Вчителькуватість як головна ознака професійної деформації вчителя

«Найгірший вид рабства — це той, якого вже ніхто не помічає...»

Стефан Киселевський (Кисіль)

Сьогодні, в неділю о 6 годині 53 хвилини отримав в особисті повідомлення ось таку реакцію на свій пост у ФБ(«За останні 10 років школи стали харчувально-розважальними закладами з догляду за вередливими дітьми. А освіта кудись зникла?!»), який змусив мене згадати про феномен вчителькуватості.

Так, це я придумав неологізм «вчителькуватість». Зізнаюсь у цьому попри загрозу лінчування розлюченими колегами.

Почну з дефініцій.

Вчителювання – це професійна дія людини, яка навчає.
Вчителькуватість, – це характеристика певного явища чи риса тієї чи іншої людини.

На мій погляд, вчителькуватість є жахливою професійною хворобою вчителів.

Вчителькуваті – це ті, для кого професія учитель не є помираючою, а вже давно померла. Та нікуди дітись, треба «перти плуга»…

Мій багаторічний досвід «включеного спостереження» дає підстави для припущення, що вже після першого року роботи у 30% вчителів з'являються перші симптоми вчителькуватості. Серйозні ознаки цієї професійної хвороби є у половини вчителів з 10-річним стажем роботи.

Вчителькуватість притаманна не лише тим, хто має диплом педагогічного ВНЗ і працює в школі. Цей діагноз може бути поставлений будь-кому. Наприклад, я пишу у ФБ про проблеми у сфері навчального книговидання, а мені у відповідь вчителькувата профспілкова дама з партійною зачіскою пише чергові повчання, бо саме вона і тільки вона найкраще знає, що мені робити і як жити далі…

Характерні ознаки носіїв «вчителькуватості»:

• Вони мають на все єдино правильну відповідь, грішать менторством і фальшивим пафосом.
Мій сьогоднішній вчителькуватий «будильник» закликав мене о 6 годині 53 хвилини: поверніться лицем до дітей!
• Відчувають гнітюче безсилля щось реально змінити на краще(дається взнаки навчена безпорадність), тому воліють витрачати свою енергію не на творчу діяльність, а імітацію діяльності (фотозвітики, відосіки…) та на пошук, викриття тих, хто намагається руйнувати удавану шкільну ідилію.
• Хоча публічно вони активно підтримують будь-що з ініціатив «зверху», вони мають звичку тихо нарікати на дітей-батьків-владу-долю, створюючи загальний депресивний емоційний фон у школі.
• Вони є рабами Матриці(ревно пильнують за дотриманням звичаїв і традицій системи), тому їх так дратують порушники спокою.
• Вони отримують культурний шок від того, як «огульні критикани» можуть називати речі своїми іменами (відверто іронізувати над начальниками тощо), їм катастрофічно бракує почуття гумору та самоіронії.
• Їм притаманне патологічне «жабодавство», яке призводить до домінування принципу «взаємнопоїдання», взаємного знищення. Вони часто не скільки сіють "розумне, добре, вічне", стільки зневіру і зловтіху, підставляють підніжку тоді, коли варто було б підставляти плече...

Серед вчителькуватих часто трапляються освітянські енергетичні вампіри, а то і відверто токсичні люди із синдромом «істини в останній інстанції». Вчителькуваті перестають сумніватися, шукати нову інформацію та сприймати аргументи колег, які суперечать їхнім усталеним поглядам.