Педагогічне болото, або не заходьте перед сном в учительські «купи-продай» ФБ-групи. Частина 2

Болото створює часом враження глибини.

               Станіслав Єжи Лєц

У першій частині нашого матеріалу ми аналізували педагогічні групи у фейсбуці, які пропонують вчителям купити сценарії шкільних заходів, план виховної роботи, річний план, документацію асистента вчителя тощо. Зрештою, наповнення таких груп можна без перебільшення назвати педагогічним болотом.

Дмитро Корчинський пише:

Ти можеш піднятися на найвищу гору, якщо ти в горах, але в болоті ти можеш піднятися лише на поверхню, де всі – на одному рівні. Їх тягнуть за ноги і топлять ті, хто хочуть на поверхню… Суть болота не в тому, що воно тхне, а в тому, що воно гомогенне. І воно консервує себе саме. 

Звісно, «кожен кулик своє болото вихваляє», тому «болотні школи» особливо схильні до показухи. Це чи не єдиний спосіб зовнішнього маскування невтішних внутрішніх реалій.

Парадокс ситуації в тому, що життя на болоті цілком влаштовує абсолютну більшість його «аборигенів». Ба більше, до їхнього табору починають активно прибувати ті, хто тягнеться саме до такого життя. Недаремно ж кажуть: «Свиня завжди болото знайде».

У разі якщо на місцевому рівні всюди педагогічне болото, поодинокі освітяни-інтелектуали змушені самі себе заганяти у власноруч створені «педагогічні резервації». Ви не задумувались, чому і А. Макаренко, і В. Сухомлинський творили кожен своє педагогічне диво у далекій, забутій Богом і людьми «педагогічній провінції» (у с. Ковалівка, Полтавської області та у с. Павлиш Кіровоградської області)?

Радий, що багато моїх колег розуміють, що насправді відбувається в освітній сфері і як ті чи ті «благі наміри» зверху спотворюють освітню реальність на низовому рівні.

Ігор Лікарчук: «Українська система загальної середньої освіти радянське розуміння сутності та організаційні засади виховної роботи повністю перебрала від радянської, змінивши лише зміст та ідеологічні акценти. Між іншим, і їх, за тридцять років змінила далеко не всі. Але системою формування національно свідомого, морально і фізичного здорового громадянина України- патріота вона так і не стала.

Шароварщина, «пєсні і пляски», лінійки, виховні години, новомодні із старою сутністю інші «виховні заходи», в багатьох школах затьмарили суто освітній процес, забирають величезну частину робочого часу вчителів та завантажують їх додатковою звітністю. Більше того вся ця суміш новомодних термінів і форм, звичаїв і традицій, елементів релігійної та містичної обрядовості, популізму та гротеску у цій т.з. «виховній роботі» змішалися в таку гримучу суміш, що людині зі здоровою психікою в ній складно розібратися. У результаті виховної роботи, як системи формування людини, вже давно немає, а є гам, шум, тріскотня. В основному – лише задля звіту».

Margarita Yatsun: «Пояснення лише одне, і воно невтішне: ми маємо лише тих вчителів, яких маємо. Інших немає. І найближчим часом не буде... Черг з молодих, розумних, творчих, завзятих, цікавих і незашорених під педвишами й школами не спостерігається».

Daria Dmytrieva: «І знову ми повертаємося до головного: без адекватного кадрового забезпечення не буде ніяких реформ. Учительки, зрощені на теках/сценаріях/дурних картинках, нам НУШ не побудують. НУШ - це насамперед про принципи й цінності. А це про що?».

Кілька загальних рекомендацій щодо можливих варіантів дії з осушування «педагогічного болота»:

1. Треба нарешті ліквідувати радянський тип event-менеджменту, який продовжує домінувати у наших школах і ЗВО.

Звісно, алгоритм створення, презентації та реалізації сучасного event-проєкту істотно відрізняється від радянської практики добровільно-примусової організації «культурно-масових заходів».

День толерантності, тиждень патріотичного виховання, місячник «благоустрою»... Від цих назв віє такий дикий совок, але люди досі не розуміють, що толерантності на день, патріотизму на тиждень чи впорядкованого на місяць міста не буває.

Бо чисте місто, толерантність чи патріотизм або є, або їх немає. Якщо ж ми намагаємось утвердити толерантність на день, ми по суті визнаємо, що її нам бракує усі інші 364 дні. Якщо ми закликаємо до демонстративного патріотизму на тиждень, це означає, що всі інші тижні року ми є «амебами звичайними». Якщо місто вилизуємо лише у квітні, ми демонструємо цим готовність жити в лайні інші 11 місяців.

2. Вкрай необхідно запроваджувати практики самооцінювання ефективності наших «виховних заходів». Почати варто хоча б з експрес-діагностики емоційного стану учнів.

Якось в одній з популярних освітянських груп добрі люди виставили посібник «Виховуємо громадянина-патріота».

Встиг поставити авторам лише одне-однісіньке чемне запитання: «Дякую, а як ви відстежуєте реальну ефективність цієї роботи? Можливо, є якісь дослідження змін у ціннісних орієнтаціях учнів унаслідок проведених заходів?». Бац! – посібник і пост десь пропали. А писали ж гарно:

Посібник розкриває кращий досвід педагогічного колективу ліцею по реалізації Концепції національно-патріотичного виховання учнівської молоді, розглядаються основні завдання, напрями виховної роботи з національно-патріотичного виховання учнів ліцею, представлені виховні заходи. Збірник буде корисним для класних керівників, керівників гуртків, педагогів-організаторів, заступників директорів з виховної роботи, які відповідають за національно-патріотичне виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів та ПТНЗ».

І чому моє запитання виявилось ударом нижче пояса? Невже тому, що «дело Ленина живет и побеждает» у нашій #НУШ? Бо давати показову відкриту виховну годину замість того, щоб вибудовувати систему освіти, яка ґрунтується на цінностях – це суто радянський підхід.

3. Слід нарешті розірвати порочне коло профанації й системного знецінення концепцій, програм тощо.

Адже, наприклад, щойно зверху ухвалили «Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та молоді», практично все, що робиться у цій сфері тут, внизу, перетворилось на профанацію.

Як показує вітчизняна практика-яка-не-працює, впровадження чогось, будь-яка «бамага» зверху лише породжує паперову лавину і має виключно зворотний ефект. Алгоритм давно відпрацьований і за останні три роки, на жаль, не змінився: Концепція – Заходи – Методичні рекомендації – Звіти.

Згадайте, як було зі спробою здетонувати патріотичний вибух зверху:

1. Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді (Див.: додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16. 06. 2015 р. № 641).

2. План заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (Див.: додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06. 2015 р. № 641).

3. Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах.

4. Звіти, звіти, звіти…

Тепер на виконання концепції від шкіл вимагають окремий план роботи з національно-патріотичного виховання та окремі звіти. Вчителів запрошують на тренінги, дітей женуть на чергові флешмоби.

4. Треба відмовитись від абсолютно хибного припущення, що хтось реформує шкільну освіту замість нас.

Чомусь складається враження, що більшість наших колег-освітян і наше суспільство в цілому вирішили: реформи зробить якийсь Великий Жираф, якому видніше, як співав Володимир Висоцький.

Звісно, простіше придбати якусь «бамагу» і покласти у теку для перевіряльників чи зімітувати виконання вказівок замість того, щоб домагатися реальних змін в освіті. Та це шлях у нікуди.

Почнімо ставити самим собі незручні запитання, щоб разом шукати на них відповіді:

Чому?

• Чому будь-які починання в освітній сфері там, зверху, обертаються імітацією тут, внизу?

• Чому метод «барона Мюнхгаузена», тобто спроби освітньої системи реформувати саму себе, приречений на невдачу?

• Чому у нас ніяк не виходить перетворити педагогічне «болото» в «річку», створити у наших школах привабливе творче середовище?

• Чому вся енергія освітянського поїзда традиційно спускається у «свисток» (ми зосереджуємось на зовнішньому, суто поверховому декорі й відвертому піарі й навіть не підступаємось до зміни базисно-смислових підвалин сучасної школи)?

• Чому ми й надалі не використовуємо головний ресурс розвитку освіти – свободу педагогічної думки та дії, а без надії сподіваємось, що прорив до нової якості освіти зможе зробити невільний вчитель, запрограмований на тупе виконання вказівок?

Тому що…

• Тому що освіту нового тисячоліття взагалі неможливо реформувати зверху, це можна зробити лише знизу.

• Тому що є декларації, але розроблені адекватні механізми реалізації задекларованого на практиці.

• Тому що удосконалення поганого робить стан справ ще гіршим. А це своєю чергою створює ілюзію того, що достатньо лише косметичного ремонту.

• Тому що у нас усе перетворюється на каргокульт (і чужому не навчились, й свого відцурались).

• Тому що для здійснення якісних перетворень потрібні кошти.

• Тому що школа продовжує лишатись територією суцільної брехні.

• Тому що ми ліниві й недопитливі, а «сильно вумних» ми звикли затоптувати.

• Тому що ми досі не витягнули вітчизняну освіту зі світу архаїки та задушливої атмосфери традиціоналізму, де немає вільного вибору, а є системне придушення особистості, жорстке підпорядкування та поділ на своїх (до їхнього кола, звісно, потрапляють відверті дуполизи) і чужих (яких сприймають винятково як огульних критиканів).

• Тому що принцип «бути не таким, як усі» не став для нас нормою, а ми досі знаходимось у полоні радянського підходу «роби, як скажуть» та «я – остання літера алфавіту!».

• Тому що ще нікому не вдалось робити радикальні зміни, реально нічого не змінюючи.

• Тому що у нас не вистачає сміливості замахнутись на освітянських «священних корів» (класно-урочну систему, МОНоцентрованість тощо) і взятись за побудову школи, яка не школа.

• Тому що ми навіть не уявляємо іншої системи освіти, якою неможливо було б управляти по-старому, адже там переважали б самодостатні люди, які самі знають, що їм слід робити.

Підсумовуємо

Попри трагікомічність ситуації, опускати руки не варто. У нас немає інших вчителів. Тож треба бачити, де саме у системі реальне реформування підмінене на імітацію, а замість професійного розвитку вчителя відбувається професійна деградація.

Я обома руками за появу якісних матеріалів на допомогу вчителеві. Зокрема і щодо організації позаурочної активності учнів. Наприклад, чекаю на появу збірок на кшталт «101 ідея щодо організації Свята знань у школі». Такі видання не вбиватимуть творчість, як це відбувається, коли використовують готовий сценарій, а навпаки – стимулюватимуть творчий пошук нестандарту.

Вас також можуть зацікавити такі матеріали: Педагогічне болото, або не заходьте перед сном в учительські «купи–продай» ФБ-групи. Частина 1