим потенціалом, волею долі судилося народитися в невільній країні. Його унікальна наукова і світоглядна спадщина була незаслужено забута і, фактично знищена в часи радянщини. Про це він колись сам, ніби пророкуючи власне життя, написав у своєму щоденнику «не тут і не в сі часи потрібен талант».
Як бачимо з опису до сучасного словника «Словник української мови у 20 томах» [розпочало 2010 року], у радянські часи повністю або частково замовчувалися автори. Тобто словник датований 1907—1909 роком не міг містити всі автентичні українські слова, описи традицій, обряди.
Словник української мови у 20 томах
Для прикладу, слово «Павук» у більшості словників описується як істота, хоча насправді в українців «Павук» мав подвійне значення і використовувався у традиціях підготовки до Різдва символізуючи традиційний український виріб. Відродження цього виробу припадає на сьогодення.
Словник української мови Грінченка 1907—1909
Павук
У сучасному українському словнику вже використовується слово «Мотанка» та є пояснення для похідного слова «Мотати».
Словник української мови у 20 томах
Словник української мови у 20 томах
У нас немає підстав не довіряти сучасному словнику. Ґрунтуючись на історії нищівної політики московії протягом останніх століть, ми можемо ставити під сумнів лише деталізацію старих словників. Назва ляльки «мотанка» з'явилося в українських словниках нещодавно і очевидно використовувалася раніше лише в народі. Наприклад, термін «вузлова лялька» також з'явився завдяки працям Олександра Найдена.
Виникає логічне запитання, а чи була у сиву давнину потреба виокремлювати назву ляльок? Вони були соломʼяні, глиняні, тканні шиті та мотані. Чи потрібно було в кожній окремій родині цих ляльок класифікувати? Як бачимо, з різних етнографічних джерел, навіть глиняна чи соломʼяна лялька, називались однаково. Необхідність класифікувати ляльки за назвами зʼявилася нещодавно, з появою нетрадиційних та гламурних іграшок. Використовуючи слово «мотанка», ми також орієнтуємося на розвиток української мови, збагачуючи та доповнюючи її. Присутність неологізмів свідчить про розвиток мови, ми від цього нічого не втрачаємо.
«Лялька» та її обрядовість має наукове підтвердження. Традиційних ляльок почали відроджувати завдяки працям таких видатних науковців етнографів як: Марко Грушевський, Олександр Найден та Людмила Орлова, Тетяна Пірус, Ніна Заглада, Інна Шипілова, Марина Дьяченко, Наталія Свиридюк, Оксана Скляренко, Анастасія Стахурська-Козоріз, Людмила Герус та ін.
Важливі дослідження української ляльки-мотанки стали наступні книги Олександра Найдена та Людмили Орлової:
Вузлові ляльки-«княгиня і дружка» Кіри Авксентіївни Кононенко. с. Германівка, Обухівський район Київської області. 1977 р
Найден О. С. Українська народна лялька. Хрещатик, Черкаський район. Початок 1970-х років
Завдяки дослідженням Олександра Найдена, з забуття постала не просто ігрова дитяча лялька, а саме та лялька-княгиня, що є захисницею та оберегом. Лялька-княгиня постає в образі провідника між тисячолітньою українською культурою та сьогоденням.
Дивовижно, як О. Найден проводить паралель від сучасної традиційної ляльки-княгині до часів Трипільської культури.
Слов’яни вважали, що лялькам-оберегам не можна малювати обличчя через віру у духів. А нанесення на обличчя ляльки-мотанки рівнобічний кольоровий хрест, наділяло її магічною силою і символізувало давній могутній символ Сонця.
Описуючи всі тонкощі виготовлення ляльки-мотанки — не можна різати, колоти, малювати, намотувати тканину за ходом Сонця по спіралі, використовувати ношений щасливий клаптик одягу — ми описуємо не іграшкову ляльку, а саме магічну, ритуальну, оберегову.
О. Найден
У своїх наукових роботах О. Найден підкреслює, що оберегову ляльку мотанку не виставляли на показ, її берегли, як зіницю ока. Показовими також є ляльки, які були зібрані Марком Грушевським 1900 році, у Суботові, Чигиринського повіту. Ці 7—8 ляльок були майстерно виконані — з великим смаком та широкими різнокольоровими складними хрестами на обличчі, утворюючи своїм малюнком, щось схоже на ромб. Ці ляльки нині зберігаються в онуки Марка Грушевського — Валерії Левчук.
Репліки ляльок з зібрання М. Грушевського‚ с. Суботів, Чигиринський повіт, Черкащина, 1890—1900 рр., автор реконструкції О. Мединська, м. Кропивницький.
До того, як Олександр Найден з дружиною почали відроджувати автентичну українську ляльку, її дослідженням займалися росіяни. В Музеї іграшки у Сергієвому Посаді (під москвою) є 5 українських, так званих решетилівських ляльок, зібраних ще у 1900-х роках засновником Музею Миколою Бартрамом. Це примітивні побутові ляльки, зроблені з клаптів, які лишилися від полотен хатнього виробництва. Розглядаючи ці російські колекції та порівнюючи їх з колекціями М. Грушевського, ми спостерігаємо різницю у їх виготовленні та одночасно культурній цінності. На іграшковій ляльці не можна прослідкувати глибину традицій та обрядовість.
Решетилівські ляльки
Показово, що це єдині українські народні ляльки серед значної кількості ляльок інших народів колишнього радянського союзу. Походять вони з Решетилівки Полтавської губернії, зроблені приблизно в 1910-х рр. ... Ці ляльки — типові хатні вироби, призначені для дитячої гри. Зроблені вони дещо незграбно, ніби поспіхом, але яскраві, з влучно винайденим розміром і пропорціями. — писав О. Найден.
Етнограф вважає, що ці хрестики на «решетилівських ляльках» мають певний рудиментарний характер і демонструють явний занепад важливої іконографічної ознаки, порівняно з ляльками із сіл Думанці та Хрещатик (Наддніпрянщина, нині Черкаська область), які були вогнищем зародження традиції виготовлення ляльок такого типу.
В радянські часи українська культура та фольклор масово знищувалися: тоталітарна машина проводила політику «іконоборства», з ілюстрованих рукописів виривали сторінки або взагалі спалювали книги.
Українська мисткиня сучасних мотанок Галина Окіпняк поділилася думками, що сьогодні існує два розуміння української ляльки:
Українська народна лялька (вузлова лялька);
Авторська лялька-мотанка (сучасна, яку масово стали створювати після 2000 р.).
Ми боремось за українських ляльок і викорінюємо російських Нерозлучників, Десятиручок, Кубишок-травниць, Ляльок-шастя і т.д.), — Галина Окіпняк
Олександр Найден досліджував саме першу ляльку вузлову, яка і є народним культурним надбанням. Про виникнення ляльок-мотанок Найден писав наступне:
Нація наче чекала на такий ляльковий образ-символ. Позитивним у цьому явищі можна вважати необмежені інформативні можливості комп'ютера і посилення національно-патріотичної ідеї у самосвідомості українців. — Книга «Парадокс української ляльки»
О. Найден також наголошував, що ляльки зроблені на продаж не є жодними оберегами, а відносяться лише до розряду сувенірної національної екзотики. Оберегами стають родинні «адресні» ляльки зроблені від людини до людини.
Співробітниця Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського Анастасія Козоріз надала важливі докази для спростування російських міфів щодо привласнення собі української ляльки та власне її назви «мотанка».
В українській традиції, стосовно сучасної ляльки-мотанки, вживалося два найбільш поширені терміни — «кукла» та «лялька». Назва «кукла» є ще більш давньою, ніж лялька, і походить з грецької мови. Воно широко використовувалося в нашій культурній традиції. Олександром Найденом та Людмилою Орловою в науковий словник було введено термін «вузлова лялька». Цю річ ще іменують народною або традиційною. Проте такий вираз теж характерний для наукової літератури, бо широко не вживався у побуті. У сучасній Україні після здобуття незалежності, ляльку з тканини стали називати «мотанкою». Таке визначення було вперше використане відомою майстринею Людмилою Тесленко-Пономаренко.
Людмила Тесленко-Пономаренко
У своїх інтерв’ю вона зазначала, що чула таку назву в українських селах. Нині це визначення стало народним та майже витіснило попередні. Нічого спільного з російськими термінами воно не має. Існує версія, що це переклад назви російської ляльки «скрутки». Проте, в українській мові теж є термін «скручувати» та «скрутка» (цим і можна спростувати висунуту гіпотезу про недоцільність такого перекладу). Існує безліч міфів та гіпотез, пов’язаних з тим, що ляльки почали вивчати лише в кінці ХІХ ст. і, зокрема, як частину дитячої гри. Сьогодні існує досить небагато археологічних підтверджень використання ляльки в побуті, власне через те, що матеріал швидко псується (перші ляльки взагалі виготовлялися з сіна, трави, соломи тощо).
Нотатки
Галина Лозко, у книзі «Українське народознавство» 2014 року, в розділі «Залишки давніх знань в українському фолькльорі та археологічних джерелах», згадує про первісних солом'яних ляльок для культових обрядів. Вона вказує, що пізніше культовими зображеннями стали дерев'яні статуї, а також кам'яні скульптури.
В контексті обрядовості лялька згадується наступним чином: «Купайлом називали також солом'яну ляльку, яку молодь виготовляла спеціально для свят. Крім Купайла, робили ще й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітами та стрічками». Таким чином, на Купайла був звичай робити солом'яну чоловічу ляльку та спалювати її. Купайло, за язичницькими віруваннями, Бог шлюбу та земних плодів.
Лялька для дітей у цій книзі називається «іграшка». Наприклад, «Схильність дітей до наслідування старших починає дуже рано виявлятися в їхніх іграх та іграшках. У давнину іграшки виготовлялися з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні чи купували на ярмарках».
Лялька відома не лише в українській культурі, але й у світі. Вона є частиною процесу конвергенції (виникнення речі в етносах, які могли й не контактувати між собою). Людина у ляльці, по-перше, вбачала свій власний образ. Про використання ляльок в обрядових практиках ми можемо дізнатися з легенд, казок, документів, усних свідчень тощо. Нам важко встановити, якими були за технологією виготовлення ці ляльки, хоча частково описи все ж таки збереглися.
Зобразити ланцюг функціонального призначення ляльки в українській культурі можна так: обрядова лялька — іграшка — національний символ.
Ми можемо констатувати, що в сучасній українській традиції, лялька з тканини перестала вважатися ігровою річчю. Вона стала маркером української культури у світі, виразником почуттів, демонстрацією та баченням проблеми. Попри широке використання ляльки з тканини у світі, саме через сучасну «мотанку» в українській традиції, вона набула нового сенсу, але зберегла при цьому й давню технологію. В Україні зберігається дві найдавніші лялькові колекції: Марка Грушевського в Меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві та Олександра Найдена в Музеї іграшки також в Києві.
Для підтвердження факту стародавнього походження ляльки з тканини, слід згадати про знайдену в Єгипті римську набивну ляльку з ганчір'я.
Римська ганчіркова лялька. 1—5 століття нашої ери.
Багато ляльок, які були зібрані по всій території України, зараз зберігається в російських музеях. Наші ляльки з хрестом на обличчі, що були віднайдені на території Наддніпрянщини, є унікальним та виключно українським культурним надбанням.
«Дитина у звичаях та віруваннях українського народу». Марко Грушевський 1907 рік
Нині дослідникам важко пояснити значення такого хреста, адже версій його символізму досить багато. Ми намотуємо його через те, що так робили наші предки, але до кінця не усвідомлюємо: чому саме, який в цьому сакральний зміст?
Лялька-мотанка є частиною людської пам’яті. Ми навіть не можемо собі уявити наскільки на підсвідомому рівні ці речі можуть показувати уявлення людини про світ, виховання, уявлення. Сьогодні традиційні ляльки відродилися в образі сучасної мотанки, з новим значенням для суспільства. Важливо, що зміна функції обрядової ляльки на ігрову викликала своєрідне занепокоєння, проте це частина еволюції, і навіть не ляльки, а феномену її сприйняття людиною.
Не секрет, що росіяни завжди присвоювали собі найвидатніші здобутки української культури. А все інше, що, на їхню імперську думку, було для них «небезпечним» — вони цинічно знищували. Це підтверджується масовими репресіями, голодоморами та лінгвоцидом, який триває і досі. Тому їхні прагнення одноосібно привласнити нашу українську ляльку-мотанку цілком прогнозовані.
Історичні деталі. московське князівство виникло у XII ст. як улус Золотої Орди. У XIV-XVI ст. навколо москви ствердилася централізована держава. Наприкінці XVI — у середині XVII ст. оформилося кріпосне право. Лише в результаті територіальних захоплень XVI—XIX ст. утворилася багатонаціональна держава. Особливістю московської держави було те, що території її колоній прилягали до метрополії. Деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію. Натомість тисячолітня княжа Русь — це держава предків нашого українського, а зовсім не російського народу.
До їхньої історії вона нав’язувалась виключно наказами, постановами та власне директивами Петра I, Катерини II, Йосипа Сталіна, Андрія Жданова та інших. Так, наприклад, 4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». За вказівкою імператриці провели ревізію стародавніх першоджерел — одні виправляли, другі переписували, треті — найбільш небезпечні для імперії — знищили.
Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів.
Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 року. Вона стала еталоном для майбутніх істориків 19-го століття і лягла в основу «Истории государства российского» у 12 томах Карамзіна, а також фундаментальної «Истории россии с древнейших времен» у 29 томах Соловйова. Історики царської росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Не останню роль у поширенні хибної назви Русь=росія, відіграли і «вірнопіддані» радянські науковці. Через засилля їхніх «напрацювань», навіть зараз сучасні українські історики та викладачі історичних дисциплін, використовують вищезгадані роботи, як основу для власних досліджень. Таким чином, вони продовжують сліпо вірити в існування «старшого брата» та демонструють йому своє «поклоніння». Тому й не дивно, що сьогодні, у роки великої війни, бачимо, як багато українців продовжує користуватися термінами — «Київська Русь», «Південна Русь», «Західна Русь» та «Давня (Древня) Русь». З цієї причини низку досліджень, в тому числі і наукові праці про ляльки-мотанки, побудовано на українському меншовартісному підґрунті російської імперської історіографії. Складається враження, що науковці навмисне беруть лише те, що лежить на поверхні і не бажають пірнути глибше.
Вікіпедія: Павук. Книга: Українське народознавство. Словник української мови Грінченка 1907—1909. Онлайн словник. Вікіпедія: М. Ф. Грушевський. Мотанки Наталії Гармасар. Вікіпедія: Історія ганчіркової ляльки. Народні ляльки середньої Наддніпрянщини. Вузлова лялька Середньої Наддніпрянщини. Історія втраченого мистецтва: як робили ляльок на Полтавщині. Репліки ляльок з зібрання М. Грушевського‚ с. Суботів, Чигиринський повіт, Черкащина, 1890—1900 рр. Римська ганчіркова лялька. Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського та Анастасія Козоріз. Звідки взявся солом'яний «павук» та як його сплести.
Головна редакторка:
Литвиненко Леся Анатоліївна