Якісна освіта наших дітей має стати головною турботою "маленького українця"

Бо неможливо реформувати освіту, не реформуючи все суспільство.

Будь-яка система захищає спритних, багатих і щасливих. Всюди можновладці брешуть, коли їм вигідно брехати.

Це важко прийняти, але так є.

Єдині, хто міг би домагатись повернення освіти в Україну, — це звичайні люди. Бо проблеми побудови якісної вітчизняної освіти для наших дітей, — це проблеми "маленького українця". Для дітей тих, хто має владу і(або) гроші проблеми із здобуттям якісної освіти не існує.

Але… Щоб цього не допустити наші рехвоматори вміло перенаправили агресію у бік школи на вчителя. У нашому хворому соціумі школа і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль(такий собі колективний «хлопчик для биття»).

"Маленького українця" у нас всюди принижують і гноблять. Єдине місце, де він може себе відчути королем(вою) це школа. Тож, наші співгромадяни потоптатися по слабшому нагоди не втрачають…

От саме про це пише Ігор Лікарчук в своїх «Суботніх роздумах»:

"Іншими словами: учитель сьогодні став ідеальною мішенню. Зручною. Доступною. Тією, в кого можна кинути камінцем — без ризику щось втратити і отримати гідну відповідь".

А скількох людей тепер чомусь дуже турбують проблеми маленького українця!

Я прям розчулений. Невже так буде і після виборів?

Не буде. Після виборів у них, як правило, головна проблема як максимально капіталізувати свої крісла.

А вона не могла не завалитись – так хто ж знав, що вона завалиться.

Наталія Глюз нагадала про «парадоксальність мислення» маленького українця, цитую: «Школу, в якій я працюю, будували 40 років тому. Якось я спілкувалась з одним поважним паном, який видав мені думку, що він дивується як та школа простояла стільки років. Вона ж цементу не бачила. З того будівництва тягнули в усі боки хто куди міг, усі ланки від архітектора до простого будівельника і підсобника».

І нікого не хвилювало, що потім такі школи почнуть обвалюватися.

Я пережив такий шок, коли у 2005 році сходив у начальники й одного літнього дня отримав повідомлення про те, що завалилась Малопомічнянська школа в Новоукраїнському районі: спочатку затріщали дерев’яні конструкції, потім стіна впала у приміщення, а плити перекриття обох поверхів повалились на неї. На щастя, тоді ніхто не постраждав.

Приїхав туди й ледь не посивів від жаху: пів школи виглядали так, неначе туди влучила бомба. Якби це трапилось під час навчально процесу, були б десятки трупів.

Усі місцеві мовчки стояли й лише знизували плечима. Сам поліз на другий поверх, щоб подивитись стан перекриття, що лишилось – під ногами все почало тріщати. Якось вибрався назад.

Коли почав з'ясовував причини, місцеві жителі мило так казали: а вона не могла не завалитись, бо, коли в 1974 році її шабашники армяни строїли, все село будувалось, крали по-чорному цемент, цеглу, плити й ... хто сарай будував, хто гараж. Армянам було по фіг, бо не для них будувалось, вони ж просто гроші тут заробляли.

На питання "А ви, що не розуміли тоді, що це ж ваші діти наражались на ризик?!", відповідали: а хто ж знав, що вона завалиться, аби ж знаття шо так буде...

А тепер розкажіть мені про те, який у нас мудрий український народ і що «село – колиска української нації».

Єдино виправданий підхід будь-якого політика, вчителя, діяча культури не загравання з "мудрим народом" і дикий популізм, а адекватне реаліям розуміння своєї місії і відповідальності: наше суспільство серйозно хворе, я везу його до лікарні.

«Просвічати людей! Се дуже добре, але як вони самі того не хочуть?»

Іван Франко, "Учитель"

За якість освіти відповідає не тільки система освіти, а й усе суспільство. Якщо ж ми стикаємось із небажанням суспільства робити свій потужний внесок у освіту дітей, «маємо, що маємо».

До речі, запит на якісну освіту відсутній у нас не тільки зараз.

Читали комедію "Учитель" Івана Франка, тема якої взята з життя-буття нашого народу?https://www.i-franko.name/uk/Dramas/Uchytel.html?fbclid=IwY2xjawO1IMtleHRuA2FlbQIxMQBicmlkETFBWHZtdGJVekpCVkE0V0Vwc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHktC75xmyB-m_5EqsTUeIpgxOex5Bn5lWZ-06Jpb3h26VIMGGz8kNosR5opE_aem_zAGpFD616tllwyWS-V2HHg

Датується орієнтовно груднем 1893 – першою половиною 1894 року. Ох, як ми не любили "забивати голову" знаннями! Як нас завжди дратували "сильно вумні"!

«Учителем школа стоїть»,- говорив автор цієї п'єси Іван Франко, який сам, щоправда, за його ж словами: «учителем, богу дякувати, ніколи не був…».

Почитайте:

«Війт: Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвоніть, а дитина вам жадна не прийде.

Омелян: Ато чому?

Війт: Бо так, що не прийде. Ми до ж...да своїх дітей на науку посилати не будемо.

Омелян: Пане начальнику! Та що вам за ж...д до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.

Війт: І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До ж...да услуговувати не піду». Зголите бороду, то він прийде.

Омелян: Ну, а діти?

Війт: Нащо вам дітей?

Омелян: Та до науки.

Війт: А нащо їм наука?

Омелян: Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селі маєте?

Війт: Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а наші тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли!

Омелян: Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.

Війт: А хіба й без неї ми пси?

Омелян: Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить.

Війт: Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас! Га?

Омелян: Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкільна. Ви знаєте, що мій обов’язок учити, а ваш обов’язок зробити так, щоби діти ходили до школи.

Війт: Е, пане навчителю! Тоті всі обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небіжчик навчитель жив.

Омеля: Ну, а як же він жив?

Війт: Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив.

Омелян: Не конопадив!

Війт: А ні! Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати.

Омелян: Та й тілько всеї науки було?

Війт: Та тілько.

Омелян: Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив?

Війт: Та за тих 15 літ був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, біди кілько було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати.

Омелян: Що, що, що ви мовите? Школярів позичати?

Війт: Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали троха своїх, таких, що хоць літери розпізнати вміли, та й так якось від пана шпектора обганялися.

Омелян: Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, щоби таке в нашім краю могло діятися. Ну, і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути?

Війт: Гадаю, що так.

.......................................................................

А потім у них було:

Ну, бійтеся бога! Адже ж у нас уже звиш 20 літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя, і вона три роки стояла пусто. А врешті надали вчителя, той жив у нас 15 літ і нічого не вчив. Сам ж...дові вислуговувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан шпектор на візитацію приїде, то з сусіднього села хлопців позичав. А такого екзамену, як ви отсе нині робите, ми ще зроду не видали.

І як резюме:

Покинь учительство! Легко тобі сказати. Та хіба ж я можу се вчинити? Адже я і без хороби згину, коли покину свою працю. Знаєш, Іване, дало мені се учительство стілько клопотів і гризоти, підкопало моє здоровля, пожерло мій молодий вік, – а проте я чую добре, що зжився з ним, зрісся з ним усіми своїми думками і без нього мусив би згинути, як риба без води.

Замість післямови:

«Ми — розумна країна» (“We’re a smart country”), суспільство знань, стартап-нація…

Ви часто чуєте такі фрази?

Отож!

"Головне — виявляти любов до наших вчителів, а не тільки до їхніх титулів.

Вчителі — це передова лінія знань, колиска мудрості суспільства, яка передаватиметься з покоління в покоління.

Тому дуже важливо любити їх, а не карати за те, що вони висловлюють свою думку, яка зачіпає наше его.

Це вимагає надання пріоритету їхній безпеці, підвищенню зарплати та балансу між роботою та особистим життям вчителів".

Робінсон Б. Валензона

Отаке пишуть. Там, де хочуть мати "суспільство знань".

Ми не здолаємо мотиваційної кризи, якщо не дамо відповідь на три простих запитання щодо НУШ:

1. НУШ: Навіщо Україні Школа і Навіщо Українцям Школа?

Бо ми будуємо суспільство знань, прагнемо стати стартап-нацією.

Звісно, не можливо реформувати освіту не реформуючи суспільство. Бо саме в суспільстві має генеруватись запит на якісну освіту.

2. НУШ: Навіщо Учням Школа?

Бо твій успіх (рівень доходів тощо) тепер визначатиметься твоїм рівнем реальної освіти, а не потужністю хапального рефлексу, спроможністю десь прилаштуватись у «тепле містечко», купити «корочку» про нездобуту освіту.

3. НУШ: Навіщо Учителеві Школа?

Бо вона забезпечує їм достаток, щасливе вчителювання, свободу творити і витворяти справді нову освіту України.

4. "НУШ - Нашо Учням Школа? І нам уже також?! Видохлись!". От такий сумний коментар колеги.

Без відповіді на ці запитання замість НУШ(Нової української школи) у нас буде продовжуватись суцільне НУШ(Нове українське шоу).

А так хочеться все ж таки мати НУШ(Нормальну українську школу).