Чому так важко вчителювати у 2025 році?!

Зараз вчителі несуть набагато більше навантаження, ніж думає більшість людей. Це відбувається з огляду на реалії вчителювання в умовах війни, недосконалість навчальних програм, побоювання щодо особисто безпеки в умовах агресивного середовища навколо школи та вчителя, виклики, які пов’язані зі штучним інтелектом, паперово-електронне бюрократичне божевілля, «агентозмінський» пресинг щодо удаваних «реформ»(прокачки та перезавантаження) тощо.

Українська освіта потрапила в "ідеальний шторм" і саме вчителі найбільше від цього потерпають.

10 основних проблем, з якими стикаються педагоги поза межами класу:

1. Технологічні виклики, зокрема, штучний інтелект.

Вчителі повинні швидко сприйняти нові технології, інтегрувати їх у освітній процес та перехитрити... А ще переконатись, що ніхто з учнів не шахраює, використовуючи ШІ.

2. Зростання бюрократичних вимог та фото-відосіко-конкурсо-сертифікато-манія, яка спускає всю енергію освітянського потяга у «свисток».

На додаток до екстремального вчителювання «маємо, що маємо»: постійний збір даних (опитування тощо), муку з електронними журналами, «цирк на дроті» зі свідоцтвами досягнень учня на 7 сторінках до якого додається спеціальний путівник на 13 сторінках…

На жаль, в українській освіті "агентозмінські" проєкти, як правило, лише шкодять. Бо не просто самі грантоїди якісь папірчики генерують для звіту, а й на голову вчителя насипають масу паперових псевдоінновацій.

Насправді я люблю бачити щасливих та успішних людей. Мене жаба не душить і я був би радий, що хоч хтось у нашій освіті насолоджується високими заробітками та гламурно проводить свій час на агентозмінських тусовках у 5-зіркових готелях. Але... за однієї умови: якби це нікому не шкодило.

«Я радий, що вони багаті та щасливі», - скажу лише тоді, коли ця умова буде виконана.

3. Нестача педагогічного персоналу як нова норма.

Вчителі працюють на півтори-дві ставки, займаються репетиторством, йдуть на заміну та виконують ролі, на які їх не наймали(наприклад, нічний черговий у бомбосховищі).

Коли вчителі говорять про низьку оплату праці, надмірне робоче навантаження та брак поваги, вони не "скиглять" і не скаржаться. Вони звертають увагу на серйозні проблеми, які загрожують майбутньому професії, яку вони люблять.

Усе менше молоді залишаєтесь в професії з огляду на те, що не бачить ніяких перспектив зробити успішну кар'єру в освіті. Ті ж, хто ще працює в школі розглядають це як просто випадковий, тимчасовий і вимушений період свого професійного життя(бо потрібна відстрочка від армії, ще не знайшла кращого варіанту, поки фінансує це дороге «хобі» чоловік тощо).

Люди йдуть з освіти Бо вони не можуть одужати в тому ж середовищі, яке їх зламало(принизило тощо).

4. Неадеватність навчальних програм(підручників, системи оцінювання тощо) зростає попри задекларовану нову політику «Освіта для життя».

Наприклад, Михайло Девдера слушно зауважує: в школі рідну мову й мови іноземні належить не вивчати, їм треба навчати. Тобто результатом роботи з ними має стати добротне володіння ними у тих формах, які необхідні для забезпечення повноцінної життєдіяльності. Щоб цього досягти, навчання мов має бути замкненим на реальні життєві потреби учнів (освітні й позаосвітні) і здійснюватися в руслі тих процесів, якими забезпечуються становлення і загальний розвиток особистісного потенціалу кожного учня.

Тільки лінивий не писав про трудовитратне та вкрай неефективне оцінювання за групами результатів. Замість полегшення роботи шляхом запровадження того, що справді працює та є надійним (простим тощо), вчителям традиційно нав’язується щось ефектне (блискуче) та складне.

5. Вчителі почуваються у фізичній та професійній небезпеці.

Ці небезпеки поширюються в широкому спектрі від ризиків вчителювання в умовах локдауну та війни до онлайн-цькування.

І мова не лише безпеку від насильства, а і про страх зробити чи сказати щось «неправильно». Діє презумпція винуватості вчителя. У будь-якій ситуації він апріорі винен. Будь-який дрібний конфлікт стає скандалом загальнонаціонального масштабу. Журналісти відразу ж зроблять «з мухи слона».

6. Потреби учнів стали гострішими й нагальнішими.

Академічні прогалини, проблеми з психічним здоров'ям та соціально-емоційна затримка розвитку є реальними. Чудова ідея з інклюзією, але для її ефективного втілення школам не вистачає допоміжного персоналу.

Робота вчителя з дітьми, які мають ТікТок-розум, стає все складнішою, але ідея заборони мобільних телефонів у школах та жорсткого контролю за їх використанням вдома не надто популярна у пересічних співгромадян. Тому наша рейтингозалежна влада не поспішає брати на озброєння західноєвропейські практики, які працюють.

7. Постійний тиск (щодо успішності учнів, участі та перемог в різноманітних конкурсах та олімпіадах тощо), який не підкріплюється наданням необхідних ресурсів.

Очікується, що результати Національного мультипредметного тесту та міжнародних порівняльних досліджень(TIMSS, PISA, PIRLS) зростатимуть, навіть у ситуації, коли продовжується війна й відсутнє належне фінансування та підтримка з боку всіх учасників освітнього процесу.

8. Вигорання стало щоденною реальністю.

Хронічний стрес, перевантаженість(хтось хоч колись почне рахувати витрати "людиногодин" на чергові інновації?!), злидні та брак часу на відновлення призводять до вигорання.

Вигорання стало нормою, бо перевантаженості керівника школи та вчителя працею Сізіфа (дурною роботою) досягла тепер катастрофічних масштабів. Замість курсу на економію праці маємо те, що Гаврило Іванчук в коментарі описує так: «Система роботи в НУШ вичавлює всі сили: фізичні й психологічні».

Зайве доводити, що створення чогось – це дія, а дія вимагає енергії, яку треба вивільняти і яку ні в якому разу не можна марнувати. Робота в школі й так є дуже енерговитратною справою. Не важко здогадатись що буде, якщо ще всю енергію освітянського потягу спускати у «свисток».

Заформалізований підхід до «лікування» таких симптомів як критично низька якість освіти чи академічна недоброчесність призвів лише до примноження паперів(треба ж положення про забезпечення якості та академічної доброчесності покласти в папочку!) та зростання кількості бюрократів, які ці папери вимагають.

Чи, наприклад, така серйозна проблема як недосконалість організації професійного розвитку вчителя замість професійного лікування (реальну демонополізацію, реалізацію принципу «гроші на професійний розвиток насправді йдуть за вчителем) отримала нові серйозні ускладнення (сертифікатоманію, вебінароманію тощо).

А ті проблеми, які були другорядними (наприклад, брак партнерських взаємин між батьками та педагогами), тепер стали критичними й викликали серйозні ускладнення (створення агресивного середовища навколо школи та вчителя, заохочення відвертого мобінгу педагогів тощо).

9. Вчителі затиснуті між усіма (політиками популістами, яжмамами, роботодавцями тощо), пригноблені та ніким реально не підтримані.

Батьки, адміністрація школи, законодавці, місцеві начальники – у кожного є свої вимоги. Мало хто запитує вчителів, що їм потрібно.

Особливо напружує абсолютна відсутність розуміння в суспільстві реалій життя вчителя.

На вчителів у нас чіпляють «усіх собак», хоча уже давно настав час визнати, що проблема занепаду української освіти не у вчителях. Проблема в тому, що неможливо реформувати освіту не реформуючи наш соціум, який досі не живе пріоритетами «суспільства знань».

Особливо небезпечною є робота директора школи. Ти у всьому винен – це перше правило директора школи. Не даремно ж побутує приказка про те, що директор школи як жолудь: не знає, коли впаде і яка свиня його з’їсть.

10. Довіра до вчителів у суспільстві є вкрай низькою.

Усі знають краще за вчителя як виховувати та навчати дітей. Вчителів контролюють, сертифікують, перезавантажують та ще звинувачують, часто безпідставно та без врахування контексту. Це не може не виснажувати та не демотивувати.

Найбільші труднощі для вчителів не в класі, вони над ним і навколо нього.

Це не діти винні у ситуації, яка склалась. Це система навколо них. Я зазначав ще Едвардс Демінг, "погана система щоразу перемагає хорошу людину".

Система, яка заплітає освітянську спільноту павутиною безпросвітної безнадії.

Система, яка старанно нав’язує учительству кризу впевненості в собі, але…

Не можна здаватись! У вас виходить краще, ніж ви думаєте.

Треба добиватись того, щоб система шкільної освіти була негайно переведено в режим енергозбереження та було забезпечено економію праці вкрай перевантажених та хронічно недооцінених вчителів.

Наша освіта серйозно хвора.

У цьому навряд чи хто має сумнів. Але... Проблема в тому, що її взялись «лікувати» усілякі знахарі та народні цілителі, які оголосили себе «агентами змін», «модераторами реформ», амбасадорами не відомо чого. Звісно, серед цих лікарів-самоучок є різні люди. Є і відверті пройдисвіти та заробітчани, є й ті, хто справді хоче змін на краще, але знаходиться в полоні магічного мислення.

«Їжакові зрозуміло», що довірити освітянським «кашпіровським» керувати процесом лікування (закреслено) реформування освіти, це прямий шлях добити важко хворого пацієнта. Некомпетентні, непрофесійні, але надзвичайно самовпевнені, а часто і відверто злодійкуваті та жадібні люди можуть лише довести стан пацієнта до останньої межі.

Бо хронічні проблеми хворої системи (такі як тотальна бюрократизація) можуть лише примножитись завдяки масованому застосуванню освітянських «БАДів»(наприклад, замість зрозумілого батькам табеля в школі тепер запровадили загадкове «Свідоцтво досягнень») та удавано-потішного полювання на бюрократизавра.

Наша освіта серйозно хвора, я везу її до лікарні, - такі слова і дії мають моральне право лише професіонали найвищого рівня. Вони у нас є, але хто ж їх, «сильно вумних», слухає?!