Сертифікатоманія і курсопройдохи

Розмова після вручення сертифікатів про участь у роботі семінару-практикуму:
– А дайте ще один сертифікат для моєї колежанки...
– Так її ж тут немає?
– Шо вам "бамажки жалко"?
– Бамажки, звісно не жалко. Проблема в тому, що на "бамажці" стоїть мій підпис, який засвідчує достовірність записаної на ній інформації. "Бамажки не жалко", шкода власної професійної репутації.

В українській освіті є неймовірна кількість шкідливих практик, які по суті стали нормами для вкрай деформованої освітньої системи. Упродовж останніх років ми не лише не змогли ліквідувати хоча б частину з них, а й добавили нові. Серед новітніх шкідливих практик, особливе місце займає сертифікатоманія. По суті на наших очах з'явилася нова «професія» – курсопроходець (курсопройдоха) і нова професійна хвороба – сертифікатоманія.

Основною глибинною причиною її появи є криза впевненості в собі й брак самоповаги у працівників освіти. Звісно, здетонували її появу недолугі управлінські рішення (обов’язкові 150 годин підвищення кваліфікації), які абсолютно не враховували психологію вчительства та традиції нашого посттоталітарного соціуму.

До речі, ніхто так і не спромігся відповісти на запитання: чому якість професійного розвитку має вимірюватись в «годинах», які підтверджені сертифікатами?!

У такому випадку сертифікат може розглядатися як самоціль, своєрідний фіговий листочок, який прикриває сороміцькі місця «голого короля».

Звісно, нормальний директор чи завуч школи має зовсім інші способи відстежування того, чи прогресує той чи інший вчитель. А тепер що єдиною підставою для підвищення категорії мають бути винятково невідомо як отримані сертифікати?! Навіть у випадку, коли явно спостерігається професійна деградація цього вчителя і відсутність прийнятних результатів його роботи?

Пора відкрити очі на те, що реально відбувається у сфері професійного розвитку для того, щоб мінімізувати рівень шкідливих практик.

Деякі ЗМІ навіть проводили розслідування цього чорного бізнесу.

Купити сертифікат: як виглядає «чорний ринок» підвищення кваліфікації вчителів – розслідування «Освіторії» 

Ось огляд думок колег про це ганебне явище:

Валентина Покришова
Соромно буває за колег, які цікавляться лише сертифікатами, а не підвищення кваліфікації. Серед запитань до лектора 80% про сертифікат, а не до змісту.

Ірина Бондар
Мабуть це припиниться, якщо в наших головах закарбується що «кожен навчається для себе». Якщо мені діти здають роботу, і кажуть «я вам тут написав», то я завжди відповідаю, що воно мені не треба. Якщо після курсів, навіть пройдений самостійно, ніякий отриманий інструмент не використовується, то або грош ціна тим курсам, або грош ціна тому вчителеві.

Олена Гуровська
О, у нас вже час вводити новий діагноз - сертифікатоманія... На одній з платформ проходила курс про COVID19, так там в обговореннях одне із найбільш поширених запитань: «Чому в сертифікаті не указана кількість годин?»😂😂😂. «Вот, что с людями делает ... МОН»😂. А якщо, серйозно, то це проблема. Дехто лінується (не може/ не вміє) пройти курси, а дехто зловив таку собі підприємницьку хвилю. І що з цим робити?

Ольга Мандрика
Вони з'являються постійно, під різними іменами. Коли питаєш про деталі, в приват пишуть, що пройдуть курси замість мене. Коли питаю, чи не вважають це шахрайством, відповідають щось в стилі, що вже багато осіб скористалося....

Аня Іванова
В колективах і так добре видно, хто що проходив чи ні, є пропозиції приймати сертифікати вебінарів, якщо вчитель на педраді розкаже, що він засвоїв на тому чи іншому вебінарі, академічна доброчесність, то добре, а магістерські з дипломними, як писалися, так і пишуться, то що вже до того сертифікату, ну хтось пройде або сам пройде, кожен проходить сам те, що йому цікаво, бо хоче знайти для себе те, що буде застосовувати, а якщо нічого не буде застосовуватися, то пройшов та й забувся, вивчив, здав, отримав сертифікат, забувся, а якщо застосовуватиме, то обов'язково вдосконалюватиметься і йтиме тим шляхом розвитку

А це скан із групи, яку я заснував. Як бачите, і «Ненудну дидактику»  не оминула участь сія... У групі теж з'явилася ось ця недобросовісна рекламка. Звісно, відразу ж заблокував цих шарлатанів. Дякую, учасників групи, які  відразу ж відреагували(надіслали скаргу).

Ніхто не ховається і не маскується. Цікаво, чи є вже звернення до правоохоронних органів від наших освітянських начальників?

Зверніть увагу на п. 4 цієї непристойної пропозиції. Як поєднати розпатякування про академічну доброчесність і пропозиції пройти за когось курси(зробити сертифікат тощо)? Виявляється МОНа прикупити сертифікатик про проходження навчання з академічної доброчесності.

Перша проблема найскладніша, бо вона у ціннісній сфері. Є освіта, яка базується на цінностях. І є освіта, яка базується на суцільній брехні.

Колись Борис Жебровський сказав геніальну фразу: уся наша освітянська статистика, це «в кого більше вистачило совісті збрехати». Як бачимо, не лише статистика…

Якщо ледь не нормою для нашої шкільної реальності є використання ГЗД, якщо на диктантах навіть за участю перевіряльників ми використовуємо «умовні знаки»*, якщо ми вже маємо навіть постановочні групи, які готують фотозвіти про непроведені «заходи», якщо значна частина вчителів має «липові» дипломи чи принаймні дипломи з частиною «липових» оцінок, якщо…, то чому здобуття сертифікатів раптом може бути винятково по-чесному?

Освіта = корочка («бамага»).

Так закладено у свідомості пересічного українця.

А корочка наше фсьо...

Не тільки цінності академічної доброчесності, а і цінності самореалізації, на жаль не стали актуальними для багатьох наших колег. Ще з радянських часів вироблення "пасивно-пристосуванської" компетентності є чи не найголовнішою функцією освіти.

Друга проблема полягає в абсолютній бездіяльності тих, хто мав би забезпечити «чесну гру». Я маю на увазі не лише кіберполіцію, яка може легко вирахувати як організаторів отримання псевдосертифікатів, так і замовників. Було б бажання. Перш за все мова йде про те, що на рівні закладу освіти дуже легко виявити липові сертифікати. Наприклад, я ще до сертифікатоманії запровадив у гімназії в якій був директором, практику творчих звітів. Будь-який вчитель чи адміністратор, включно з директором, упродовж 5-10 хвилин публічно звітували про участь у якійсь програмі, проєкті чи творчому відрядженні. Звісно, від них також я очікував ті чи інші матеріали зі свіжими ідеями, які можна було представити колективу у будь-якій формі (відеофільму, статті у професійному виданню, усному виступі на методоб’єднанні тощо). Якщо не було чого сказати чи представити, виникало запитання: а для того ти туди їхала чи брала в цьому участь?! Витрачалися ж ресурси (час, кошти на відрядження тощо).

Зараз саме педрада визнає чи не визнає той чи інший сертифікат. Тож, елементарно просто вивести на чисту воду того, хто насправді нічому не навчився. Не треба автоматично визнавати будь-яку «бамагу». Прийміть процедуру захисту сертифікату на рівні школи й питання псевдосертифікатів автоматично відпаде.

До речі, навіть на таких подіях як «Едкемп» за моїми спостереженнями учасники діляться приблизно навпіл. Половина справді старається по-максимуму використати це дійство для власного професійного розвитку, а інша половина просто «тусується». Нащо перенапружуватись в умовах, коли сертифікати отримують всі?!

Третя проблема у безкарності злочинців. Як тільки стане відомо про викриття хоч одного спритника, який організував сертифікатний бізнес, абсолютна більшість таких «заробітчан» зникнуть, як роса на сонці. І як тільки викриють хоч одного замовника сертифіката і звільнять за вчинення аморального проступку, який не сумісний з продовженням роботи, що має виховну функцію, кількість охочих ганьбитись стрімко падатиме до нуля.

Четверта проблема полягає у відсутності системи захисту від такого псевдонавчання в організаторів дистанційних курсів. Технічно не складно визначати IP-адресу користувача чи блокувати спроби змінити прізвище у сертифікаті.

На «Всеосвіті» змінюючи прізвище в профілі, йде повідомлення до адміністрації на перевірку даних. Всі зміни прізвищ фіксуються на сторінці перевірки сертифікату https://vseosvita.ua/site/cert-proof.

П’ята проблема полягає у відсутності реального потужного запиту на справжній професійний розвиток учителя (керівника закладу освіти) у роботодавця. Насправді професіонали високого рівня, які б забезпечували справжній результат,  не надто потрібні Системі. Достатньо видавати на гора удаваний, уявний результат… Якість освіти лише декларується як мета, але Систему цілком задовольняє імітація досягнення якості людьми із сумнівним професійним рівнем.

Шоста проблема у хибах самої системи професійного розвитку. Гроші на професійний розвиток все ще не йдуть за вчителем. Немає «чорних списків» недобросовісних надавачів послуг із професійного розвитку тощо.

МОН не виконує функції потужного «туроператора» з професійного розвитку, а трансформовані у Центри професійного розвитку, методкабінети, зовсім не схожі на тур-агенції, які б підбирали вчителеві індивідуальний тур з професійного розвитку у надійних постачальників.

Сьома проблема В українській освіті досі не працює інститут репутації, а саме репутаційні ризики повинні бути стимулом для організаторів навчання забезпечити 100% гарантію його якості. А так «маємо, що маємо»: недобросовісну конкуренцію і купу спритників, які знайшли легкий спосіб підзаробити.