Про податки, батьків та колосальну відповідальність директора школи: думка освітнього експерта

Значний суспільний резонанс викликав дещо провокативний пост Володимира Алєксєєва, молодого директора сільської школи, який опублікував його на своїй сторінці у фейсбуці.

У коментарях пана Володимира звинуватили у відсутності базових знань з економіки (нерозумінні того, звідки держава бере гроші), і у патерналізмі та образі на суспільство, і у зневазі до батьків учнів, бо, як висловився директор, «маніпулятивно стверджувати, що ми, освітяни, живемо за рахунок батьків, чиї діти навчаються у школах», адже «зарплата мені нараховується з державного бюджету, а не з батьківських податків».

Усі чудово знають слова Маргарет Тетчер, яка свого часу сказала:

Немає ніяких державних грошей, є гроші платників податків.

Утім фразу «Я ж плачу податки» у нас часто кажуть без розуміння того, що ми – не Америка, де шкільна освіта в основному фінансується завдяки податку з нерухомості. В Україні існує колосальна проблема неспроможності багатьох місцевих громад у сільській місцевості фінансувати шкільну освіту власних дітей. По суті там особливо й немає кому платити податки, а витрати на одного учня малокомплектної школи у 5-10 разів перевищують середні в країні.

Звісно, шкільна освіта у нас фінансується із «загального казана». Є формула розподілу освітньої субвенції між місцевими бюджетами, субвенція на обладнання класів #НУШ чи придбання ноутбуків тощо.

З огляду на те, що письменник та експерт з фінансової грамотності Сергій Вожжов уже детально розглянув цю тему, я зупинюсь на двох інших питаннях, які порушуються у цьому дописі:

1. Проблема окупності вищої освіти взагалі й педагогічної вищої освіти зокрема.

2. Проблема колосальної відповідальності директора школи за все, яка абсолютно не підкріплена ані реальними можливостями організувати якісне виконання покладених на нього обов’язків, ані адекватною винагородою за його титанічну працю.

На мій погляд, саме до становища людей з педагогічною освітою та соціального самопочуття директора школи й хотів привернути увагу Володимир Алєксєєв. Зробімо експрес-аналіз за цими двома напрямками.

Якби у нас почали досліджувати окупність вищої освіти, виявилося б, що абітурієнти педагогічних університетів чинять економічне самогубство

Автор посту пише:

«Я майже 6 років навчався, віддав багато сил і грошей, аби отримати диплом (не купити. Магістратура не безкоштовна). Починав із зарплати, про яку соромно навіть згадувати. Починав із найнижчих сходинок…». «У всьому світі високоосвічені заробляють більше за середньоосвічених, які в свою чергу заробляють більше ніж неосвічені».

Чи діє ця закономірність в Україні? Яка окупність вищої освіти у нас?

Згадаймо елементарно прості речі: у будь-якій країні витрати коштів на освіту мають відбуватися на раціональній основі – заради отримання більших доходів у майбутньому. Тож сумарні додаткові доходи у майбутньому, пов’язані з наявністю вищої освіти, повинні суттєво перевищувати сумарні витрати на здобуття цієї освіти.

У нас сумарні витрати на здобуття вищої освіти та втрачена вигода включають п’ять головних складових:

1. Витрати на підготовку до вступу (оплата праці репетиторів, придбання необхідних посібників тощо).

2. Прямі витрати у вигляді плати за навчання (у разі якщо йдеться про контрактне навчання).

3. Непрямі витрати на придбання технічних засобів навчання (ноутбука, смартфона тощо), купівлю навчальних посібників, неофіційні витрати (на «подарунки», ремонт аудиторій тощо).

4. Непрямі витрати на забезпечення власної життєдіяльності у період навчання (винаймання житла, проїзд, харчування тощо).

5. Втрачений заробіток за роки навчання.

Один місцевий фермер з нашого Центральноукраїнського регіону прорахував вартість диплому своєї доньки, яка влітку закінчила престижний столичний університет і має тепер фах вчительки англійської та німецької мови. Попри те, що її активно два роки муштрували репетитори, вона «не дотягнула пів бала» до безкоштовного навчання (державного замовлення), й довелося йти на контракт. Також усі п’ять років батьки винаймали дитині квартиру у Києві. Звісно, треба було оплачувати харчування, одяг, проїзд тощо.

За словами батька, за два роки підготовки й п'ять років навчання доньки він витратив мільйона півтора гривень (понад 50 тис. доларів)!

А тепер спробуймо порахувати сумарні додаткові доходи від вищої освіти у разі, якщо ця випускниця піде працювати вчителькою англійської мови у якусь київську школу. Знову родина опиняється винятково у мінусах. У випускниці немає анінайменших шансів принаймні компенсувати витрати аж до самісінької мізерної вчительської пенсії.

У світі термін окупності інвестицій на власну освіту складає приблизно три роки, а після цих «компенсаційних» трьох років людина вже працює винятково на себе, отримуючи чистий дохід від своїх інвестицій у власне заможне майбутнє.

Проблема колосальної відповідальності директора школи за все

«Я несу величезну відповідальність – відповідальність за життя і здоров’я дітей. Я роблю шкільне життя дітей комфортним і яскравим. Я несу матеріальну відповідальність за величезний список майна. Я живу в центрі трьох стихій: вогонь, вогонь і вогонь. Три колективи – учнівський, педагогічний та батьківський, між якими я вивертаюся, аби було кожному й кожній зручно, справедливо, цікаво і щасливо», – пише автор посту.

Ніщо нашому суспільству не коштує так дорого, як дешевий (вкрай низькооплачуваний) і зашуганий (вічно переляканий) директор школи.

У далекі 90-ті ще можна було зрозуміти вимушеність покладання на плечі українського директора школи господарчих питань. Тоді нам доводилось витягувати на широку дорогу всіма кинутого розшарпаного освітянського воза. Але і тоді я, як голова міського відділення Асоціації керівників шкіл України (АКШУ), ставив питання перед управлінням освіти про створення центру сервісного обслуговування закладів освіти.

Зараз немає жодного виправдання перекладанню засновником суто господарчих функцій на плечі педагогічних працівників. Тому якщо ми вимушено погоджуємось тягнути й далі цю лямку, треба бути свідомими того, що так ми підтримуємо гнилу і недієздатну систему. Зрештою, ми свідомо знецінюємо власну роль у школі. Адже замість примітивних господарчих функцій, ми б мали виконувати роль лідерів інновацій в освіті, організаторів сучасних систем професійного розвитку вчителів, фасилітаторів учнівського самоврядування тощо. У нас просто не залишається на це ані часу, ані сил.

А я завжди підкреслював, звертаючись до своїх колег, що ми повинні пройти шлях від жолудя до дуба і стати частиною не дикого лісу, а цивілізованого освітянського парку. Стати «дубом» – це піднятися догори, зайняти вертикальне положення замість того, щоб прогинатись під мінливий світ.

Сьогодні директор школи – це ще й вкрай небезпечна професія. Наприклад, дуже актуальною тепер є тема «Як не потрапити за ґрати, працюючи очільником школи».

Вас також можуть зацікавити такі матеріали: Перші уроки інституційного аудиту в Україні: що задумувалось і що вийшло на практиці?