Звучала МОВА на устах у всіх,
Вона була чудова-пречудова,
І грала барвами веселки на весь світ,
Вона ж бо мова кольорова.
А хтось спитав у неї хоч колись,
Яка вона, коли немає сяйва,
Коли не зронить слова з уст німих,
Коли вона позбавлена звучання?
Питання є, у відповідь - мовчанка.
Загляньмо в душу мови, у її світи,
І щось там жевріти та й має,
Коли спитаєте, яка ціна життя,
Якщо мовчанка крізь бажання говорити,
Звучати, плакати, кричати,
Любити, мріяти, творити,
Співати і у вись злітати,
Прорветься болем крізь пітьму,
Озветься солов'їним словом,
Зачепить струни пурпурові,
Що в серці прагнуть забреніти.
І ось народиться, і знову пролунає,
Із щемом вирветься з тенет
Рідненьке слово - лагідне, привітне.
Воно ожило знов, гримить і квітне,
І тягненться до сонця і до світла,
Новими барвами виблискує його палітра,
Не хоче слави і гучних овацій,
Воно, те слово рідне, має рацію:
Життя триває - це найбільший скарб
Для того, хто говорить, розмовляє,
Балакає, розказує, чи гомонить,
Чи щось під вус тихесенько мурликає.
І слово рідне вмить спалахує - вже не мовчить,
Не час ховатись у своїй задумі,
Не час оповиватись смутком, сумом,
А треба діяти і жить, як тільки може СЛОВО.
Шевченкове "Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!", - вже гримить.
І від краю до краю вже лунає
Переможна та хода, що нас єднає,
Що стяг жовто-блакитний високо підіймає,
Що має віру сильну й непохитну,
Як щит і меч, осяяну серпанком миті,
Коли не зможе змовкнути ні слово,
Ні звучання, ні тиша, ні зітхання,
ні гул, ні рев, ні крок, ні дотик -
А тільки МОВОНЬКА РІДНЕНЬКА,
Тільки вона, як мати, завжди
і горне, й притуляє до серденька.
Лунай на всі простори, мово!
Хай завжди процвітає ода слову,
В стрічки, квітки та пелюстки життєвої обнови
Нехай вплітається вкраїнське слово! (Мирослава МАРТИНІВ)
