Ветеран війни Юрій Рудейчук вчителює у школі, де викладає предмет «Захист України». Від типового вчителя його, крім бойового досвіду, відрізняють діагностований ПТСР та численні контузії. Діти люблять його, адже Юрій завжди працює з гумором, намагається зацікавити учнів, розповідає реальні історії з війни. Репортаж про нього зняло «Суспільне».
Після участі в бойових діях у Юрія Рудейчука діагностували посттравматичний стресовий розлад. Він розвинувся на тлі сильного почуття провини. Ветеран згадує одну з найважчих евакуацій, коли він один повернувся з завдання.
Нам відразу сказали, що це може бути дорога в один кінець. Наших дуже сильно крили, треба було йти приблизно сім кілометрів до місця евакуації. Це було 15 липня — у мій другий День народження, — розповідає Юрій.
На місце евакуації з групою медиків вони дійшли спокійно, але далі потрапили під дуже масований ворожий обстріл. Кожні 15—30 секунд відбувався «приліт». росіяни били з танків, мінометів, фактично зрівнявши лісопосадку із землею. Близько двох годин Юрій з побратимами укривався від ворожого вогню.
На точці евакуації замість трьох бійців група зустріла лише одного. Інші — загинули. Їх тіла довелося залишити. Вже дорогою назад група знову потрапила під обстріл. Вони врятувалися, бо вчасно застрибнули в окоп. Через кілька годин бійці наважилися вийти. Їх було дев’ятеро. Така кількість — важлива ціль для ворога, розповідає Юрій. Щойно вони пройшли частину ділянки, як їх накрили вогнем.
Я думав, що помирати страшно. Але ні. Після кількох «прильотів» дуже страшно, а потім ніби по рубильнику тебе: «Клац!». І ти розумієш, що вже не боїшся. Просто йдеш як робот. Ти вже змирився. У той момент, того дня, я своє життя там залишив. Я це чітко розумію, — розповідає Юрій.
Найбільше вояк хотів повернутись до сім'ї. У нього є дружина і троє дітей. Юрій вважає, що саме це допомогло йому залишитися живим. Він відчував образу на себе, що не зможе повернутися до сім'ї і вони більше не побачать його. Після останнього обстрілу з танка Юрій єдиний зміг стати на ноги. Інші бійці були поранені. Медик закликав кожного самотужки накладати турнікети. Коли він хотів допомогти — виявив, що також поранений, йому пробило плече. У цей момент Юрій зрозумів, що треба йти самому. Це рішення далося йому найважче.
Був голос в голові: «Йди, бо помреш». Я кажу хлопцям: «Братчики, я йду, я вас лишаю. Я пошлю когось по допомогу до вас». Мені потім сказали, що я так швидко побіг. А я йду і плачу, бо хлопців там лишив, — згадує ветеран.
Наступного дня бійців вдалося евакуювати, дехто з них загинув. Водночас вони розповідали, що Рудейчук відвів вогонь від них завдяки тому, що пішов — ворожий дрон полетів за ним.
З армії Юрія звільнили через численні контузії, поранення та діагностований посттравматичний стресовий розлад. А вдома він відчув, що не може пристосуватися до минулого життя. Чоловік каже, що усвідомив, чому військовим дають лише 10 днів відпустки: бо людина не встигає влитися в цивільне життя, а рідні не встигають зрозуміти, що людина змінилася. Лише потім, коли ти живеш з ними тривалий час, вони помічають, що ти почав курити, пити, лаятися. Вони хочуть, щоби до них повернулася така ж людина, але це неможливо, каже Юрій. Участь у бойових діях змінює, і це треба усвідомити.
Юрій Рудейчук. З матеріалу «Суспільного»
До війни Юрій працював медиком швидкої, тож вирішив спробувати повернутися. Деякий час він пропрацював, однак стало зрозуміло, що не витримує — ані фізично, ані психологічно.
По здоров'ю вже не вигрібав. Важкі добові чергування. Вічно п'яні пацієнти, які доводять тобі, що ти ніде не воював. Скандали в ТЦК. Бабуся, яка розказкувала, що вона слухала путіна і він хороший — хоче зупинити війну. А тебе розриває всередині. Лікар каже вийти з кімнати, почекати на вулиці. Але я просто сказав, що більше не можу. Звільняюсь, — розповідає чоловік.
Коли Юрій адаптувався до цивільного життя, неподалік Чернівців в одній із шкіл створювали осередок «Захисту України». Такі осередки — одні на громаду чи навіть декілька громад, куди учні з сусідніх шкіл приїжджають і можуть займатися на сучасному обладнанні. Йому запропонували працювати в такому осередку — він погодився. Спершу його просто зацікавило навчати дітей, пояснювати про патріотизм і національність. Але згодом він відчув глибший сенс.
Всім дітям я дякую. Не вони мені, а я їм. Чому? Бо відчуваю себе потрібним тут. Найважче для ветерана — повернуись і відчути себе непотрібним. У мене є побратими, які повернулись і почали випивати, є і такі, що закінчили життя. Але в школі — це прекрасний досвід. Ти когось вчиш і вони тебе розуміють, — каже Юрій.
Юрій викладає «Захист України». З матеріалу «Суспільного»
Його мета — зацікавити дітей на уроці і підготувати до життя. Якщо дрони не знадобляться на війні, то зможуть знімати ними весілля, каже ветеран. Крім викладання в школі, Юрій є капеланом баптистської церкви. Він відчув потребу вивчитися на капелана, щоб підтримувати побратимів та військових у госпіталях. Йому болить ставлення церков до війни. Зокрема, коли військовим кажуть, що вони мають простити ворога.
А кого прощати? Бог сказав прощати? Ні. У Біблії чітко йдеться: спочатку докори. Потім, якщо він попросить вибачення, пробач. Але тут є чітко: спочатку докори. Потім він попросить пробачення і покається. Вони не просять пробачення, то чи маємо ми прощати? Ми добріші за Бога? Я не думаю так, — розповідає ветеран.
Юрій Рудейчук з донечкою. З матеріалу «Суспільного»
Наразі Юрій продовжує лікування. Коли люди кажуть, що він не змінився через війну, ветеран відповідає, що докладає надзвичайних зусиль, аби їм так здавалося. Подекуди він почувається краще, подекуди гірше, але тримається, бо знайшов точки опори.
Титульне фото з матеріалу «Суспільного».
Журналіст:
Огей Антон Володимирович
