Очікування є основою для створення плідного навчального середовища в якому кожен може займатися продуктивним навчанням.
Високі очікування діють як потужний мотиватор, стимулюючи розвиток, підвищуючи наполегливість та бажання в повній мірі реалізувати свій потенціал.
Усім відомий ефект Пігмаліона: коли інші покладають на нас великі надії, наші результати, як правило, поліпшуються.
• Ви б могли сказати своєму чоловікові, який у чомусь схибив: «Не переймайся! У мене щодо тебе низькі очікування»?! Як правило, щасливі подружні пари вимагають один від одного найвищих стандартів поведінки.
На жаль, низькі очікування уже вбудовані в нашу педагогічну культуру, освітні процеси та інституції. Звісно, якщо ви функціонуєте на низькому рівні очікувань, ви й отримуєте результат на рівні своїх очікувань.
Зайве доводити, що нам слід формувати культуру зусиль у школі замість культури занижених очікувань. Бо очікування — це основа надії та віри в успіх, тому вкрай небажано нав'язувати низькі очікування та обмежувальні переконання.
Як зазначає Міша Кетчелл з The Conversation , численні наукові дослідження показали, що низькі очікування можуть «обмежувати нашу здатність розвиватися та зростати» та «призводити до почуття безпорадності та відчаю».
Так само, високі очікування від самих себе можуть «допомогти нам адаптуватися до мінливих обставин і продовжувати рухатися вперед. Це ознака стійкості, адаптивності та благополуччя».
Наша віра в те, що інші вважають нас здібними та вірять, що ми можемо досягти більшого, ніж нам здається, спонукає нас працювати краще. Так само, коли інші мають низькі очікування від нас, ми зазвичай працюємо гірше.
Ефект Пігмаліона був ретельно перевірений на робочому місці та в освіті, і результати були подібні.
Один із найкращих способів подолати обмежуючі переконання — це знайти час, як індивідуально, так і в команді, щоб замислитися над тим, що ми думаємо про здібності людей та їхні майбутні можливості. Ось кілька запитань, які допоможуть вам розпочати таку розмову:
Проаналізуйте власні переконання щодо того, що, на вашу думку, є можливим, а що — неможливим для вас самих. Як ви, свідомо чи несвідомо, можете проектувати ці переконання на дітей, з якими працюєте, через свою мову, мову тіла чи інші форми спілкування?
Звідки беруться ці переконання чи очікування? Як вони проявляються у вашій роботі з різними учнями чи класами?
Правильне запитання у потрібний час щодо майбутніх цілей учнів може бути дуже мотивуючим, а іноді й змінювати життя. Як ви ставите запитання? Ми можемо несвідомо вкладати в наші запитання обмежувальні припущення, наприклад, порівняйте ці два запитання:
Якщо ви закінчите школу, яку роботу, на вашу думку, ви зможете знайти?
Коли ви закінчите школу, які університетські курси вам цікаво буде вивчати?
Коли ви замислюєтеся над системами та процесами в освіті, як, на вашу думку, у них можуть бути «вбудовані» низькі культурні чи структурні очікування? Як ви могли б змінити ці системи, щоб зробити їх більш обнадійливими?
Мати високі очікування щодо людей не означає штовхати їх у ситуації, де вони почуваються некомфортно або перевантаженими. Йдеться про те, щоб заохочувати їх мислити масштабно, ставити перед собою виклики, вчитися, розвиватися, бути амбітними та сповненими надії, а також підтримувати їх у пошуку практичних кроків, необхідних для втілення їхніх мрій та цілей у життя.
Йдеться також про віру в те, що кожна людина здатна робити великі речі, незалежно від її поточних обставин.
Реалістичні високі очікування
Білл Роджерс писав про те, що як вчителі, «ви встановлюєте те, що встановлюєте».
Тобто в значній мірі ми самі визначаємо, що буде домінувати в освітньому процесі.
Якщо ми дамо зрозуміти учням та їхнім батькам, що очікуємо високих стандартів, і постійно підкріплюватимемо їх чіткими процедурами на уроках, які відрізняються суворістю, глибиною, цілеспрямованістю та чітким розумінням мети, то саме це ми скоріш за все й отримаємо.
Якщо ми дамо зрозуміти, що наполягатимемо на ввічливому та шанобливому спілкуванні, на тому, щоб слухати того, хто говорить, і поводитися з підтримкою та зрілістю, то учні засвоять межі дозволеного і будуть відповідно реагувати.
І навпаки, якщо ми визначимо, що, попри наші благородні наміри, насправді ми будемо закривати очі на все, миритися з посередністю, незавершеною роботою та дозволимо урокам плисти за течією без вирішення проблем з поведінкою, то саме це ми й отримаємо.
Якщо ми визначимо, що викриття «незначних порушень» та грубості не буде достатньо суворим або реакція на них буде слабкою, ці форми поведінки дуже легко вкоріняються у вашому закладі освіти.
Так ми встановлюємо те, що встановлюємо.
Високі очікування, їхнє озвучення та підкріплення — це надзвичайно важлива риса ефективного вчителювання.
Це свого роду магія, і вона змінює також нашу власну поведінку як вчителів. Коли ми очікуємо більшого, ми навчаємо по-іншому, ми говоримо по-іншому, ми плануємо краще. І вони навчаються набагато, набагато краще!
Звісно, має бути ще й переконання, що успіх вимагає зусиль, готовності відмовитися від усього, що відволікає від мети тощо.
Про шкоду культури занижених очікувань та користь від тепловимогливого підходу
Очікування мають магнетичну силу, бо саме вони виявляють потенціал, який інакше міг би залишитися прихованим.
Коли ми встановлюємо високу планку для наших учнів, ми демонструємо віру в їхні здібності, креативність та стійкість. Звісно, очікування стають стимулом до зростання, якщо є підтримка та тепле заохочення спробувати ще раз. Тобто створено баланс між викликом і турботою в середовищі довіри та заохочення. Тоді учні вчаться сприймати себе не як людей, які не змінюються, а як дослідників нових можливостей, здатних підніматися вгору навіть тоді, коли шлях стає крутим.
Високі очікування та високий рівень підтримки є найефективнішим стилем управління класом. Це «тепловимогливе ставлення».
Іншими словами, вчителі повідомляють: «Я знаю, що ти можеш це зробити, і я тут, щоб допомогти тобі досягти цього».
Виховання культури високих очікувань та високої підтримки – це перевірений рецепт кращого управління класом та успіху учнів.
Діти мають зрозуміти в школі, що зусилля мають значення. І в реальному житті ніхто їм не надасть необмежені можливості без жодних очікувань.
Але тепер «проявити до них терпіння» перестало означати підтримку і почало означати ігнорувати байдикування, виправдовувати неадекватну поведінку, все одно ставити їм оцінку та переводити до наступного класу.
Бо тепер звичною стала практика, коли:
• робота не здається… але оцінку все одно ставлять
• завдання вчителя ігноруються… але наслідків немає
• поведінка стає дедалі гіршою… але все одно вчителів закликають «налагоджувати стосунки».
Ви не допомагаєте їм, вдаючи, що все добре.
Ви просто знижуєте планку і сподіваєтеся, що ніхто цього не помітить і «якось воно буде».
А потім вчителів звинувачують, коли учні не «виправдовують очікувань».
Яких очікувань?
Як нам підтримувати високі очікування, не перевантажуючи учнів?
Як надавати індивідуальну педагогічну підтримку, не потураючи самозаспокоєності?
Які стратегії ви використовуєте, щоб підтримувати високі очікування, водночас забезпечуючи учням підтримку?
Детальніше читайте тут: https://teachers-blog.com/high-expectations-and-high-support/
Голова Державної служби якості освіти України Руслан Гурак відповів на запитання медіа «Нова українська школа».
Те, що в умовах війни на винищення Україні вдалося зберегти освіту і забезпечити роботу шкіл, садочків, університетів, — це подвиг, вважає голова Служби. Проте уникнути освітніх втрат не вдалося. «Не треба бути генієм, щоб це зрозуміти. Маємо ситуацію, коли з різних причин цілі, прописані в державному стандарті освіти, недосяжні для більшості учнів. Вимоги, які сьогодні передбачені державним стандартом, — декларативні. А це означає, що треба бути реалістами і змінити стандарт», — стверджує Руслан Гурак.
І тут питання не в тому, понижувати чи не понижувати стандарт відповідно до спроможності учнів. Питання в розумінні цілей стандарту за конкретними напрямами.
Як на мене, ціль, в тому числі в освіті, повинна бути досяжною.
Але коли ми декларуємо цілі, яких досягнути практично неможливо, тоді можемо отримати зворотний ефект. Це те, що Дебора Мастерс (Deborah Masters — австралійська освітянка та дослідниця, яка працює у сфері шкільної освіти та навчальних програм – прим.ред.) називає освітньою прірвою, або освітньою ямою.
Наприклад, дитина вчиться кататися на велосипеді. Один раз спробувала - впала, другий раз - впала і більше вже на цей велосипед сідати не хоче. Так само в освіті. Якщо ти один раз спробував складну тему – не вийшло, другий раз спробував складну тему, і при цьому не мав достатньої підтримки від батьків чи вчителів, то потрапляєш у так звану освітню прірву, з якої більше вибратися не можеш.
Моя думка, що ті недосяжні результати, які декларуємо в стандарті, можуть заганяти дітей в цю освітню прірву.
Як збалансувати цей процес, це, певно, найбільший виклик, який може бути. Але цілі в державному стандарті повинні бути досяжними. Їх слід на час війни переглянути, і, безумовно, скоригувати в такий спосіб, щоб за потреби можна було більше часу приділити на вивчення однієї теми досконаліше, замість того щоб вивчати 10 тем, але не вивчити жодну, і потрапити в результаті в цю освітню прірву. https://nus.org.ua/2026/04/10/tsili-standartu-mayut-buty-dosyazhnymy-golova-dsyao-pro-pereglyad-vymog-do-osvity-pid-chas-vijny/
Освітній експерт:
Громовий Віктор
