Ми не вимикаємось

Так, ми ніколи не вимикаємось. Цю особливість роботи освітян, яку важко пояснити представникам інших професій.

Ми ніколи по-справжньому не перестаємо думати про наших учнів, навіть коли навчальний день завершився чи ми тепер на канікулах.

Освітяни постійно знаходяться в режимі «функціонування». У них менше можливостей вимкнутись і просто відпочити.

Не те щоб ми не хотіли зробити перерву. Просто навіть коли ми намагаємося «забути про школу», наші думки все ще заповнені планами уроків, звітами та рефлексіями щодо наших учнів.

Навіть за святковим столом освітяни, як правило, говорять про роботу. Одне із моїх спостережень: в агентозмінському середовищі представники якого просто заробляють «на реформах», це не характерно. Там говорять про інше…

У сім’ях освітян ввечері теж постійно відбуваються міні педради.

А ще є синдром невимкненої праски(не зачинених дверей), який у вчителя має особливо гострі прояви. Це постійні думки, які не дозволяють спокійно відпочити від школи.

«Чи відправила я той звіт?»,

«Чи не забула я перевірити той один зошит, який лежав під стопкою?»,

«Чи точно я вимкнула проектор?» 😅

І ось ви вже вдома, з чаєм у руках — а всередині все ще дзижчить шкільна сигналізація: «перевір, перевір, перевір…» 😅

Ірина Гондюл

Коли працював директором гімназії, тримав біля ліжка блокнот та ручку, щоб записати ті речі, які придумав чи згадав вночі. Зараз тримаю телефон…

Якось мене дуже розсмішила маленька дівчинка влітку на пляжі. Вона довго спостерігала як я щось писав(готувався до серпневої педради), а потім запитала: дядю, а ви письменник?

Учитель — це професія, в якій немає кнопки «вимкнути». Ми постійно з дітьми, з думками про уроки, із планами, перевірками, ідеями. Іноді здається, що день не має кінця. Для того щоб вивільняти час і мати можливість приділяти увагу пріоритетним напрямкам роботи, варто опанувати декілька важливих звичок і слідувати ним. Саме звички формують наш настрій, енергію та відчуття задоволення від роботи. Вони, як маленькі цеглинки, з яких будується наша педагогічна стійкість.

Оксана Хомич

Вчителювання настільки все поглинає, що стає майже неможливим віддати все найкраще своїм сім'ям чи підтримувати власне здоров'ю.

Зрештою, у нас ніколи не залишається достатньо сил на себе. І це одна з найбільших проблем, з якими ми стикаємося як вчителі.

Найсумніше у вчителюванні — це мати обмежені можливості для всього іншого в житті.

У мене з часів директорування в 90-ті та нульові досі є комплекс: мені завжди шкода на себе витратити гроші. Я обійдусь...

Був шокований, коли одна всім відома рехворматорка кинула фразу: а в мене завжди все було тільки найкраще.

Мабуть, має бути золота середина між цими крайнощами: "шкода собі, я обійдусь." та "все мені, мені і тільки мені".

Вчителька і діаманти. Love Story про вчительку без хепіенду.

Самотній тридцятип'ятирічній вчительці нарешті пощастило: в неї закохався успішний бізнесмен, вдівець. Звісно, першим у вчительку та її предмет закохався син, а потім підтягнувся і тато. Почали зустрічатись… Але якось він завів її до ювелірного магазину і запропонував вибрати на свій смак каблучку з діамантом. Тут вона спочатку розгубилась, але через хвилину взяла себе в руки й, потупивши очі, вимовила рокову фразу: «А можна краще комп'ютер у комплекті з проєктором для кабінету історії України?».

На фото вчителька мистецтва середньої школи Ріджленд в окрузі Волкер(Ridgeland High School) Еріка Куї (Erika Couey), яка виграла діамантову каблучку. Вона її відразу ж продала для того, щоб придбати піч для обпалювання гончарних виробів у майстерні з кераміки. https://www.timesfreepress.com/news/2012/feb/15/art-teacher-wins-ring-plans-to-sell-it-to-buy/

Ми продовжуємо приходити до школи, навіть коли втомилися чи захворіли, бо знаємо, що навчання має продовжуватись.

Хтось має наших дітей направляти, надихати та піклуватися.

На жаль, ось ця відданість абсолютно не цінується.📚 Вчителі досі розглядаються можновладцями не як люди(у яких є право на власну думку, достойну оплату праці, на відпочинок тощо), а як функція. Але, на жаль, ніхто не збирається створювати й належні умови для реалізації функції. Теоретично ті, хто розглядає, мали бути б зацікавлені у створенні таких умов. Але…

Сама, сама, сама... Вчителька сама має забезпечити й виконання покладеної на неї функції.

Реальні змінни на краще в освіті почнуться з утвердження в суспільній свідомості розуміння того, що педагог — не функція, а людина.

Бо там, де вчителя перестають бачити людиною, освіта перестає бути живою.

Як нас вимикають

Зі свого багаторічного досвіду в освіті маю всі підстави стверджувати: абсолютна більшість вчителів та керівників шкіл і не проти наполегливо працювати. Особливо у випадку, якщо робота в радість.

Що їх справді виснажує, так це не робоче навантаження, а постійний тиск та знецінення, покладання на їхні плечі нових і нових обов'язків без забезпечення хоч якихось передумов для виконання.

Демотивує й те, що реальні досягнення тих, хто справді працює, залишаються непоміченими.

Коли вчителі постійно відчувають їхні зусилля не помічені, а їхні голоси не почуті, руки опускаються. Вчителі вигорають не через дітей, а через середовище, яке їх оточує, у якому бракує довіри, визнання та щирої турботи.

Особливо важко найрозумнішим, чесним і справжнім. Адже вони чудово розуміють те, що інші намагаються не помічати — фальш, маніпуляції, дешеві трюки. Вони ставлять під сумнів звичні механізми контролю і не дають маніпулювати собою.

Вони не ведуться на демагогію, не піддаються стадному інстинкту, не хочуть жити за принципом "так зручніше", а мають сміливість ставити незручні запитання, які розсіюють туман, у якому зручно жити більшості.