Кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи,що об`єднують окремих людей в один народ,в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
Ми, українці, нація дуже давня і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Усі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калити, і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:
«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»
Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.
Зимові свята та обряди
Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь.
Існують різні хронологічні межі зимових свят. В деякій літературі вони беруть початок з Покрови, Катерини та Андрія. Це можна пояснити тим, що всі ці три свята схожі сіж собою тим, що мають майже однакові звичаї, які в народі називають “закликання долі”.
З приходом зими особливості трудової діяльності змінюються. Все навкруги застигає, припиняються польові роботи. Існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Ось чому в цей період мають місце багато ворожінь, гадань. Дівчата просять про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї.
День Катерини
7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини («чиста душею» — так перекладається її ім'я із грецької). Розумна й освічена, ця жінка була страчена за віру близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.
В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.
У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові ворожіння...
У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго житиме, чия всохне— захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зрозумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов'язана з долею людей.
Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закликають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дівчата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і простують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася»,якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»
День Андрія
Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія. Це свято відзначається 13 грудня і вважається днем пам'яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».
В українській традиційній обрядовості із днем святого Андрія пов'язувався комплекс давніх, язичницького походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту.
Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо). «Волочачи коноплі». Ці дії, як правило, супроводжувались примовками на зразок:
Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплі сію;
Димкою (чи спідницею) волочу,—
Бо дуже заміж хочу.
А ще хочу знати,
З ким маю їх брати.
Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита». На відміну від інших андріївських звичаїв, у «калиті» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці.
Воропай повідомляє, що ввечері на Андрія сходяться вже разом – і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати, - щоб було де розбігтися для кусання калити. З цього кусання калити й розпочинається “Андріївський вечір”.
Калита – це великий корж із білого борошна. Пекли цей корж дівчата – всі разом, скільки б їх не було. Кожна дівчина повинна взяти участь у готуванні калити. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і закінчуючи дівчатком років десяти.
Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками – “щоб гарна була”. Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було складно – на сухар. Посередині – дірка. В дірку просовують червону стрічку і підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути – тоді калита підстрибне вгору.
Біля калити стає вартовий – “Пан Калетинський”. Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калитою і запрошує гостя:
Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!
“Пан Коцюбинський” (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калиту кусати. Під’їде до вартового і каже:
Добрий вечір, пане Калетинський!
Доброго здоров’я, пане Коцюбинський! Куди їдете?
Їду калиту кусати!
А я буду по писку писати!
А я вкушу!
А я впишу!
Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калиту тільки тоді, коли він “витримає” всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди. Всі сміються, один тільки “гість” стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калити не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калита летить вгору.
Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить піти геть: він програв своє право кусати калиту. На його місце стає інший учасник гри, а Калетинський не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калити не приступить. Це весела гра є основною “точкою” Андрієвського вечора. Кінчається тим, що калиту здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калити роздаються задурно, а хлопці платять дівкам на стрічки за те, що калиту місили.
Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря. На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж – піст.
Збираючись на “андріївські” вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «непочату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах. [2,28-30]
В ніч на Андрія, дозволялись, молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.
Як звичайно, на Андрія ніч темна. Хлопці, що не кусали калити (дівчата їх не запросили), розсердилися: “Ось ми їм…” Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від “Андрія” гуртом; йдуть, весело сміються, - а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: “Пу-гу, козак з лугу!” Дівчата – врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують. Весело було – скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом – і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить.
День Варвари
Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великомучениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.
У день Варвари народний календар із деяким випередженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Варвари (Барбарі) і Миколи вважаються великими святами із розвинутою системою народних звичаїв та обрядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.
Вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже схильна до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток.
Пісні зимового циклу
Література:
https://naurok.com.ua/zvicha-ta-tradici-ukra-nskogo-narodu-zimovogo-ciklu-93372.html
