Падіння вверх як принцип кадрової політики в освіті

2006-09 рік. Працюю в Директораті освітніх програм МОН(його створили для реалізації проєкту Світового банку "Рівний доступ до якісної освіти").

Потрапив туди винятково завдяки підтримці тодішнього заступника міністра Бориса Жебровського, який сказав членам тендерного комітету МОН: візьміть хоч одну людину, яка розбирається в освіті.

Зрозумів "шо він имєєт етім сказать", коли почав знайомитись з колегами. Наприклад, відділ планування освітньої політики очолювала теща Пєті(лідера КПУ), а провідною співробітницею була племінниця Стасіка(тодішнього міністра), яка щойно закінчила колишній «наргосп».

Міжнародне дослідження TIMSS - 2007 відібрали проводити ніби й поважну організацію, але… Приходить якийсь хлопчик, якого там призначили головним по TIMSS. Перша ж розмова показує, що він в освіті не просто «ні бум-бум», а абсолютно «ні бум-бум». Чиста дошка. Запитую: а яка в тебе освіта? Виявляється він в Тернополі закінчив університет «той шо і Ющенко».

- А як тебе взяли з бухгалтерською освітою?!

- Мамка попросила цьоцю…

Завіса!

Довелось мені працювати «за сєбя і за того парня» і за ту племінницю…

Чому ми опинились на межі катастрофи?

• Система освіти в Україні є сферою в якій інституціоналізовано «падіння вверх»( "failing upwards").

Працівник, який найгірше себе показує на рівні закладу освіти як вчитель чи викладач часто хутко «провалюється вгору» (йде в начальники, пролазить у народні депутати, «захищає» кандидатську та докторську дисертації, пиляє гранти на реформи тощо).

На наших очах багато абсолютно непрофесійних людей стрімко просуваються кар’єрними сходинками(отримують державні нагороди, астрономічні гонорари за феєричну фігню тощо), а наполеглива праця їхніх справді талановитих колег залишається невизнаною і непоміченою.

Існують десятки причин такої дивної динаміки. І треба знати приховані деталі, щоб зрозуміти, чому хтось постійно «провалюється вгору».

Як наслідок, основний контингент нушиків-"агентів змін" рекрутується із "обмежено придатних" до роботи в школі.

Злі язики розпатякували про те, як ще років вісім тому піарники однієї нушки хотіли знайти її вдячних учнів та колишніх колег, яких вона надихнула на творчі звершення на рівні закладу освіти. Вона таки трохи попрацювала в школі на різних посадах. Для того, щоб показати, якою вона була прогресивною вчителькою. Не знайшли...

Мабуть, погано шукали.

І сама вона у своїх виступах чомусь ніколи не називає приклади своїх звершень саме в школі. Мабуть, просто патологічно скромна людина.

А якщо у вас закрадається підозра, що вона теж здійснила карколомне «падіння вверх», то ви огульний критикан, маргінал і деградант(підставити потрібне визначення).

Вони не тільки не знають куди йти, вони навіть не знають де вони стоять…

Будь-яке суспільство і будь-яка його підсистема має майбутнє тільки тоді, коли там ефективно функціонують елітарні групи. Для того щоб, наприклад, елітарна група менеджерів освіти(керівників навчальних закладів, департаментів освіти тощо) успішно розвивалася, потрібне послідовне дотримання принаймні двох умов:

• 1. Має діяти система «прополювання», тобто здійснюватись ефективне відсіювання тих, хто з будь-яких причин (похилий вік, стан здоров'я, зміна мотиваційних установок, низька професійна підготовка тощо) не може у даний момент задовольняти вимоги професіограми сучасного менеджера освіти, хто неспроможний самостійно знаходити відповіді на виклики часу.

Реалії ж «прополювання» по-українськи такі, що, наприклад, щодо директорів шкіл в Україні досі найчастіше діють два варіанти відсіювання:

• а) неприхильність начальства, яка призводить до виживання тих, хто не зміг догодити (іноді в немилість потрапляють справді найгірші керівники, які не справляються з виконанням службових обов'язків, але часто-густо зі шкіл «видавлюють» нестандартних керівників, політичних опонентів тощо);

• б) необхідність знайти в особі директора цапа відбувайла, наприклад, якщо в школі стався якийсь серйозний нещасний випадок.

Обидва способи відсіювання — стихійні і, як правило, не сприяють збереженню елітарної групи директорів шкіл від деградації.

Як наслідок такої практики «прополювання», українського директора школи перетворено на безправного «хлопчика для биття». «Ми як оті жолуді, які не знають, коли впадуть і яка свиня їх з'їсть... Поскаржитися чи просити захисту нема в кого: навколо самі «дуби», — цей вислів, характеризує соціальне самопочуття директорів шкіл.

• 2. Має відбуватись «селекція» управлінських кадрів, тобто діяти система пошуку, відбору та зрощування поповнення за принципом: до елітарної групи потрапляє лише той, хто є кращим за кращих у її нинішньому складі.

На мій погляд, оптимальним був би варіант конкурсного заміщення вакантних посад людьми, які мають фах «менеджер освіти» та демонструють лідерські якості. Звісно, якщо це буде справжній публічний конкурс, а не його імітація(як це є зараз у 99% випадків).

На початку 90-х років деякі керівники шкіл пройшли випробовування горнилом справжнього конкурсного відбору. Та згодом усе повернулося «на круги своя». Зараз є лише поодинокі спроби(м. Київ) застосовувати цю практику. Система просування перспективних претендентів на директорські посади в школи чи в департаменти освіти так і не з'явилася.

Коли кожен новий начальник гірший за свого попередника.

Негативну селекцію начальників управлінь освіти проілюструю «вигаданою історією» про те, як упродовж двох десятиліть відбувалась зворотна селекція кадрів: кожен новий начальник був гіршим за свого попередника. З метою уникнення судових позовів на захист «честі, гідності й ділової репутації, наголошую: усі факти й персонажі є придумані, а будь-які збіги із реальними подіями та особами є у цій історії є випадковими.

В одному типовому обласному центрі в середині 90-х прогресивні директори шкіл шляхом виснажливої та небезпечної боротьби, після гучних скандалів, таки добились відставки багаторічного начальника міського управління освіти пана А, який для всієї освітянської громади міста був тоді уособленням консерватизму і непродвинутості.

На його місце новий міський голова призначив найбільш професійно відсталого директора забитої школи товариша Б, пояснюючи тим, що 15 комуністів у міській раді виторгували для нього квоту на цю посаду.

Побачивши повний деграданс управлінської культури, ті ж самі прогресивні директори почали закликати мера: верніть назад пана А!

Утім, незабаром до влади у місті дорвались нові хижаки, представники нині збанкрутілої політичної сили, які до керма освіти поставили пані В, яка, попри яскраво виражену клептоманію, успішно пережила всі зміни влади й досі «реформує» освіту міста.

Побачивши повну неадекватність пані В, ті нечисленні прогресивні директори, які ще лишились на своїх посадах, тепер тихо ностальгують за товаришем Б(«ну тупий був, нічого не робив, але хоч нас не чіпав…»), переказують легенди про пана А(«от при ньому кажуть було…») і бояться вимагати відставки пані К(«ця вже хоч уже накралась…»), адже на її місце скоріш за все прийде ще гірший містер Х.

З огляду на те, що в кадровій політиці діють старі алгоритми, не дивно у системі освіти все гальмується та зависає. Багато років в українській освіті соціальний ліфт возить тільки «своїх», тому, як наслідок, негативного кадрового відбору маємо печерний рівень управлінської культури(дикий консерватизм, непродвинутість і безвідповідальність).

У іншому обласному центрі мені сказали влучну фразу щодо їх нових керманичів: вони не тільки не знають куди йти, вони навіть не знають де вони стоять. Іронією долі чи політичної кон’юнктури випадкові люди сіли в крісла начальників і не знають, що там робити. Надувають щоки, догоджають тим, хто сидить вище, набивають кишені, а як керувати власне освітою уявлення не мають.

Згодом до фрази «вони не тільки не знають куди йти, а і навіть не знають де стоять» з’явилось продовження про те, що нинішні керманичі навіть без помилок не можуть написати назву освітянської «контори» в якій тепер працюють.