Лебедин — місто обласного підпорядкування в Сумській області, центр громади. Розташоване на обидвах берегах р. Вільшанки, за 52 км від обласного центру. Територія міста була заселена здавна, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці та посуд епохи бронзи (ІІ тис. до н. е.), а також рештки поселення епохи черняхівської культури (II—VI ст.).
Презентація Гєвліч Алли Вікторівни "Історія міста Лебедин"
https://vseosvita.ua/library/prezentacia-istoria-mista-lebedin-119192.html
Серед садів і скверів розкинулося одне з наймальовничіших міст Сумщини і всієї Слобожанщини – місто Лебедин. Чепурні будинки, широкі вулиці, обсаджені тополями і кленами. Особливо чудове місто влітку, в оточенні вічнозелених соснових борів. Височать вони понад блакитним озером, що в народі зветься Лебединим. Територію Лебедина заселили люди ще в часи пізнього палеоліту.
Протягом п’яти століть Лебедин входив у державу Скіфію На її території жили племена землеробів. Тут існувала досить розвинена цивілізація, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці і посуд епохи бронзи (II тис. до н. е.), а також рештки поселення епохи черняхівської культури (II- VІ ст.).... Пізніше у наших краях пролягав чумацький Сагайдачний шлях. І зараз поблизу цього шляху люди знаходять старовинні срібні монети.
Стосовно дати заснування існує декілька версій. Найбільш вірогідно, що переселенці з Правобережжя заснували тут в 1654 р. слободу, назва якої пішла від однойменного озера, що знаходиться поблизу, або ж походить від назви однойменного села на Черкащині чи Київщині, звідки прийшли переселенці.
Є й інші версії щодо дати заснування і походження назви міста Лебедина, що місто Лебедин побудовано на річці Вільшанці 1652 року. Назву Лебедин напевне принесли переселенці з Черкащини, де й зараз є однойменне село.
Першими будівниками фортеці і міста Лебедина були козаки-черкаси. Будівництво укріплення на старому Лебединому городищі датується 1653 роком. Першою архітектурною спорудою в поселенні, про яку дійшли до нас описи, був п’ятикутний у плані Замок або Малий городок, розташований на пониженій стрілці плаского мису лівого берега річки Вільшанки (біля нинішнього мосту по вулиці Карпова в районі нинішніх будівель суду і прокуратури). Замок займав площу близько 4 гектарів.
Його оборонну огорожу утворювали земляний вал і дубовий палісад. З південного сходу до Замку рогом прилягав неправильний прямокутник Великого осадного города, оборонна лінія якого мала 9 надбрамних рубаних веж, 11 глухих і земляний вал з дубовим палісадом.
Периметр укріплень дорівнював 2600 м. Фортецю захищали з півночі і заходу широкі плеса річки Вільшанки, загаченої в кількох місцях, з південного боку – річка Труфанка і Труфанове болото, а зі сходу – Перекоп (рів, заповнений водою). Фортеця займала територію нинішніх центральних міських скверу і парку з прилеглими до майдану Волі включно. Навколо фортеці розміщувався Посад, до якого з північного сходу прилягали дві приміські слободи – Кобижча і Довгалівка.
В 1658 р. населення Лебедина поповнилося новими переселенцями, слободу перебудували, а восени того ж року поселення увійшло до козацького реєстру під назвою “Леб’яж-місто”.
З 1659 р. Лебедин стає сотенним містечком Сумського слобідського козацького полку. Тут перебувало сотенне правління, мешкав сотник. Наприкінці ХVІІ ст. Лебединська фортеця вважалася найбільшою і найпотужнішою серед усіх сотенних міст Слобожанщини.
Лебедин було віднесено до Сумського полку як сотенне містечко, яке з осені 1658 р. увійшло в козачий реєстр під назвою "Лебяже місто". В перші десятиліття існування місто було одним з перших військово-адміністративних пунктів по лінії тимчасового розмежування з Польщею, а також надійним укріпленням від набігів татар.
Як свідчить документ 1678 р., Лебедин було обнесено дубовим частоколом, тут налічувалось 20 башт, на озброєнні гарнізону було 9 гармат, 88 мушкетів і 5 пищалів. В 1681 р. в місті налічувалось 2061 чоловік, з них козаків полкової служби - 403, міської служби - 553, пушкарів - 16 чоловік.
Лебединським черкасам були відведенні чималі наділи землі, на яких пізніше виникли нові хутори і слободи: Бишкінь, Бережки, Рябушки, Будилки.
В 1662 році, незважаючи на погрозливі царські грамоти про розправу над учасниками народного повстання в Москві (мідний бунт), торгові люди в Лебедині відмовились продавати товари за знецінені гроші. В 1659 році населення Лебедина виступило проти військ І.Виговського, а в 1668 році витримало облогу кримських татар і гетьмана Брюховецького.
Тяжкою була козацька служба. В донесенні лебединського сотника військовому начальству в 1681 р. з-під Бишкіня, де будувалась нова укріплена лінія, зазначалось: "Козаки наші... в запасах оскуділи дуже, вони бідні, роздягнені й хворі, і їсти нічого, і коням корму немає. А з домівок прислати нічого за убозтвом. В минулому році в нас в Лебедині ... посад вигорів і від тієї пожежі хлібом оскуділи дуже. І тепер стояти тут на заставі нам стало неможливо".
Наприкінці ХVІІ на початку ХVІІІ ст.ст. місто інтенсивно розвивалося, збільшувалося його населення, а відтак зростали й можливості проведення складних архітектурно-інженерних робіт. Мешканці міста – “черкаси полкової служби” (служилі козаки) – окрім станичної служби, займалися землеробством, скотарством, торгівлею, кустарними промислами і ремеслами. На початку ХVІІІ ст. у межах Великого міста був двір чернігівського полковника Павла Полуботка (на місці теперішнього готелю та районного будинку дитячої і юнацької творчості).
З Лебедином пов’язана одна з найтрагічніших сторінок історії України. Трагічною пам’яткою її дій лишилася в Лебедині так звана Могила гетьманців – високий курган, де поховано близько 900 закатованих козацьких старшин (знесена всередині ХХ ст., відновлена в 1993).
У ХVІІІ ст. Лебедин поступово стає глухим, відсталим, провінційним містом. На початку ХVІІІ ст. духовне життя в місті підтримували 13 дерев’яних церков. При церковних дворах знаходилися школи-хати, в яких дячки навчали дітей грамоти. У 1732 у місті діяли 4 такі школи. Після Північної війни Лебединська фортеця поступово занепала.
В середині ХVІІІ ст. було знято зігнилий дерев’яний палісад і більшість веж, упорядковано систему валів і бастіонів. У цілому фортеця мала 6 брам і 2 хвіртки, 6 земляних бастіонів на зовнішніх кутах Замку і самої фортеці. У другій половині ХVІІІ ст. Лебединська фортеця втратила військове значення і її вали поступово знесли.
На території колишньої фортеці зосереджувалися адміністративні установи, Успенська церква, торговий майдан. Поруч розвивалися посад і слободи. Забудова центральної частини міста та приміських слобід була одноповерховою дерев’яною і формувалася традиційно – уздовж доріг, що віялом розходилися від колишніх фортечних воріт.
Це була плутана система вулиць і провулків.
В 1765 р. були ліквідувані слобідські козацькі полки. На території Слобожанщини була створена Слобідсько - Українська губернія, а Лебедин став військовою слободою, центром комісарства Сумської провінції цієї губернії.
З 1780 р. Лебедин – повітове місто Харківського намісництва, а в 1796 р. увійшов до складу Охтирського повіту відновленої Слобідсько-Української губернії. У 1781 р. був затверджений герб Лебедина у вигляді щита, у верхній частині якого було зображено герб намісницького міста Харкова, а в нижній – на золотому полі лебедя, що символізує назву міста.
В 1782 р. “Лебяже містечко” було перейменовано на повітове місто Лебедин, яке з’явилося на місці колишніх трьох слобід (Леб’яжий город, Кобижча і Довгалівка). Цю назву місто носить і до цього часу.
З Лебедином пов’язані імена багатьох діячів культури. Тут народилися перший український мінеролог Ф.П. Мойсеєнко (Моїсеєнков, 1754-1781) і український історик медицини, перекладач і бібліограф В.Я. Джуньковський (1767 – 1826). В 1782 р. місто відвідав український мандрівний філософ і поет Г.С. Сковорода. Зупинявся він у свого друга Федора Залеського.
Наприкінці ХVІІІ ст. пожвавлюється економічне життя міста. Більшість населення займалась землеробством і скотарством. Водночас прискорився розвиток ремесла й торгівлі. Істотно збільшилася кількість ремісників, виникли нові цехи: ковальський, шевський, кравецький, ткацький. На греблях Вільшанки діяли 4 водяні млини. Тричі на рік у Лебедині відбувалися ярмарки.
З пожвавленням господарської діяльності поступово відбувалася й перебудова міста. В 1786 р. затверджується проект його перепланування, розроблений у Харківській губернській креслярні. Вулиці випрямлялися, центральні квартали набували прямокутної і квадратної (регулярної) форми.
В цілому місто набувало овальних у плані обрисів з чітко окресленим геометричним центром. Проте Лебедин уникнув істотного втручання в містобудівну структуру, яка є досить унікальною. Планувальна структура міста не зазнала істотних змін і в подальшому, тому заслуговує на те, щоб оголосити її пам’яткою містобудівного мистецтва і взяти її під державну охорону.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.ст. місто Лебедин виглядало дуже мальовничо. Центр на території колишньої фортеці мав різноманітні, побудовані на контрасті архітектурні акценти.
Тут панував широкий простір Базарного майдану (нині – Інтернаціональна площа). На ньому височіли дві домінуючі споруди – величний кам’яний Свято – Успенський собор із дзвіницею (зведений у 1774 – 1797 рр.) і дерев’яна Преображенська церква.
Вони були видні здалеку. В центральній частині зосереджувалися також адміністративні будівлі. Цікавою особливістю планування Лебедина є те, що поза центром напрямок вулиць має радіально-контурну спрямованість.
З Базарного майдану виходили чотири вулиці: Замкова – до Троїцького майдану, Шевська – до Петропавлівського, Сумська – до Майданської площі (нині – площа Волі) і Гадяцька (тепер – Будильська) – до Миколаївського майдану.
Всі інші головні вулиці йшли у бік основних населених пунктів: на Охтирку й Олешню – вулиця Охтирська; на Зіньків – Зіньківська (тепер – Першотравнева); на Межиріч – Межиріцька (колишня Широка на Кобижчу, потім – Стахановська, тепер – Кобижча); на Михайлівку – Михайлівська.
На початку основних доріг розташовувалися церкви: по дорозі на Суми – Різдва Христового, при виїзді на Охтирку – Іллінська, по дорозі на Червлене – Миколаївська, по дорозі на Михайлівку – Михайлівська. Замикали кільце з півночі Троїцька, Петропавлівська і Вознесенська, а з півдня – Трьохсвятительська церква. Окрім того, на західній околиці міста розташовувалась Покровська церква, у центрі колишньої слободи Кобижча – Воскресенська, а на Довгалівці – Георгіївська церква. Всі храми міста, за винятком собору, були дерев’яними.
З 1802 р. Лебедин знову стає повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 – Харківської) губернії. В першій половині ХІХ ст. Лебедин був типовим провінціальним містом. Він опинився осторонь головних торговельних шляхів країни, що призвело до сповільнення його економічного розвитку. У місті налічувалося близько 2 тис. дерев’яних будинків і лише 3 кам’яні. Великим лихом для населення були спустошливі пожежі ( 1852 і 1854 рр.) та спалахи епідемій холери ( 1831 і 1848 рр.).
У першій половині ХІХ ст. сталися деякі зміни в економічному житті міста. Основними заняттями залишалися хліборобство і тваринництво, водночас подальшого розвитку набули садівництво й баштанництво. У 40-х рр. тут будується паровий млин, стають до ладу 2 цегельні заводи та невеличка механічна майстерня. В середині ХІХ ст. в місті працювали підприємства мануфактурного типу: селітряне, свічкове, 3 салотопні, 3 крохмальні, броварня, 5 красилень, 3 водяні млини і 66 вітряків. Водночас продовжували розвиватися кустарні промисли. Найбільш поширеними ремеслами були плетіння та фарбування шерстяних поясів і пошиття плахт. Дрібну торгівлю вели 113 лавок. Щотижня відбувалися 2 торги, щороку – 4 невеликі ярмарки, що тривали по 3 дні.
З 1806 р. в Лебедині почало діяти повітове училище. 1811 р. в місті була відкрита перша лікарня. В 1831 р. було освячено новозбудований кам’яний храм Живоначальної Трійці.
В 1833 р. в Лебедині розпочалися великі роботи щодо впорядкування міста – будівництво дамб і мостів, вимощування доріг та вулиць. Планувалося побудувати через річки Вільшанка і Труфанку 7 добротних мостів із греблями, з’єднавши їх із суходолом довгими дамбами. Греблі, збудовані в 1833 р., збереглись і понині: Василева, Замкова, Авраменкова, Ушивцева.
У 1830-х рр. було знесено замок. В 1845 р. було затверджено новий генплан Лебедина, розроблений губернським землеміром С. Дмитрієвим. Проте, як і попередній, цей генплан повністю не було втілено в життя. Лише в центральній частині міста, у межах колишньої фортеці, здійснилося регулярне планування.
Позитивний вплив на розвиток передових ідей у Лебедині зробили відвідини міста передовими діячами культури. З 1849 по 1862 рік у Лебедині жив, працював і був похований поет-романтик М.М.Петренко – автор поезій, що стали народними піснями, “Дивлюсь я на небо” і “Взяв би я бандуру”.
У 50-х рр. ХІХ ст. до Лебедина приїздять відомі вчені І.І. Срезневський, О.О. Потебня, письменники П.П. Гулак-Артемовський, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко та інші. Тут вони провели чимало бесід і лекцій просвітницького характеру. У червні 1859 р., подорожуючи по Україні, до Лебедина завітав великий український поет, художник, демократ Т.Г.Шевченко. Місцеве населення влаштувало Кобзареві теплу зустріч. Він зупинявся у братів М.М. та О.М. Зелеських. Тут він намалював кілька картин та ескізів.
Після аграрної реформи 1861 р. економічне і культурне життя Лебедина помітно пожвавилося. Населення міста перевищило 13 тис. осіб. Центр почав змінювати масштаб і якість забудови. Тут з’являються цегляні будівлі з жерстяними дахами. В 1868 р. лебединські купці збудували в центрі міста, на Базарному майдані, новий Гостинний двір, який замінив собою колишні невпорядковані торгові ряди і частково зберігся до наших днів (нинішній міський продуктовий ринок).
У місті з’явилося також кілька нових навчальних закладів. Створене в 1869 р. Лебединське повітове жіноче училище наступного року було перетворене на жіночу гімназію. У лебедині були також міське 4-класне, 3 церковно-парафіяльні 2-класні і 4 початкових училища. В 1879 р. стало діяти 4-річне Лебединське ремісниче училище.
Розвивалося й кам’яне церковне зодчество. В 1874 р. закінчилося будівництво цегляної, трьохпрестольної Вознесенської церкви. Це був третій у Лебедині кам’яний храм. У ньому делікатно поєдналися неросійський стиль, класицизм, бароко і місцевий колорит без канонічних закономірностей. У 1875 р. на місці колишньої дерев’яної була збудована нова цегляна, однобанна, із дзвіницею Покровська церква, по стилю споріднена з Вознесенською.
Темпи розвитку промисловості міста значно прискорилися після прокладення залізничної колії Лебедин – Боромля (1894р.), яка зв’язала місто із залізничною магістраллю Люботин – Суми – Ворожба Харківсько-Миколаївської залізниці. У 1899 р. в Лебедині встановлено першу в провінції Російської імперії телефонну станцію.
На початок ХХ ст. населення міста досягло 18 тис. осіб. У цей час одно і двоповерхові кам’яні будинки займають уже центральний майдан, з’являються й на прилеглих вулицях. У центрі споруджуються будинки повітових земства й училища, торговельних закладів.
Головне місце серед новобудов посіла міська управа (нині – пожежна частина). В першій чверті ХХ ст. повністю сформувалось історичне архітектурне обличчя міста. До основної вуличної мережі додалися Новобудована, Привокзальна, Вокзальна і Погранична вулиці, утворивши транспортне напівкільце, яке охоплює південно-східну частину міста.
На початку ХХ ст. у місті з’явилося кілька нових навчальних, медичних та культурно - освітніх закладів. В 1901 р. відкрився кабінет для читання, перетворений через три роки на публічну бібліотеку.
З 1 січня 1903 р. стали до ладу нова хірургічна лікарня (нині – хірургічне відділення Лебединської центральної районної лікарні). У тому ж році жіноча прогімназія була перетворена на гімназію.
В 1906 р. при ній було відкрито 8-й педагогічний клас. Цього ж року розпочалося навчання в чоловічій гімназії. Директором Лебединської чоловічої гімназії працював поет, історик, фольклорист М.М. Гальковський, нагороджений Золотою Пушкінською медаллю.
У 1904 р. у Лебедині став до ладу флагман борошномельної промисловості – 5-ти поверховий млин М. Кононенка та І. Пивоварова, який переробляв 3 млн. пудів зерна на рік. Це було найбільше на ті часи підприємство Лебедина (знаходилось на території нинішнього ВАТ “Лебединський автотранс – 15942”).
У 1907 р. почав діяти новий цегельний завод. В 1910 р. була споруджена перша електростанція в Лебедині. Того ж року підприємець Бурлюк спорудив механічний завод, який в 1919 р. був пристосований для ремонту сільськогосподарських машин (тепер це ВАТ “Лебединський завод поршневих кілець”).
Багато зробив для благоустрою міста Лебедина міський голова М.О. Кононенко (1907-1917).
При ньому було проведене освітлення міста (гасові, дугові та лампові ліхтарі), побудована богадільня, багато кам’яних лавок, піщані вигони засаджені лісом, насаджено міський парк, осушені рештки величезного Замкового стану, “гнилий ставок” на р. Труфанці, а сама річка пущена в підземну трубу.
У 1912 році в Лебедині працювало 5 лікарів, 10 фельдшерів, лікарня мала 30 ліжок. Щороку в місті й повіті від скарлатини, коклюшу, дифтериту, тифу і дизентерії гинуло понад тисячу чоловік.
У 1913 р. розроблялися проекти нових пивоварного і цукрового заводів у Лебедині, але на заваді стала перша світова війна. Вона ж перешкодила продовжити будівництво залізничної колії до Гадяча.
Правда, вдалося завершити будівництво нової кам’яної церкви Миколая Угодника, яка існує й сьогодні. Ця споруда – чудовий взірець так званого “цегляного стилю”. У храмі поєднані російсько-візантійський стиль і архітектура ренесансу.
В 30-х роках істотно поліпшилося медичне обслуговування мешканців міста, яке здійснювали районна лікарня, міська поліклініка, п’ять фельдшерських пунктів.
Література
https://history.sumy.ua/research/article/347-istoriyamlebedinsumskojioblastizasn1653r.html
