Фотовідосікозвітоманія як криве дзеркало НУШ

Фотовідосікозвітоманія має ще один травматичний ефект суто психологічного характеру.
Усвоїй ФБ стрічці ми нескінченно гортаємо ефектні фото та відео з інших закладів освіти.
Звісно, хочемо ми цього чи не хочемо, а мимоволі ми починаємо порівнювати нашу повсякденну шкільну реальність з ретельно відібраними моментами з життя інших шкіл. Бачимо виставлені на показ перемоги їхніх учнів(грамоти, дипломи тощо), мегакруті (бомбезні, атмосферні тощо) заходи, участь їхніх вчителів у «потужних» (інноваційних тощо) елітних тусовках в Radisson Blu Resort, Bukovel та інших 5-зіркових готелях, професійні турне за кордон…
Там усе супер, а наші труднощі, наша буденність, наші мовчазні битви з кожним днем стають все важчими. Ми чомусь тут і тепер «нидіємо в іржі», як влучно підходить до характеристики становища 99,9% вчительства ці слова з відомої пісні Тараса Петриненка «Господи, помилуй нас».
Зчасом такі порівняння призводять до того, що ми починаємо відчувати, що відстаємо, недостатньо працюємо, недостатньо успішні тощо.
Не дивно, що так багато колег відчувають тривогу, порожнечу та депресію.
Ми забуваємо, що більшість того, що ми бачимо в Інтернеті є удаваною реальністю, яка інсценується, фільтрується та редагується.

То лише красива вітрина, а реальне шкільне життя не призначене для лайків, переглядівчи схваленнясторонніми людьми.

• Постійні відеозвіти про роботу з дітьми викликають лише роздратування і запитання: а коли ж дітей навчати, якщо треба постійно викладати відосіки та фоточки?

• З нашого боку – це по суті підігравання системі. Ми викладаємо фоточки з яскравих фотозон в умовах тотальної кризи освіти. Шкільний Титанік тоне, а оркестр грає бравурну мелодію.

• Ми вже не можемо обійтися без фотовідосікозвітоманія, бо реальність нашої освіти настільки невтішна… Якщо люди дізнаються про справжні результати «впровадження НУШ», вони ж зметуть поганою мітлою тих горе-реформаторів з їхніми оцінюваннями за групами результатів.

На зображенні "Fake is the new reality" (Фальшиве – це нова реальність).

Зараз вважатися важливіше, ніж бути. Ті, хто піаряться, перемагають тих, хто працює. І не важливо, що в реальності, важливо, як це подати публіці. У результаті всі концентруються на піарі і ніхто нічого не робить. А коли ті, хто робить, починають ставити питання, їх швидко маргіналізують. Суцільне лицемірство.

Андрій Близнюк

Прикро, що частина колег навіть не розуміють у чому проблема. Запитують: а чим це погано?

«Це ж добре, що можна побачити як інші щось роблять. Є можливість і для себе взяти щось цікаве, інноваційне та порадіти за людей, які діляться на просторах Інтернету своїми досягненнями».

Це є ознакою того, що відбулась глибока деформація педагогічної свідомості. Уся енергія потяга тепер тупо спускається у "свисток". І це нормалізовано...

Справжня виховна робота – це тихий і непомітний для стороннього ока процес. А увесь галас і метушня лише шкодить ефективному ціннісному орієнтуванню учнів.

Бо, як зізнаються вимушені організатори цих дійств на показ, діти все пропускають мимо вух і просто відсиджують, перебуваючи кожен «на своїй хвилі» і займаючись своїми справами.

До речі, ще в радянські часи прогресивні педагоги волали про "холості постріли"(показуху тощо), які визнавались головною вадою виховної роботи в школі.

Зараз ми активно займаємося конструюванням удаваної реальності і в багатьох випадках перевершили розміри тієї показухи, що була в радянські часи. Тепер головне навіть не відрепетируваний і розрахований на зовнішній ефект «захід» як такий. Тепер головне — фотозвіт про проведені заходи. Тому життя багатьох закладів освіти перетворилося на суцільну фотосесію.

Як нам здолати оцю фото-відосіко-звітоманію та нарешті відійти від пріоритетності шоу-реформ в освіті?

Утвердити з наших мізках просту філософію: зробив щось – відпусти. Не намагайся це продемонструвати на публіку та отримати від цього підтвердження своєї цінності(крутизни, інноваційності тощо). Цінність уже в тому, що ти сам вибрав це зробити не заради оплесків(титулів тощо) і не тому, що була «вказівка»...

Якщо буде такий підхід, доведеться постійно самому собі ставити питання: ти справді хочеш це зробити чи просто хочеш, щоб тебе похвалили за те, що ти це зробив? Якщо друге – це не твій вибір. Це реакція на зовнішній стимул підневільної людини.

Бо справді вільна людина не переймається питаннями на кшталт «а як я виглядаю?» чи «а що вони подумають?». І їй не треба жити в обмежених рамках образу(персонального бренду тощо) "я = мої досягнення", які я публічно демонструю.

Шоб було…

І ніхто ж навіть не намагається проаналізувати реальну ефективність таких дійств на публіку. А вся ця псевлодіяльність є ефективною, якщо ставити на меті прищепити цинізм, недоброчесність, лицемірство. Потім дивуємось: а звідки це в нашому суспільстві?!

Головне - результат, а не гра на публіку. Захід заради заходу. Точніше, заради звіту про його проведення. Щоб просто відосік чи фоточку зробити. Що це дає уму і серцю нікого не цікавить. Бо була вказівка профлешмобити (пробіловоронитись, відхакатонитись чи ретритнутись).

Як пише колега, «ми тупо прогинаємося під безглузді вимоги зверху», які часто йдуть від людей дуже далеких від нинішніх шкільних реалій. Виникає питання для кого ми це проводимо?

Коли наші агенти змін випадково потрапляють до школи, а там хтось малий плутається під ногами: вони запитують: а це хто, діти?!

Я починав свою педагогічну кар’єру після закінчення педінституту з посади організатора позакласної роботи в сільській школі. За шість років роботи переконався, що важливим є не те, як ми щось провели і красиво продемонстрували на публіку. Цінний сам процес підготовки, живе спілкування з дітьми, креатив, емоції… На сцені щось могло з тріском провалитись(наприклад, у нас розірвався триголовий дракон), але то не було ні для кого проблемою. Навпаки, всі сміялись до сліз.

Уже як директор гімназії (справжньої) не те, що не робив щось на публіку, а часто навпаки. Багато інновацій ми запроваджували «партизанськими методами». Наприклад, ми напрацьовували практику тьюторського супроводу учнів чи запроваджували систему різнорівневого навчання, а про це ніхто нічого не знав. І це було нам на користь.

Є ж просте правило: навіть, якщо хтось намагатиметься повторити те, що ви робите, але він ніколи не зможе повторити те, ким ви є.

Одна з причин зацикленості на звітах в освіті — брак базової довіри. Ті, хто нами керує, нам не довіряють і намагаються перевіряти кожен крок.

Фото-відосіко-звітоманія – це теж спосіб загнати освітян у вузькі рамки та проконтролювати щоб вони не виходили за межі «дозволеного».

Звісно, вони потім обурюються, якщо хтось має зухвалість не вписуватися.

Приблизно з початку 2000-х розпочалась, вибачте, маячня з ,,презентабельністю" закладів та колективів. Ми ще підсміювались з цього, здавалося б, невинного, інфантильного ( так думалося тоді) захоплення фото та відосиками, іноді відвертого монтажу, про що всі знали і тільки посміхалися скептично...

Пройшло не так багато часу - і маємо те , що маємо: повну профанацію освіти на всіх рівнях. Але в яскравих фантиках, які ваблять дитячі (і не тільки) очі. А що всередині - то вже діло третє... Зате дехто має з цього зиск, бо ж реформувати не перереформувати!

Ніхто не пропонує вчителю відмовитись від відео матеріалів для проведення уроку чи виховного заходу. Але частенько проведення заходів, дійсно цікавих та потрібних учням, підміняється викладанням в мережі фото чи відео, аби створити яскраву ,,картинку". Ефектно? Ще й як! Але чи ефективно? Фальшуючи, вчимо ще й дітей фальшувати...

Тамара Киричок

Ну а ще дається взнаки наше провінційне марнославство. Читаю назву заходу: «Ми за Гарвард не гірші, бо знаннями сильніші». А-а-а-а!

Чи постійно спостерігаю хліб-сіль-шоу як звичний для нас спосіб зустрічати поважних гостей. У будь-якій демократичній країні це спровокувало б скандал року!

І нікуди не ділось оте висміяне ще в радянські часи «датське» виховання, коли до кожної дати має бути проведений якийсь захід. І тепер це ще й треба «висвітлити на сайті закладу освіти».

Вихід є: зробити так, щоб вдавати було занадто дорого та ризиковано

У мене є одна надія на те, що шоу-реформи нарешті завершаться і ми таки візьмемось за здійснення майже неможливого: повернення освіти в Україну.

Ні, я не сподіваюсь на те, що в імітаторів нарешті заговорить совість(вони відчують відповідальність за долю країни, їм уже буде досить того, що «заробили» на реформах тощо).

Така зміна відбудеться лише тоді, коли вдавати стане занадто дорого та ризиковано(бо рядові вимушені учасники шоу можуть закидати гнилими помідорами).

Настане момент, коли вартість вистави нарешті переважить виторг від проданих квитків та задоволення від оплесків фуршетних освітян.

Справжні зміни почнуться в ту мить, коли наші рехворматори усвідомлять, що ціна того, щоб залишатися фальшивим, вища за роботу над тим, щоб стати справжніми.

Коли носіння маски стане важчим за визнання невтішних реалій для маскування яких вона була створена.

Коли підтримка вже всім набридлої вистави вимагатиме витрачання більше енергії, ніж радикальна зміна сценарію.

Тоді їм нарешті доведеться обирати те, що реально працює, а не те, що можна красиво подати грантодавцям.

Але поки що гранти дають і підтримка ілюзії все ще здається їм кращим варіантом, ніж визнання правди та робота над помилками. Скотт Бонд якось написав, що треба вчасно зрозуміти, коли «у вашій кар'єрі настає момент, коли вдавання, що все гаразд, стає вашою повноцінною роботою».

Рано чи пізно за ілюзію доведеться розплачуватись.

На жаль, усім нам це вартує втрачених можливостях.

А їм зрештою втраченої довіри та репутації.

Звісно, їхні піарники знайдуть простий спосіб пояснення провалу освітніх реформ: вчителі не захотіли змінюватись! Але щось мені підказує, що це вже не спрацює.

Зрештою вони теж платять за це щастям. Ну не можуть бути щасливими люди, які придумали оцінювання за групами результатів у ситуації, коли їх ненавидить уся країна.

Так, вони - освітянський бомонд! В очах пересічних освітян, вони багаті та щасливі, але ми ж не знаємо, що вони насправді відчувають в глибині душі. Адже їм довелось пожертвувати тією версією себе, яка могла б приносити користь людям.

Проблема не в тому, щоб побачити правду. Проблема не в тому, щоб відводити погляд від незручної правди.

Більшість людей помічають правду задовго до того, як її визнають. Зростання починається не тоді, коли ви вперше помічаєте правду, а коли вам стає занадто виснажливо прикидатися, що її немає.

Зростання не приходить від спроможності побачити правду. Воно приходить від неможливості більше її ігнорувати.