Жертовна професія – вчитель?!

А чому вчителі увесь час повинні чимось жертвувати? Своїм здоров’ям. Своїми грошима.

Своїм часом. Своїми вечорами та вихідними. Своїми принципами. Своїм здоровим глуздом...

Написали відповідь: бо дурні! Не знаю, що й відповісти.

Мені батько часто казав: от ти і розумний, а дурний.

Очікувати, що професія вічно буде базуватися на почутті провини та самопожертві, — це найшвидший шлях до вигорання тих, хто насправді виконує цю роботу.

Припиніть вимагати від вчителів робити більше, даючи менше ресурсів, і називати це «відданістю справі».

Це звичайна безсоромна експлуатація.

Ніхто не закликає бухгалтерів жертвувати своїм психічним здоров’ям заради таблиць.

Ніхто не закликає інженерів жертвувати особистим життям заради мостів.

Ніхто не закликає підприємців жертвувати своїми доходами заради загального блага.

А від вчителів очікують, що вони будуть мучениками.

Купуйте приладдя за власний кошт.

Затримуйтеся на роботі.

Відповідайте на електронні листи вночі.

Зголошуйтеся на все добровільно.

І посміхайтеся при цьому.

Бо якщо ви скаржитеся?

Тоді ви не дбаєте(не любите тощо) про дітей.

«Читаю коменти, і розумію, що дописувачі не люблять свою роботу. Бо ніхто і словом не згадав про дітей, а це ключовий момент. І те, що називають жертвою, часто входить в посадові обов'язки», – ось типовий зразок маніпуляцій від людини «з квіточками» у профілі.

• А вони і не винні, нікому і нічого! Але таки жертвують, бо хочуть, щоб було краще, бо люблять свою справу, бо їм не байдуже... Але, як ми вже знаємо, на їх "самопожертві" часто паразитують усі, кому не лінь. На превеликий жаль...

Світлана Загул

Я стільки не заробляю, щоб бути вчителем!

Це коментар Taras Hodun до посту мого шановного колеги Віктора Мисана.

А уявіть собі наскільки треба бути багатим, щоб дозволити собі стати директором школи?!

Ідея відродження гімназії (справжньої) спонукала мене повернутись після аспірантури до рідного міста. Я був свідомий того, що треба буде довгий час (вийшло півтора десятиліття!) пожити жертовно.

Прорив до нової якості освіти ми робили у важкі 90-ті і 00-роки. Хтось тоді створював «кабаки і бардаки», захапував усе, що погано і добре лежить, а ми творили і витворяли сучасну Гімназію.

В умовах, коли, окрім зарплати(її теж місяцями не виплачували) і комуналки(постійно «висіли» борги і могли запросто вимкнути електроенергію) спонсорами "нашої" гімназії був не лише я особисто, а і вся моя родина, друзі, ділові партнери, політичні союзники тощо.

Так, треба було десь заробляти і безкорисливо вкладати в нашу НУШ(справжню). Потім КРУ ставило на облік усе те, що якимось дивом з’являлось в гімназії.

Зараз наші спритники у таке просто не повірять.

Та і тоді не всі вірили, що можуть бути такі… непрактичні ідеалісти.

І тоді була купа «спостерігачів», які дозволяли мені віддати все, що я можу, й чекали слушного моменту щоб розчавити і «віджати» гімназію.

Якось мені передали фразу місцевих "рєшал": ми віджали у Громового гімназію!

Так от. Гімназію вони аж ніяк не могли "віджати". Гімназію я забрав із собою.

Гімназія – це не будівля. Це неповторна атмосфера творчості, свобода творити і витворяти справді нову освіту України, дух партнерства з учнями, стиль взаємин у педколективі, відчуття польоту, натхнення, постійний креатив, гарний смак тощо.

Можна було б собою пишатися, якби не одне «але».

У чому шкода від нашої жертовності та самовідданості!?

Тільки на віддалі часу усвідомлюєш, що твої півтора десятиліття героїзму і жертовності на посаді директора гімназії, по суті сприяли збереженню гнилої та вкрай неефективної системи.

Так, я подбав про майже тисячу учнів і сотню вчителів, але одночасно я і прикрив дупи тих можновладців, які б мали виконувати свої прямі обов'язки із фінансово-господарського забезпечення роботи школи.

Мали б виконувати, але не виконували. Казали, що немає грошей в бюджеті...

Наприклад, 17 млн. грн. на обрізання дерев у непродвинутому обласному центрі були(це не жарт!), а на вирішення нагальних проблем освітньої сфери - не було.

Коли вже став депутатом обласної ради і отримав доступ до документів, ну просто чманів від нахабства та цинізму тих, хто роками активно "освоював" бюджет і розкрадав власність міської громади.

Звісно, вони могли особливо і не перейматись освітою, бо там був я. І були такі ж "дурні", як я, колеги, фанати-директори шкіл та ентузіасти-вчителі.

Тому представники "засновника" лише раз на рік перевіряли "готовність школи до нового навчального року" і упродовж року усіляко заважали нам працювати своєю бюрократичною вакханалією, патологічною жадібністю і войовничою некомпетентністю.

Усе, що вдавалось зробити, було не завдяки, а всупереч Системі.

Аксіома менеджменту: якщо ти виконуєш чужу роботу, це не означає, що хтось буде справно виконувати твою!

Тож, нам треба було б не рятувати Систему своєю самовідданою працею, а просто робити лише те, що передбачено посадовими обов'язками і мовчки спостерігати як все розвалиться. Бо на її руїнах, уже на здоровій основі, можна було б створювати щось справді нове і життєздатне. А так "дохла" Система агонізує й досі, отруюючи життя наступному поколінню освітн.

Колись один мудрий чолов'яга мені казав: Вікторе, не рви серце, за таку платню треба не лише нічого не робити на посаді директора школи, а ще й потрохи шкодити...

Звісно, шкодити не дітям та педагогам, а шкодити дитино- і людиноненависницькій Системі.

• Я як учень не розумію чому вчитель має жертвувати уроками аби когось відпустити на "підготовку, тренування чи репетицію", чому має витрачати час на те що не входить в обов'язки, чому мають витримувати за низьку зарплату оце все емоційне, розумове і фізичне навантаження. Де повага до вчителя?

Євгеній Саф

Ненавиджу українських народовців, які виробили ось цей комплекс "служіння народу".

Звісно, радянська влада його підхопила з ентузіазмом: можна не платити належним чином чи не найбільшій професійній групі населення, прикриваючись маячнею про святе покликання!

• У всіх свято - вчитель забезпечує масовку з діточок, щоб можна було змахнути публіці сентиментальну сльозу.

• Перерва між уроками - де там можливість перевести подих і підготуватися до наступного уроку: чергування, щоб діточки одне одному голови не розносили.

• Страйк?! Як можна знехтувати потребами діточок. А між тим французькі вчителі мають щорічно кілька оплачуваних днів, у які вони можуть за законом страйкувати!

Тетяна Лопушан

• Є такі, хто пишається , що жертвує : «Я життя поклала на школу»

  Я завжди запитую у таких: « А хто тебе просив? Тобі це допомогло?»

  Як гляну, у що перетворилися морально і зовнішньо вчительки після 25+ стажу, «мама рідна»!!!!!

Tatiana Kryvoshei

Серцевіддавання стоп!

Чи треба «серце віддавати дітям»?!

Нас закликають «серце віддавати дітям» ті, хто щодня скльовує нам печінку, б'є в спину по нирках і виїдає мозок(як уточнює Катерина Крутій, десертною ложечкою, щоб подовжити смакування). Зайве доводити, що такий «ліверний підхід» до вчителя, нічого, окрім огиди, не викликає.

У Василя Сухомлинського, ця фраза звучала щиро. З вуст цієї братії, його слова звучать як відвертий стьоб.

Важко не погодитись з Оленою Князевою, яка пише, що «дітям не потрібен наш лівер, їм потрібен учитель-професіонал». Наш "лівер"(серце, печінка...) їм точно нічим не зарадить, тож треба його зберігати в "належному стані" заради підтримки власного здоров'я. А з огляду на те, що у «здоровому тілі – здоровий дух», це теж буде на користь дітям, з якими ми працюємо.

• Справді, треба зняти ореол "жертовності" з учителя.

Вчителювання - це звичайна робота, яку треба робити професійно і без фанатизму.

Дітям потрібен наш професіоналізм і, якщо наші цінності будуть для них привабливими, буде відбуватись ще й ціннісне орієнтування.

Людські стосунки в школі теж ніхто не скасовує, але називати вчителя «другою мамою», а школу «другою домівкою», мабуть, таки не варто…

На малюнку продовження теми "серцевіддавання" дітям. Примітивний функціональний підхід до вчителя. Він не людина, а функція?!

Щось схоже на діалог з відомої казочки:

– Бабусю, які ж у вас руки великі! – каже вона.
– Це щоб міцніше тебе обнімати, онученько!
– Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?
– А щоб краще тебе чути!
– Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?
– Щоб тебе краще бачити!
– Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі руки?
– Щоб краще тебе схопити!
– Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?
– Щоб краще тебе зжерти!

І замість підсумку

Ти можеш бути педагогом від Бога, талановитою директоркою, головою Ради директорів області, переможцем і номінантом усіляких конкурсів, покласти "душу й тіло" на вівтар школи, "серце(печінку та інший свій лівер) віддати дітям"..., але це абсолютно не зупинить місцевих самодурів, якщо у них виникло палке бажання змішати тебе з лайном і всадити в директорське крісло якусь цацу.