Інклюзивна освіта в Україні: що обговорювали на EdCamp 2018

Одним із найактуальніших питань в Україні залишається розвиток інклюзивної освіти. Майже у кожному навчальному закладі на сьогодні є діти з інвалідністю, яким необхідно надати додаткові умови для повноцінного комфортного навчання, і ці умови стосуються, насамперед, не тільки внутрішнього освітнього простору (у класі та в школі), але й зовнішнього (архітектурне облаштування, спортивні майданчики тощо). У 2017 році Президент України Петро Порошенко підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг». Цей законодавчий акт передбачає надання права особам з обмеженими можливостями здобувати освіту в усіх навчальних закладах, а також отримувати корекційно-розвиткову та психолого-педагогічну допомогу.

Повноцінний розвиток інклюзивної освіти потребує достатніх людських ресурсів (наприклад, асистентів педагогів), а також фінансової та матеріально-технічної підтримки. Крім того, фахівці повинні мати всі необхідні умови для роботи в освітньому середовищі, спільно з учителями та батьками.

Як правильно та ефективно облаштувати освітній простір в кожному окремому навчальному закладі? Чому варто починати зі зміни світогляду українського суспільства? На ці та інші питання намагалися відповісти на IV національній (не)конференції EdCamp 2018, яка відбулась у Харкові.

Мій син має синдром Дауна. Але я не вважаю це вироком чи діагнозом, який перекриє йому шляхи до повноцінного життя. Він дуже розумний. Нам потрібно усвідомити одне: проблема не в тому, що з такими дітьми, як мій син, виникають певні труднощі у процесі навчання, а в тому, як до цього ставиться суспільство. І, звичайно ж, вчителі у першу чергу, – розповідає пані Марія, вчителька географії з Херсонщини. – Мій син має право на освіту. Для цього в Україні необхідно створити умови і змінити власне ставлення до дітей з інвалідністю. Вони не гірші – вони просто інші.

В кожному навчальному закладі має працювати штат спеціалістів, зорієнтованих на дітей з інвалідністю та дітей з особливими освітніми потребами. Також є обов’язковою робота психолога, який може не лише оцінити інтелектуальний потенціал майбутнього учня чи учениці, але й порадити батькам різновиди позашкільної діяльності.  

Дуже важливо позбутися дискримінаційного підходу. Жодного стереотипного сприйняття, інакше Україна повернеться назад у часі. Наш найперший обов’язок, як вчителів, любити дітей, ставитися до них з повагою і підтримувати на кожному кроці, – ділиться своєю думкою пані Олена, вчителька молодших класів чернігівської школи. – Кожний клас можна облаштувати локально, почати з найменшого: візуалізація правил на стіні, кольорові матеріали для вивчення різноманітних тем тощо. Створити умови легко, головне – по-справжньому цього захотіти. Усі діти рівні.

Боротьба з дискримінаційним підходом в Україні триває вже декілька років. Це стосується не лише педагогічної системи викладання, але й внутрішніх відносин – у класі. Шкільний булінг – явище, на жаль, достатньо поширене, але його подальший розвиток чи припинення залежить від дорослих.

Бірґі Лоренц, естонська вчителька інформатики і дослідниця у Таллінському технологічному університеті, в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «Всеосвіти» розповіла про власне бачення моделі організації інклюзивного навчання.

Викладачі несуть велику відповідальність за прийняття більш інклюзивних практик у своєму навчанні – це парадигма зміни. Наприклад, ми не виключаємо людей зі слабким зором (людей з окулярами) або тих, хто зламав ногу чи просто має трьох братів, то чому ми повинні робити це з іншими особами, які мають різноманітні потреби. Для звичайного вчителя, який не має обізнаності у цьому питанні та відповідної підготовки, це може здатися важким, але не для дітей – у ранньому віці вони не виключають своїх друзів з ігор через колір шкіри або тому, що у них штучна кінцівка, – зазначила Бірґі Лоренц.  

Вона підкреслила, що відповідальність за комфортні умови навчання для всіх дітей без винятку не можна покладати на час або випадок.

Це суспільство, яке дорослі створюють для дітей – тобто неспроможність допомагати іншим людям з особливими потребами. Я не думаю, що діти хотіли б жити в майбутньому, де якість життя буде вимірюватися тим, що "синій" – колір твоїх очей, або якщо ти не друкуєш на комп'ютері так само швидко, як інші, тоді ти не повинен бути частиною спільноти, – пояснила естонська дослідниця.

Нова українська школа намагається забезпечити зручний освітній простір, який, насамперед, буде психологічно придатним для навчання, а також матиме необхідне технологічне обладнання.   

EdCamp порушив багато цікавих питань про те, як деякі люди, як правило, дискримінують інших, просто не поділяючи думку про розширення можливостей освіти з усіма людьми у світі, та як уникнути цього. Нові способи навчання, в тому числі технології – це метод, за допомогою якого ми залучаємо всіх учасників до безперервного навчання. Навчання – це веселощі, важка робота та зміна світу! Можливості спільного навчання, в якому учителі, батьки, суспільство та студенти працюють разом для досягнення однієї і тієї ж мети (програма Нової української школи), забезпечать кращі результати. Існує ймовірність розширення можливостей кожного для досягнення вищого рівня і, отже, для зростання конкурентоспроможності України на міжнародній арені, –висловила сподівання Бірґі Лоренц.

Команда «Всеосвіти» щиро сподівається, що інклюзивна освіта в Україні вийде на новий рівень та надасть можливість кожній дитині повноцінно та із задоволенням навчатись!  

Фотографія Бірґі Лоренц взята з офіційного сайту Ohtuleht.