9 січня 18:12
12 0

100 років Сергію Параджанову: тінь незабутого митця та його головні фільми

100 років тому народився видатний український та вірменський митець, режисер Сергій Параджанов. Слава спіткала його фільми по більшій частині після смерті режисера, проте найголовнішим своїм надбанням він вважав чесність та служіння мистецтву кіно. Згадуємо, як попри радянський опір, світ побачив талант Сергія Параджанова.

Понад 70 років Сергій Параджанов носив клеймо від радянської влади, яка звинуватила його в «українському націоналізмі та гомосексуалізмі», навіть після своєї смерті. Однак до 100-річчя народження відомого режисера ці безглузді обвинувачення нарешті зняли з легендарного режисера. На честь ювілею згадуємо найкращі стрічки режисера та про його безмежну любов до України та її поетики.

Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!

Сергій Параджанов.

Безглузді обвинувачення та реабілітація

Радянська влада як могла, ламала непокірного Сергія Параджанова — йому не давали знімати серйозні роботи, постійно прискіпувалися до сценаріїв та художніх методів знімання. Параджанова не любили також через те, що він не відмовився від дружби з українськими письменниками-дисидентами Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним. Попри постійні попередження та перешкоди в роботі, режисер не відмовився ані від своєї позиції, ані від друзів. 

У 1972 році радянська влада заарештувала режисера, у звинуваченнях йшлося про «відкриту критику режисера радянської влади» та про його призови «вирити могилу соцреалізму та червоним комісарам в кіно». Сьогодні усі розуміють, що саме диктатура срср знищувала мистецтво та національну творчість повсюди, але у ті часи вважалося, що кіно та взагалі будь-яке мистецтво має існувати лише так, як скаже «лінія партії».

Непокора Параджанова призвела до того, що у 1973 році його засуджують, але у найкращих злодійських традиціях радянської влади, не лише за український націоналізм, а ще й за «гомосексуалізм». Достеменно невідомо, чи був Сергій Параджанов представником тодішньої спільноти ЛГБТК, але у часи радянщини це був тяжкий злочин.

Проте процес, як зазначають історики, мав лише політичні обґрунтування, жодних доказів у влади не було. Але режисера все ж засудили на пʼять років таборів суворого режиму. Від цього клейма та вироку Сергій Йосипович не позбавився до самої смерті.

За 50 років, у 2023 Сергія Параджанова офіційно реабілітували, про що повідомив очільник Українського інституту національної пам'яті Андрій Дробович.

Пів століття пройшло з часу судилища над ним, але тепер і в юридичному плані справедливість торжествує. Приємно писати про це у столітній ювілей з дня народження ключового автора українського поетичного кіно, — зазначив Дробович.

Національна комісія з реабілітації на своєму останньому засіданні в грудні 2023 року реабілітувала видатного кінорежисера. Це була спільна робота Офісу президента, Української Гельсінської спілки з прав людини, Нацкомісії з реабілітації та Державного архіву Київської області, який провів експертизу та надав необхідні документи.

Завдяки їм історична правда перемагає забуття і репресії, а також зʼявляється надія, що згодом будуть розглянуті й інші складні та резонансні справи українських дисидентів, яких судили в СРСР як за політичними, так і за сфабрикованими загальнокримінальними статтями, — пише Дробович.

Ця історія підтверджує: темрява не може тривати вічно, а світло завжди перемагає темряву, як би складно не було!

Від шаблону до тріумфу

Свою творчу біографію Сергій Параджанов розпочав ще під час навчання у ВДІК (москва). У 1948 він вперше опиняється на знімальному майданчику, під час створення фільму «Тарас Шевченко». В цей час він вирішує відвідати рідний для нього Тбілісі, де його заарештовують та звинувачують у гомосексуалізмі. Й хоча молодий студент цього не заперечував, йому вперше пощастило: завдяки звʼязкам керівника його курсу Олександра Довженка, Параджанова звільняють з-під варти та повертають до навчання. Фільм «Тарас Шевченко» завершували силами студентів, адже його режисер Олександр Савченко, помер. Проте, це стало першою практичною школою для майбутнього режисера.

Олександр Довженко одним з перших побачив здібність Параджанова відобразити у фільмі автентику етнографічного ряду, колорит та символізм. Можливо, саме тому після завершення університету, Параджанов прямує до Київської кіностудії, з якою доля звʼязала його надовго.

У 1952 році Довженко запропонував Параджанову зняти молдавську казку «Андрієш» про пастуха, який мріяв стати витязем. Сергій Йосипович підбирає у кадрі кольори, відображає за допомогою символів настрій героїв, однак керівництву студії такий підхід не подобається. З рештою, фільм вийшов типовою радянською казкою з усіма «потрібними» штампами, через який просвічується майже повна відсутність інтересу юного режисера до історії. У співавтори до Параджанова додали ще одного режисера, Якова Базіляна.  Однак подейкують, що свою версію казки режисер встиг відобразити в короткому метрі та захистити з ним диплом. Але до наших часів ця казка не дійшла.

«Наталія Ужвій»

Майже така ж доля спіткала й інший короткий метр від Параджанова: автобіографічну драму про українську акторку та співачку Наталію Ужвій. За наміром режисера, у фільми мали використати колишні роботи акторки, її спогади та роздуми. І знову у справу втручається партійне керівництво, що змушує режисера значно скоротити картину (так від фільму залишається лише короткометражка), особливо сцени з роздумами Ужвій. Кадри з колишніх робіт акторки також піддали цензурі. 

«Перший хлопець»

У фільмографії режисера знайдеться й типовий для 1950-х жанр виробничої сільської комедії. Фільм «Перший хлопець» використовує банальний сюжет, як з армії повертається колишній бешкетник та вирішує «перевиховати» усе село, починаючи будувати стадіон. За сюжетом, між парубком та дівчиною виникають взаємні почуття. Зразкові персонажі, слабка драматургія та пропаганда ледь перетворює цей агітаційний плакат на фільм. 
Проте, завдяки жартам та вдало підібраним акторам, можна побачити мистецтво режисера та його наполегливу роботу навіть з не дуже вдалим сценарієм.

Талант вимагає реваншу!

Цю фразу сказали не ми, а відомий французький письменник Віктор Гюго. Будь-який талант, або божа іскра, як колись казали, у якийсь час прокидається та вимагає уваги до себе. Так стається і з Сергієм Параджановим, який наприкінці 1950-х вирішує йти власним шляхом кінематографії, не боячись репресій та нерозуміння політики партії.

Так зʼявляються головні перлини українського кінематографа, які й сьогодні не залишать байдужого глядача. Які фільми, окрім знаменитих «Тіней забутих предків» стали важливим посланням від Параджанова — розповідаємо в матеріалі.

«Українська рапсодія»

У 1961 році Сергій Параджанов знімає стрічку «Українська рапсодія». За сюжетом, під час війни поранений Антон потрапив у полон. Органіст Вайнер врятував радянського військовополоненого, який утік з-під конвою, ховаючи його у себе вдома. Коли в місто прийшли американські війська, Антону не дозволяли виїзд до визначення усіх деталей його перебування в полоні. А тим часом його кохана Оксана втрачає надію, але не полишає молитов за свого коханого. З рештою, Оксана виграє Гран-прі пісенного конкурсу та, повертаючись до села, зустрічає на вокзалі Антона.

Наталія Ужвій та Юрій Гуляєв (перший виконавець знаменитої пісні «Як тебе не любити..»), музика Платона Майбороди створили з фільму справжній памʼятник українському колориту та вірності.

Проте й тут Параджанову не дали повноцінно проробити матеріал: замість поетико-філософського фільму, де герої переосмислюють життя після страшної війни, режисеру запропонували зробити увагу на долі жінки. Це було на часі, адже Друга світова забрала життя та здоровʼя безлічі чоловіків, залишивши жінок сам на сам з побутом, роботою та підняттям господарства.

Драматургія мови – цілком традиційна – була досить далека від мене. Але в мене не вистачило мужності та майстерності використати тему, запропоновану драматургом, та створити поетико-філософську річ. Мені запропоновано було розповісти про жінку, яка пережила традиційно важку долю і стала під завісу знаменитою співачкою, — розповідав Параджанов.

«Колір граната»

У 1967 в руки до Параджанова нарешті потрапляє омріяний сценарій — зворушлива філософська притча про життя та шлях вірменського поета Саят-Нова. У стрічці вперше Параджанов робив акцент не на діалоги, а на образотворчі прийоми, музику, жести та філософію, через які вгадується справжнє відношення Параджанова до його сучасності, релігії та влади. 

Презентації чорнового монтажу передувало те, що Параджанов підписав «Листи-протесту 139», а також збігалася з періодом реакції на введення радянських військ до Чехословаччини, саме тому цензори обвалили на режисера увесь свій гнів. З фільму змусили прибрати «зайвий містицизм та порнографію», змінили назву та запустили лише в обмежений прокат у Вірменії. А от срср картину побачили лише після монтажу Сергія Юткевича, коли фільм втратив магію та пройшов у прокаті не поміченим.

«Легенда про Сурамську фортецю»

Після вʼязниці та творчої перерви Сергій Параджанов вже був дуже кволим та пригніченим, проте його жагу до творчості це не спинило. На той час декілька режисерів хотіли реалізувати сценарій «Інтермецо» за Михайлом Коцюбинським, й Параджанов теж. Однак цього йому не вдалося й він вирішив екранізувати грузинську легенду про юнака, замурованого в стіну фортеці. Творчі експерименти та нові віяння режисера «прикривав» його друг Давид Абашидзе, який став «формальним» режисером картини. Однак символи, образи, фольклор, яскраве оздоблення кіноновели одразу видає Сергія Йосиповича.

У 1980-х кіно перемагало на кінофестивалях у Сан-Паулу та Роттердамі, а вдома автор стрічки залишався дисидентом, якому не давали творити. Це було перше велике визнання режисера, якого радянська влада намагалася знищити або ж змусити замовчати за будь-яку ціну. Однак, як писав Сергій Параджанов у власних спогадах:

Є така приказка: коли кажуть гармати, музи мовчать. Це не вірно. Музи не мовчать — вони волають до відплати, вони співають про перемогу.

І він про неї співав, знімав, жив. Він знав: прийдуть часи, коли українське слово гримітиме на увесь світ й кати отримають своє. А десь далеко в небі літає астероїд Параджанов 3963, так високо, якими були творчі пориви режисера.