Фінансування середньої освіти, як тест для влади

Проблеми в галузі фінансування загальної середньої освіти вказують на безвладдя. Про це пишуть громадські активісти у сферах освіти та фінансів Наталія Стельмах та Сергій Бондаренко для ZN.UA.

Зокрема, активісти вказують на недосконалість самого процесу фінансування галузі. Держава передає гроші для фінансування освіти на місця. Це й освітня субвенція, і дотації на утримання закладів освіти та охорони здоров’я і цільові субвенції (НУШ, інклюзивна освіта).

Але всі ці гроші потрапляють до місцевих бюджетів, і лише влада на місцях вирішує, витрачати їх чи ні. Захоче — витратить; не захоче — ніхто її не зможе примусити. 

Якщо гроші не витрачають, вони повертаються в бюджет або залишаються на рахунках місцевих бюджетів. І лежати вони там можуть, аж поки місцева влада врешті не вирішить їх використати, підкреслюють активісти.

Вони також зазначають, що на кінець 2019 року на рахунках 1261 місцевого бюджету зберігалося 5,3 млрд залишків освітньої субвенції. Лише близько 100 бюджетів повністю використали зазначену субвенцію.

З коштів субвенції на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами, яка останніми роками виділяється в розмірі 500 млн грн. щороку, на кінець 2019 року на рахунках 570 місцевих бюджетів зависло невитраченими майже 115 млн грн.

За словами активістів, навіть коли держава виконує всі свої зобов’язання, як в цьому випадку, на місцях можуть нічого не робити.

Автори пов’язують це з проблемним законадавством, зокрема. За їхніми словами, прийняття Закону «Про освіту» у 2017 році викривило й без того недосконалі положення. Не прийняло нормативів мінімального забезпечення навчальних закладів, наприклад. Відсутність цих нормативів і дає можливість місцевим владами витрачати субвенції «за бажанням».

Активісти вказують ще й на те, що за 2018 та 2019 рік майже 20% місцевих бюджетів не витратили ані гривні на якісь предмети, матеріали, обладнання чи інвентар для навчальних закладів. Ще 10% бюджетів витратили до 10 тисяч на рік. На всіх.

Або такий приклад: на оплату послуг (крім комунальних) у 2018 році не витратили нічого 72,5% бюджетів, а у 2019 – 76,7%.

Про що свідчать ці сухі цифри? Про те, що предмети й матеріали, тобто те, що можна помацати руками та побачити очима, більш-менш знаходять відбиток в офіційних звітах 80% бюджетів (не плутати з кількістю шкіл). При цьому ми не запитуємо, чи обліковують все, що надходить до шкіл. А того, що нематеріальне — всіляких там поточних ремонтів, охорони, вивезення сміття тощо, на що йдуть так звані фонди класу і фонди школи, — просто немає у фізичному вимірі. Тому більшість бюджетів його просто не показують.

Тобто владні установи не подають реальних цифр до Державної казначейської служби, тобто покривають корупцію. І поки на місцях створюють фонди шкіл та класів через те, що «немає грошей», на рахунках місцевих бюджетів спокійно лежать 30 млрд гривень, наприклад.