Про нашу патологічну терплячість або чому професія «вчитель» є такою безсилою

1. Чому професія «вчитель» є такою безсилою? Чому у її носіїв практично відсутня взаємна солідарність і не діє принцип: «один за всіх, а всі за одного»?

2. Чому нам так бракує високого професійного духу, потужного лідерства?

3. Чому є лише поодинокі випадки боротьби за свою професійну гідність та майже немає спроб колективного захисту професійної репутації.

Бо «некеровані» люди некомфортні для системи, яка хоче тримати людину в «потрібних» їй рамках.

Бо ідеальним для системи є тихий безсловесний вчитель, який привчений терпіти маніпуляторів і не ставити запитань навіть самому собі.

Чи фуршетний освітянин, який має за честь сфотографуватись з черговим високим освітянським начальником і виставити у ФБ як свідчення наближеності до тіла.

Смирення, чиношанування та нескінченна апатія – це три кити на яких Система досі тримається.

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби…

Тарас Шевченко, Юродивий

Нам так часто, особливо на всіх святах, бажають терплячості, а варто було б бажати чесності та сміливості.

Бо коли ми бажаємо вчителям терплячості, ми лише підсилюємо синдром навченої безпорадності, коли в голові у вчителя лише безпомічні думки: "мовчи, терпи, бо все одно нічого не зміниться" .

"Учитель — обслуга, которая вообще тявкать не может", – колись прочитав це... ну самі знаєте в якій ФБ-групі патологічних вчителененависників.

Ну хто ще б таке зараз стерпів таке ставлення?! Ми терпимо!

Атмосфера несвободи у всьому, навіть у безлічі дріб'язкових питань, часто виштовхує з цієї професії висококомпетентних людей, які мають самоповагу та внутрішню свободу. Людей, які живуть за принципом: хай краще я опинюсь за бортом системи освіти, ніж я перестану поважати себе за те, що відмовився(лася) від власного розуміння того, що там відбувається...

Я особисто замість побажанням «терплячості» та «слухняних дітей» завжди бажав педагогам нетерпимості до маразмів, які є в шкільній освіті, творчого неспокою та «неслухняних» дітей.

З патологічно терплячим, зашуганим і слухняним вчителем Нову українську школу точно не збудуєш! Тому має озвучуватись суспільний запит на іншого вчителя: гордого, самодостатнього, впевненого в собі.

Вчитися вставати з мурашника!

Терпіння – дуже небезпечна річ.

“Ну, потерпіть. Змовчіть, коли треба. Ви ж знаєте приказку: покірливе телятко дві матки ссе. Зробіть, як вони вимагають, ну що вам важко щось зобразити, прозвітуйте з використанням довідника Стеля, не треба сваритися з начальством, бо кому потрібні зайві проблеми…?".

Але… Якщо постійно терпіти щось, що суперечить вашим внутрішнім орієнтирам і цінностям, гине частина вашої особистості. Таке пристосування – маленька психологічна смерть.

Бо щось безповоротно втрачається, назавжди йде від нас з кожним розчаруванням, вимушеною згодою з впровадженням чогось «через коліно», удаваним токсичним «позитивом» тощо.

Як наслідок, «маємо, що маємо»:

1. Емоційну виснаженість (відчуття хронічної перевтоми та відсутності енергії).

2. Сумнів у власних здібностях і відчуття нереалізованості.

3. «Професійний цинізм» (відчуття відчуженості та байдужості).

Пише колега, про своє непотрібне терпіння, яке ніхто так і не оцінив:

Терпіти зайве не треба. Тоді залишаться сили й час для подорожей, і для дітей, і для онуків, і для мистецтва. І здоров'я залишиться. А гіркоти в душі не буде - треба просто вчитися говорити "ні".

Звісно терпіти й просто тихенько бідкатись(нарікати, скиглити…) – це шлях слабких. Треба вчитися бути нетерплячим, безкомпромісним, не боятись критикувати й ставити на місце неадекватів, яку б вони не мали посаду.

Згадайте цитату Лесі Українки "Хто визволиться сам, той буде вільний"!

«Я не опоную, я пропоную», – пише моя колега. Та й опонувати треба... Бо ми, педагоги, люди занадто делікатні стосовно тих, хто над нами. Боїмося й не хочемо образити. А, зрештою, демонструємо свою неготовність боротися за здоровий глузд в освіті.

Наприклад, наша професійна спільнота з Асоціації директорів відроджених гімназій України доделікатничалась до того, що вони провели гімнаїзацію всіх неповних середніх шкіл і зпрофанували саму ідею гімназійної освіти. Тільки за це ту агентозмінську братію треба відлучити від реформ на найближчі сто років.

Наша толерантність до відвертої дурні, яку нав’язують зверху, насправді нагадує старечу неміч, коли нема вже ні сил, ні бажання захищати свої ідеї, цінності, пріоритети…

Чому терплять навіть відверте самодурство?

Бо в нашій неофеодальній системі взаємин в освіті, єдине, що напевне гарантує нормальну кар'єру – догодити керівникові. І аж ніяка ваша продвинутість, педагогічний талант, титанічна працездатність, користь для дітей, вміння співпрацювати з батьками й таке інше й близько не наближаються до тієї «конкурентної переваги».

Вмієш догодити, буде тобі все: від оптимально складеного розкладу до звань і титулів. Тому терпи та догоджай. Звісно, або підтакуй начальникам, або «мовчи, будь глуха, буде менше гріха».

Що робити для того, щоб наші навчальні заклади припинили бути одночасно територією безсилля і не стали територією агресивної злоби?

Психологи радять, що варто перш за все, усвідомити, що ту чи іншу позицію ми займаємо не тільки тому, що нас загнали в такі рамки, а й за власним вибором.

Тож, перший крок: припинити самому «насолоджуватися» власним безсиллям.

Наступний крок: освоїти цивілізовані способи боротьби за свої права та людську гідність.

Я кажу прямо: нам слід повернути собі здорову злість та здатність за себе постояти.

Бо, як виявилось, у вертикально-владній моделі організації вітчизняної освіти не можливо проводити реальні реформи, а появи лінійної (горизонтальної) системи управління ми не дочекаємось.

Головна особливість будь-якої революції полягає в тому, що у «критичної маси» з’являється надія та рішучість. А також особиста готовність змінювати те, що вже дістало. Не чекати, поки це зробить хтось інший(агент змін, амбасадор якості чи хунвейбін реформ), а діяти самому.

Стає вже пофіг «шо мені за це буде», бо настільки все дістало, що терпіти далі не має сили.

І тоді силою змін стають ті, хто десятиліттями терпів, вважаючи що єдиний спосіб для вчителя якось вижити в маразматичній системі – притиснутися до землі та стати невидимим для начальства.

Вацлав Гавел писав про "силу безсилих", а варто ще й наголошувати на силі невидимих.

"Невидимість" освітніх трудяжок є закономірною в умовах здійснення освітніх шоу-реформ.

Зараз ситуація в освіті така, що більшість людей все ще добровільно мириться(пристосовується чи імітує пристосування тощо) з численними освітніми маразмами. А навколоосвітні спритники відверто паразитують на цих маразмах. Торгують сертифікатиками, клепають липові дисертації, пиляють грантики «на реформи» тощо.

Іноді здається, що ситуація безнадійна, але… Навіть проста популяризація здорового глузду - це вже початок змін. Бо так потроху формується запит на нормалізацію ситуації та готовність до дій хоча б на рівні сфери особистої відповідальності кожного з нас.

Потрібні й глибинні зміни у свідомості. Від психології терпили-пристосуванця(а шо ми можемо?!) до психології людини, яка налаштована захищати власну професійну гідність. Може, згодом цей шлях приведе і до становлення вчителя-борця.

Є ТЕРПІННЯ І Є ТЕРПІННЯ…

«Ніколи не втрачай терпіння – це останній ключ, який відкриває двері».

Ця цитата, яка приписується Антуану де Сент-Екзюпері, часто згадується в контексті життєвих випробувань і наполегливості на шляху до досягнення цілей.

Але…У цьому випадку мова йде про терпіння як одну з християнських чеснот, яка є складником витривалості й наполегливості.

Звісно, таке розуміння терпіння не має нічого спільного з неспроможністю чинити спротив та потаканням тим, хто чинить несправедливість та зазіхає на чужі права.

Василь Стус писав про таке терпіння як гарт борця, а не нікчеми:

Терпи, терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

Сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Звісно, якщо мова йде про індивідуальний педагогічний супровід, наприклад, проблемного учня, – це теж історія про терпіння, яке справді потрібне вчителеві.

Я за терпіння, яке є синонімом слова наполегливість.

Звісно, треба мати терпіння, пристрасть та наполегливість, щоб досягти б успіху в боротьбі за свої права та людську гідність.

І слід бути терплячим і наполегливим, щоб побачити, куди все ж таки приведе стежка знань кожного учня.

Те, що ви вирішили терпіти більше одного разу, неминуче стане шаблоном, який буде повторюватися.

Не встановлюючи чітких меж, ви вчите інших - і себе, що певна поведінка або ситуації є прийнятними, навіть якщо вони викликають у вас дискомфорт або завдають вам шкоди.

Кожного разу, коли ви дозволяєте щось, що суперечить вашим принципам або вашому добробуту, ви відкриваєте двері для того, щоб це повторилося.

Встановлення меж - це не лише твердість, а й самоповага.

Джонні Депп, американський актор і кінопродюсер