Чому «політична ініціатива» НУШ була приречена на провал?
Бо ніхто й не збирався змінювати нинішню людиноненависницьку систему.
Зокрема, ніхто не збирався замість пострадянської начальникоцентрованої системи, створювати систему горизонтальної взаємодії, яка підтримує вчителів.
• Систему, яка забезпечує щасливе, підтримуюче, справедливе робоче середовище!
• Систему за якої вчителі не залишаються самотніми в процесі навчання і не відчувають постійний стрес від того, що «роблять щось неправильно» в умовах управління через нав'язування комплексу вини.
• Систему, яка не очікує появи(з якого дива?!) ідеальних вчителів, а розуміє, що у нас немає інших вчителів.
• Систему, яка не нав’язує імітаційний «професійний розвиток» зверху вниз(насправді ж веде цинічну торгівлю педагогічними індульгенціями – сертифікатиками), а створює умови для взаєморозвитку та саморозвитку.
• Систему, яка не зобов'язує вчителя змушувати учнів досягати недосяжних цілей, ігноруючи індивідуальні потреби учнів.
• Систему, яка лише цинічно декларує «Вчителі важливі», а насправді спирається на токсичну продуктивність праці вчителя і культивує токсичний позитив*.
• Систему, в якій вступ до педуна не виглядає як вхід на територію тотальної безнадії, бідності та приниження("Залиш надію кожен, хто сюди заходить").
• Систему, яка спирається на батьків, які цінують освіту, а не на недолугих яжмам.
• Систему, яка найбільшу відповідальність покладає на керманичів (МОН, придворних «агентів змін» тощо), а не звинувачує в усьому вчителів та керівників закладів освіти, які завжди винні(«вічна невістка» та «хлопчик для биття»).
• Систему, в якій вчитель може ефективно здійснювати свою роботу з навчання учнів, а не просто бути освітянською усміхненою Мері Поппінс, яка «доглядає» дітей у школі.
• Систему, в якій всі дбають про те, щоб зробити вчителів щасливими(впевненими в собі, зацікавленими тощо), бо тоді вони зможуть передати це самовідчуття й учням.
Що робити?!
Зрозуміти 10 «Не» (від чого слід відмовитись):
Дитиноцентризм – це не дитиноугодництво.
Школа – не заклад з догляду за дітьми.
Навчання – це не розвага, а важка праця.
Вчитель – не килимок для витирання ніг.
Класний керівник – це не «друга мама».
Директор школи – це не «хлопчик для биття».
Школа – це не заклад громадського харчування і не івент-агенція.
Виховна робота – це не продукування фоточок і відосиків "про проведені заходи".
Освіта – це не бізнес, не послуга і не докУмент «про здобуття» нездобутого.
Батьки – не замовники освітніх послуг.
Утвердити 10 "так":
Так, свободі творити і витворяти справді нову освіту України.
Так, реальному дотриманню Закону «Про освіту» і в частині, яка стосується зарплати працівників освіти.
Так, здоровому глузду та економії праці освітян.
Так, справжньому партнерству всіх учасників освітнього процесу.
Так, співпраці по горизонталі (мережі взаємної підтримки).
Так, просуванню на керівні посади від рівня закладу освіти і до МОН професіоналів та людей ідеї.
Так, суспільству знань, яке формує потужний запит на якісну освіту.
Так, належному фінансово-господарчому забезпеченню роботи закладів освіти, яке має здійснювати відповідальний засновник.
Так, культурі зусиль та адекватній оцінці рівня навчальних досягнень «здобувачів».
Так, тим перевіреним методам навчання, які справді працюють на розвиток, а не лише ефектно виглядають.
Неможливо реформувати освіту, не реформуючи все суспільство.
Будь-яка система захищає спритних, багатих і щасливих. Всюди можновладці брешуть, коли їм вигідно брехати.
Це важко прийняти, але так є.
Єдині, хто міг би домагатись повернення освіти в Україну, — це звичайні люди. Бо проблеми побудови якісної вітчизняної освіти для наших дітей, — це проблеми "маленького українця". Для дітей тих, хто має владу і(або) гроші проблеми із здобуттям якісної освіти не існує.
Але… Щоб цього не допустити наші рехвоматори вміло перенаправили агресію у бік школи на вчителя. У нашому хворому соціумі школа і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль(такий собі колективний «хлопчик для биття»).
Освітній експерт:
Громовий Віктор
