Культура зусиль чи "культура" байдикування в школі

Хтось має це чесно сказати: профільна освіта – це перш за все важка інтенсивна праця здобувача цієї освіти!

Перш ніж створювати академічні (наукові тощо) ліцеї треба бути свідомими того, чи є потужний суспільний запит на таку освіту.

А може це нікому не треба?!

• Бо абсолютна більшість батьків не орієнтує своїх дітей на важку навчальну працю за свідомо обраним профілем?

• Бо ми аж ніяк не демонструємо пересічному громадянину курс на побудову суспільства знань, створення модернової стартап-нації… Тому він продовжує націлювати своїх дітей на життя в суспільстві ледарів та пристосуванців.

• Бо ще на етапі школи І-ІІ ступенів, яку ми в насмішку нарекли гімназією, більшість «здобувачів» звикли бити байдики і отримувати свідоцтва про здобуття нездобутої освіти. І чого це раптом вони тепер прозріють і відмовляться від «ненапряжного» життя?!

Так от. Передумовою для ефективної роботи старшої ланки має бути подолання мотиваційної кризи шляхом формування культури зусиль. На жаль, ми за роки НУШ-будівництва замість культури зусиль створили культуру занижених очікувань.

"Психічне здоров'я і психічна сила — це не одне й те саме, але вони взаємопов'язані. Захист нервової системи дитини від хронічного перевантаження — це акт любові. Але захист від посильних викликів може перетворитися на щось зовсім інше — м'яку, доброзичливу пастку".

"Є ще один страх, який незручно визнати. Він шепоче: якщо ми будемо продовжувати все полегшувати, чи будуть вони коли-небудь достатньо сильними, щоб стояти без нас?"

"Небезпека для покоління, яке не виконує домашніх завдань, полягає не в тому, що вони будуть дурними; цікавість знаходить інші способи, щоб себе задовольнити.

Небезпека полягає в тому, що вони можуть вирости з недорозвиненими м'язами дисципліни, відкладеним задоволенням і стійкою увагою.

Це не модні чесноти. Вони не в тренді. Але..."

"Ми обґрунтовано турбуємося, що домашні завдання виснажують дітей. Ми менше говоримо про те, як видалення всіх структурованих викликів може їх знецінити.

Емоційна вразливість виникає не тільки від надмірного тягаря, іноді вона виникає від того, що ніколи не доводиться нести нічого важчого, ніж те, що ти хочеш зробити в цю хвилину". https://www.pinnacletreecare.com.au/war-over-kindness-why-banning-homework-to-save-childrens-mental-health-could-create-a-lazier-weaker-generation-and-who-should-pay-the-price/

Ми працю любимо, що в творчість перейшла…

Максим Рильський

• У радянські часи існував «культ праці», який розглядали як ідеологічне підґрунтя для системи моральних трудових стимулів та виховання підростаючого покоління.

Бо праця створила людину, «бджола мала, а й та працює» і, як писав Іван Франко:

Лиш праця світ таким, як є, створила.

Лиш в праці варто і для праці жить…

Культ праці* подавався як унікальна риса радянської людини, будівника комунізму.

«Праця в СРСР є справа честі, слави, доблесті і геройства!», «Слава труду» — такі плакати висіли всюди.

Утім, усі спроби нав’язати нам протестантську трудову етику були не надто успішними. І не могли бути успішними в умовах, коли зігнані в колгосп селяни працювали «за паличку»(відмітку про відпрацьований трудодень).

• У радянській школі активно реалізовувалась ідея продуктивної праці учнів.

У моїй рідній Новопразькій школі працювала виробнича бригада. Упродовж «літньої трудової чверті» я вирощував тутові шовкопряди, сапав буряки чи соняхи на колгоспних ланах. А під час навчання нас усю осінь періодично кидали на виручку колгоспу, наприклад, збирати цукрові буряки.

Я не кажу вже про поточну роботу в шкільній теплиці чи саду, прибирання класу чи території школи. Це все тоді сприймалось як особистий внесок у забезпечення функціонування рідної школи.

Зараз це кваліфікується як експлуатація дитячої праці, а тоді це було нормою. Бо діти на виході зі школи мали бути привчені до праці, а «білоручки» точно не були еталоном випускника.

До речі, остання реформа школи тов. Черненка теж мала акцент саме на трудовому вихованні підростаючого покоління.

• Був дуже здивований, коли всі ці дещо видозмінені «радянські практики» трудового виховання побачив у сучасних японських чи американських школах.

У моєму фільмі про японську школу ви можете побачити «чисті хвилинки», коли малеча прибирає все приміщення, починаючи зі своїх класних кімнат і закінчуючи туалетами. https://www.youtube.com/watch?v=AEHQnDWh2XY

Американські школярі часто підтримують різноманітні волонтерські акції, наприклад, з озеленення околиць міста. Влітку майже всі старшокласники працюють і заробляють гроші на особисті потреби.

Ларрі Ферлаццо у своєму «Посібнику з мотивації учнів: 50 способів підвищити внутрішнє бажання вчитися» розповідає про те, як самі учні ініціюють розробку програми літнього працевлаштування для молоді у місцевій громаді.

Звісно, в незалежній Україні треба було відмовлятись від радянського погляду на працю як подвиг, від вшанування штучно створених передовиків «стахановців»(ударників комуністичної праці та героїв соціалістичної праці), акценту на значущості саме фізичної праці та іншого ідеологічного мотлоху.

• Але… Наші реформатори так боролися з радянськими практиками трудового виховання, що «разом із водою вихлюпнули і дитину». Тепер «маємо, що маємо».

«Нове покоління українців дуже ліниве. А лінь — це шлях до бідності.

Ніхто не хоче тяжко працювати, на двох-трьох роботах, щоб досягнути успіхів та прогресу. Хтось хоче знайти багатого жениха, хтось хоче стати жуліком-корупціонером, хтось хоче знайти спадщину в гаражі від померлої бабусі.

Але тенденція одна. Мало хто хоче працювати та трудитися серед молоді.

Зник культ праці. Зник культ поваги до тих, хто своєю працею звеличує країну, піднімає економіку, створює робочі місця та заробляє чесно бомбони. Інтелектуально або фізично своїми ручищами.

І сумно стає, коли в країні пропагується культ ледарів.

Всі хочуть гарно жити, але не хочуть вчитися.

Не хочуть отримувати знання.

Не хочуть працювати по ночах без сну.

Не хочуть витрачати нерви.

Не хочуть рости над собою.

Бо це тяжко…».

Анатолій Октисюк

• Це все наслідок того, що в суспільній думці утвердились фантазії про «всьогодосяганнячерезнічогонероблення».

У переважної більшості дітей уже сформовано динамічний стереотип: можна закінчити школу, а згодом і університет не докладаючи зусиль. Можна не старатись, напружуватись не обов’язково, бо «оцінки нікому не потрібні, головне – вдало прилаштуватися»…

Тепер є категорія батьків, які всіляко оберігають своїх чад від необхідності докладати хоч якісь зусилля… Звісно, їхні діти швидко звикають навіть не намагатися вчитися, нести відповідальність за власне навчання тощо. А це вже стало новою «нормальністю».

Здобувачі, які відверто не хочуть здобувати освіту. Але виявляється, що навчання без зусилля не відбувається.

Школа по суті перестає бути закладом освіти. У будь-якому закладі освіти один-єдиний основний(ключовий) процес – освітній!!!

1000 разів повторював і повторюю 1001 раз: не можна шкільну освіту підлаштовувати під невибагливі смаки яжмам(аби дитятко нічим не перевантажували в школі, смачно годували та розважали). Треба повертати освіту в Україну. Бо зараз школи із закладів освіти перетворилися в харчувально-розважальні заклади з догляду за дітьми. А це шлях у нікуди.

Директор приватної львівської школи Володимир Огура пише про мамку, яка вважає, що «дитині все має бути в кайф».

У неї до школи три вимоги: щоб забирали з-під дому (довезення), триразове харчування, і всякі активності після уроків!».

— «А де ж тут школа?»

— «Мене не цікавить навчання, я маю інші пріоритети…»

У найгірших кошмарах не могло б привидітися, що школа, яка навчає дітей, може вважатися поганою, підсумовує Володимир Огура.

• «Педагоги, які надихають» замість «Педагоги, які навчають»!?

Ми і самі (точніше наші славні «очільники) в гонитві за популярністю зробили героєм нашого часу харизматичного (ефектного тощо) сюсі-пусі Тік-Ток «учителя».

На конкурсі «Педагоги, які надихають» ві Львові саме такий вчитель скоріше за все отримає вищі бали (навіть якщо нічому не навчив!), ніж тепловимогливий вчитель, який досягає результату, але жорстко вимагає виконання домашніх завдань(слідкує за пропусками уроків, підтримує дисципліну тощо).

Як вам, наприклад, така причина низької оцінки справжнього вчителя, який вчить: «вони ненавидять вас, бо ви такий розумний і не хочете їх розважати»?

• Поодинокі зойки волаючого в пустелі не можуть змінити ситуацію.

Щойно Мар’яна Калабухова на своїй сторінці у ФБ написала про те, що я постійно намагаюсь донести до суспільної свідомості щодо утвердження нової "культури" байдикування та відвертого свинства в школі.

Неадеквати серед учнів були завжди, вони намагалися щемити ботанів, іноді зривати уроки, робити якісь дрібні капості вчителеві тощо.

Але… Вони ніколи себе не відчували королями і чудово розуміли своє місце на нижній щаблях шкільної ієрархії. Хтось відчував себе блазнем, який усіх смішить, хтось пробував вдавати з себе божевільного, якого не варто чіпати, хтось був просто «прикрасою» класу і всі розуміли, що навчатись – це точно не її стихія…

І це не виглядало як сміливість чи «крутість». Скоріше як неповноправність.

Зараз відбулась нормалізація неробства, відвертого свинства та аморальності. Вседозволеність, нахабство, хамство, ігнорування етичних і правил, моральних цінностей – стали ознаками примітивізації та системної деконструкції(«розбирання»).

• Коли хибна поведінка перестає викликати відторгнення і стає соціально прийнятною або навіть заохочуваною, запускаються незворотні процеси деградації суспільства.

Мар’яна Калабухова

Діти не можуть не бачити як реально працює у нас соціальний ліфт: у вищі верстви суспільства з практично необмеженим доступом до ресурсів пробираються не найталановитіші, найрозумніші, найздібніші, найпрацьовитіші, а нахабні та безпринципні. Вони чудово розуміють, що нормалізація аморальності змінила шлях наверх.

У системі, де порядність вважається слабкістю, а професійний цинізм – ознакою успішної людини, неминуче відбувається вимивання справжніх професіоналів.

Моральні принципи, етичні норми, повага до людини, відповідальність – це ознаки цивілізації та системи високого рівня складності, які ми втрачаємо.

Вседозволеність та лояльність за привілеї – ознака примітивізації та деградації соціальної структури.

Звісно, цей нонсенс не може тривати вічно. Але як у цьому переконати наших учнів?

• *Культ праці. Огляд від ШІ

Культ праці — це ідеологічне або соціальне піднесення трудової діяльності до рівня найвищої цінності, що передбачає героїзацію професій, високу самодисципліну та іноді перетворення праці на основний сенс життя. Це явище охоплює як радянські традиції змагань, так і сучасний трудоголізм.

Деякі радянські фрази використовуються досі. "Хвала рукам, що пахнуть хлібом" — це вислів, що прославляє важку працю хліборобів, фермерів та всіх, хто бере участь у вирощуванні та виробництві хліба. Цей вираз підкреслює повагу до працьовитих людей, які забезпечують продовольчу безпеку та несуть відповідальність за майбутнє поколінь.

Але… Ще в 90-ті від "Хвала рукам, що пахнуть хлібом", «Слава героїчному робітничому класу» і «Слава труду» ми перейшли до «від роботи коні дохнуть».