Про новітній перпедос та слова маркери з радянського минулого

Я вже не раз писав про агентозмінську новомову, яка спотворює нашу педагогічну реальність

Але, як не парадоксально, все одно звучать поняття та терміни з радянського минулого на їхніх мегакрутих та бомбезних освітніх реколекціях з pit-stop-ами, Meet-up-ами та "головними льонінгами дня.

Тому змушений складати й такий словник слів-маркерів нашої непродвинутості у сфері шкільної освіти.

Бо наша українська освіта під прапором реформ продовжує летіти за інерцією з пострадянського минулого.

Найсумніше, що в головах навіть молодих людей сидить суто радянська філософія управління освітою.

Тому періодично змушений вигукувати: Аа-а-а-а-а-а! Перпедос(передовий педагогічний досвід).

«Це ж було вже!», — сказав би Леонід Кучма.

Чи нагадувати, що суто радянським підходом є ідея «прокачки»(перезавантаження тощо) вчителів, замість забезпечення їм свободи творити та витворяти справді нову освіту України у стані благополуччя. Тоді навіть нинішні ЛІМПОПО називались «інститутами удосконалення вчителів». Ну ніби вчитель – це трактор, який можна удосконалити шляхом зовнішнього втручання.

Поясню для молоді. У радянські часи захоплювались передовим педагогічним досвідом(перпедосом). І просували передовиків педагогічного виробництва. На відміну від нинішніх "агентів змін", вони таки працювали в школі. Хоча в багатьох випадках у них там були фальшиві "здобутки".

А ще тоді був «випердос»(вивчення передового педагогічного досвіду) та «запердос» (запровадження передового педагогічного досвіду).

Але була і є одна маленька проблемка. Ніякий досвід(і перпедос теж) не передається, передаються ідеї в процесі реалізації яких можна набути досвіду.

Про перпедос(передовий педагогічний досвід)

Якось начальник управління освіти …ОДА попросив мене провести майстер-клас із менеджменту інновацій у підпорядкованому йому обласному інституті післядипломної освіти.

«Там нафталіном аж тхне, спробуй їх якось розворушити», - такою була цільова установка.

Приїхав, привіз із собою свою книгу «Як зробити помаранчеву школу», свої фільми про закордонні школи та диски із матеріалами «Школа, яка не школа». Кілька годин розказував і показував.

Під кінець розмови попросив ставити запитання. Одне-єдине запитання пролунало як «контрольний постріл»:

От ви тут три години поспіль розповідали про ваш передовий педагогічний досвід інноваційного розвитку закладу освіти. Скажіть нам, хто, де і коли вивчав ваш передовий педагогічний досвід?

Хто, де і коли узагальнив ваш передовий педагогічний досвід? Хто, де і коли розглянув ваш передовий педагогічний досвід? Хто, де і коли схвалив ваш передовий педагогічний досвід? Хто, де і коли дав дозвіл поширювати ваш передовий педагогічний досвід? Хто, де і коли запровадив ваш передовий педагогічний досвід?...

Я спочатку пробував жартувати з приводу терміну «перпедос»(передовий педагогічний досвід), намагався переконати, що досвід взагалі не передається, передаються ідеї в процесі реалізації яких можна набути досвіду.

Мене суровим голосом попередили, що тут не проходять «хіхоньки» про «перпедос», «випердос»(вивчення передового педагогічного досвіду) чи «запердос» (запровадження передового педагогічного досвіду).

Тоді я почав серйозно розповідати де і коли представляв свою «практику, яка працює» чи використав її елементи під час створення тих чи інших матеріалів. Та, як виявилось, для них не має ніякого значення, наприклад, підготовка видання «Біла книга (Сили змін та вектори руху до нової освіти України)» та доповідь на міжнародній конференції «Артеківські діалоги» чи на конференції Інституту відкритого суспільства у Тирані.

Почав з’ясовувати, «шо вони мають цим сказати», коли говорять про розгляд чи схвалення передового педагогічного досвіду.

Пояснили: якщо в якомусь з інститутів післядипломної освіти не стоїть моя папочка з «досвідом» і в ній немає листочка в якому написано «схвалено на засіданні…» та відсутній наказ про поширення мого перпедосу, то я маю стулити пельку і ніц нікому не казати до того часу поки все це не з’явиться. Бо має ж бути якийсь порядок, інакше ж «хто шо хотітиме, те й поширюватиме».

Захотілось подивитись на таку папку з «досвідом». Підвели до шафи, десь зверху відкопали таку папку, струсили з неї «пил віків» і дали на ознайомлення. Відкашлявся від пилюки й почав читати… «Мама дарагая…». Якісь тупі примітивні сценарії «виховних заходів», набір «правильних» слів у «висновках про вивчення»… і жодної ідеї чи свіжого погляду на побудову модернової освіти.

Слова мають значення

Є чимало маркерів нашої інтелектуальної неспроможності зробити якісний стрибок до нової освіти.

Слова-маркери, які сигналізують про існування неадекватного реаліям часу уявлення про шкільну освіту:

• "Віддати дитину до школи" (нащо «віддавати», школа не камера зберігання?!).

  Бо такий «віддавальний підхід» призводить до того, що школи, а згодом і університети розглядають як дитячі садки, вчителювання перетворюється на роботу з догляду за дитиною у розважально-харчувальному закладі (не)освіти!

Як розглядають більшість батьків школу?

Місце куди вони відводять дитину вранці та забирають ввечері! Вимоги до роботи школи дуже прості: дитина має бути там нагодована, знаходитись в теплі, мати гарні оцінки, захищена від булінгу й… щоб ніхто не діставав батьків з будь-якого приводу.

Тобто ідеальна школа – це "камера зберігання" на вокзалі з назвою "Життя". Бажано, щоб "зберігання" було безплатним або з мінімальними витратами.

Коли до мене як до директора приходили батьки й казали "Ми хочемо віддати свою дитину до вас у гімназію", я їм відповідав: нащо мені ваша дитина, у мене своїх троє...

Віддавати свою дитину нікому не треба, а от бути повноцінним учасником освітнього процесу варто. Ми зараховуємо до гімназійної спільноти не тільки дітей, а і їхніх батьків. Якщо ви до цього готові, ласкаво просимо.

Шановні батьки, якщо ви хочете, щоб ваші діти досягли успіху в школі, працюйте на результат разом з нами, а не проти нас.

Зараз в нашій зламаній системі освіті вкрай необхідне повернення до основ! Зокрема, до наступного базового налаштування «системи, яка працює»: школа – це заклад освіти, а не розважально-харчувальна камера зберігання дітей у час, коли батьки на роботі.

Ми не камерозберігальний сервіс для батьків з перетримки дітей до досягнення ними дорослого віку.

Зайве доводити, що утвердження в громадській свідомості підходу до школи як до тусовочно-конкурсно-розважально-харчувального закладу з догляду за дітьми має катастрофічні наслідки.

• "Школа, яка дає хороші знання" (знання не можна дати, їх можна лише здобути).Кажуть, наприклад, що маленька сільська школа не дає якісної освіти, тому її треба закрити. Відповідаю їм: та ніяка школа не дає якісної освіти, бо її дати в принципі не можна. Її можна лише здобути... Тому має бути культура зусиль.Треба якось переконати кожного учня, що навчальної програми, яка йому справді потрібна, немає і не може бути в жодній школі

  Будь-які школи(і профільні "Для життя" теж) пропонують здобути стандартизовану освіту. А йому потрібна індивідуальна освітня траєкторія.

  Вона має відображати його особливий шлях. Його конкретні цілі.

  Якщо учень хоче мати унікальне поєднання навичок, він сам має створити власну навчальну програму. І навчатися тому, що йому потрібно для прогресу, а не тільки тому «прожитковому мінімуму», що навчають у школі.

  Сьогодні технології дають змогу обрати майже необмежене власне «освітнє меню», яке смакує. Його можна пробувати й «пережовувати» у власному темпі в зручний для себе час.

  Було б бажання… Тому треба менше розпатякувати про "втрати", а більше робити акцент на практично необмежених можливостях, які тепер є у кожного.

  Я особисто в сільській школі сам собі таку траєкторію сформував. Використовував як можливості двох місцевих бібліотек (деякі книги знайшли свого єдиного читача), так і, попри глушилки, з 12 років слухав "ворожі голоси".

  Йшов до місцевого краєзнавця за наукою, дружив із колекціонерами-нумізматами...

  Шкільні підручники перечитував ще влітку в міру того, як їх купував. За один день перечитав, наприклад, підручник з історії, а далі все сам. Наприклад, у кіоску "Союздрук" купував журнал "Болгарія" і читав там історичні нариси. У 10 класі став переможцем конкурсу "Чи знаєш ти Болгарію?". Ніхто мене до цього не підштовхував і замість мене конкурсну роботу не писав.

  

• "Підтягнути дитину з математики" (англійської тощо), подолати освітні втрати(прогалини, розриви тощо).

На мій погляд тут проблема перш за все в мотивації учнів. Якщо буде бажання, учень знайде і можливості. Навіть сидячи в бомбосховищі можна дивитись розважальні відосіки, а можна вчити англійську мову… На мій погляд, ми занадто зациклились на цій новомодній темі.

Може, вже почнемо говорити про освітні здобутки та більше пропагувати «практику, яка спрацювала» тих учнів, які їх мають?!

Ну і прибирати те, що призводить до втрат. Зокрема, волають же освітяни-практики: нам за тими конкурсами та тематичними днями(тижнями, декадами, місячниками) немає коли проводити звичайні уроки! Астанавітєсь!

Не зупиняються… Бо грантики самі себе не розпиляють, а індульгенції(закреслено) сертифікатики (дипломчики, грамотки тощо) самі себе не продадуть.

• "Випустити учнів зі школи" (тримали 11 років «на прив'язі», тепер "випустили" на волю?!).

• "Переведення до наступного класу"(Не зрозуміло хто кого «переводить через майдан»).

• "Школа готує учнів до життя"(діти так тут "готуються жити", що тільки і мріють "випуститись" зі школи).

• "Ми пройшли на уроці... " Може краще, замість «пройшли», використовувати більш привабливі терміни на кшталт, вивчили, дослідили?

• … ?

А які слова-маркери важливі для вас?