Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Дітям буде цікаво та корисно послухати чи прочитати легенди про квіти, які вплітають у вінок українські дівчата.
Виготовляють традиційний український вінок з 12 квітів: деревій, барвінок, мальва, калина, безсмертник, незабудка, чорнобривці, любисток, волошка, ромашка, червоний мак, хміль.
Пропоную переглянути презентацію
Квіти українського віночка
https://vseosvita.ua/library/kviti-ukrainskogo-vinocka-64014.html
Легенда про деревій
Безкраїми степами під палаючим сонцем гнали ординці у ясир дівчат-полонянок з України. Виснажливою була дорога. Закривавилися їхні ноги, зів'яли їхні личка молоді, а дорозі кінця-краю не видно.
Ніч. Зупинилася валка на спочинок. Зігнали ординці полонянок до тісного гурту, оточили їх зусібіч вартою та й полягали спати. Та не спиться потомленим дівчатам. Туга невольнича крає їм груди, виливається болючим стогоном і тихим плачем.
Заспівали полонянки пісню. Тихо звучала вона, та далеко чулася: вітер розносив її по широкому степу. Зачула ту пісню-скаргу мати однієї полонянки, званої Олесею. Птахом полетіла на пісню. Через терни колючі, через води глибокі, через трави високі бігла нещасна мати і втоми не знала. Непоміченою промайнула повз варту і невдовзі вже пригортала до грудей поневолену доню.
Аж ось почалася злива шалена, така густа, що зовсім нічого не стало видно, хоч вже пора було наставати світанкові.
Збилися полонянки докупи, горнулися одна до одної, гріючись. А злива шаленіла. Блискавиці падали на степ вогненними стрілами, громи ревли, мов гармати на велетенському бойовищі.
Перелякані коні татарські хропли, рвалися в степ. І ніхто не годен був стримати їх. Понесли коні своїх вершників – татар геть світ за очі та й не повернулися на місце, де валка ночувала.
Після грози опам'яталися полонянки, зібралися повертатися до рідних домівок. І тут побачили, що ні Олесі, ані її матері нема поміж них. Лиш на тім місці, де сиділи вони обнявшись, росли дві квітки: одна біла, як молоком облита, а друга червонкуватого кольору.
І наче з-під землі почувся голос Олесиної матері: «Зірвіть, діти мої любі, ці дві квітки, бо з жалю до вас я і моя Олеся розцвіли ось тут. Соком зі стебел капніть на ваші зранені ноги, і рани загояться. Зваріть стебла і вмийте тим відваром обличчя, і краса на них заграє гожа та весела.
Тільки вмовк той голос, дівчата зробили так, як радив він. І силу нову відчули, і радощів зазнали. Усі повернулися додому, а про квіти ті, народжені для добра, не забули, доглянули їх коріння. Розрослися із того коріння квіти скрізь по луках і узбіччях доріг та по узліссях. І слава про квітку деревію йшла від села до села, від роду до роду. Назвали люди рослину деревієм за високе і струнке стебло, що нагадувало горду і нескорену людську вдачу.
Хміль
Спливали весни. Та не марніла врода молодої Катрі. Знали про неї в найглухіших селах Поділля. І недарма стільки пісень склав для красуні молодий козак Іван. Мріяв він про той день, коли назве дівчину своєю дружиною і привезе в рідне село.
Бідний Іван був, а серце мав щире та правдиве. І люди знали Івана, бо ніхто не вмів співати пісень, як цей молодий козак. Тож і кликали його на весілля, просили проспівати для молодих нову пісню.
На весіллі й зустрівся Іван з Катериною. Відтоді усім серцем покохав її. Пас панську худобу, по копійці збирав гроші, готувався до весілля.
Та скоїлося лихо. Впала в око красуня старому панові і вирішив узяти він її собі за дружину.
Одного разу покликав пан до себе батька дівчини і став вимагати повернення боргу або… віддати за нього дочку. Тяжко зітхнув батько, бо що мав робити, коли в нього, окрім Катрі, ще було шестеро малих ротів у хаті. І згодився: нехай Катря буде панові за жону.
Але не такої вдачі був козак Іван. Уночі викрав він свою красуню і подався з нею на тихі луги понад Бугом-рікою.
У густих верболозах наздогнали їх панські слуги. Скрутили Іванові руки, забрали Катрю і повезли у панський двір.
Довго думав пан, як покарати Івана. А потім розіслав по всіх усюдах своїх гінців з наказом, щоб на завтра люди сходилися до маєтку, де пан каратиме Івана.
Другого дня вранці прив'язали Івана до старої груші в дворі, поставили варту.
Підходили люди до козака і тихо прощалися з ним…
А тим часом гуляв на Поділлі славний козак запорізький, що мав прізвисько Хміль. Добра слава ходила про нього поміж простого люду. І саме в цей час, коли пан почав свій суд, несподівано з гурту людей вийшов невисокий, але кремезний чоловік з палицею в руках.
- Козак Хміль! – загомоніли люди.
- То яку кару для Івана вигадав ясновельможний?
- Хто віднімає чуже добро, той злодій, - сказав пан. – А злодіїв ще наші предки карали, щоб не простягали рук до чужого.
- Ти украв наше поле, ти крадеш наш труд, наші гроші. Ти – злодій! – відповів Хміль. – І ми будемо карати не Івана, а тебе, вельможний пане!
Сполотнів тоді розлючений пан.
Не слухайте його, люди! Цей козак хоче порушити давні традиції. Одвічно були бідні й багаті. І бідні мусять коритися багатим. Не може бути пан жебраком! Як ніколи не зазеленіє ота палиця, що її тримає у своїх руках Хміль, так ніколи не стануть іншими наші закони!
Але ж ця палиця може зазеленіти! – мовив козак Хміль.
Якщо так станеться, то я віддам Катерину Іванові і прощу всім борги, роздам людям свої маєтки та отари.
Попросив тоді Хміль, щоб принесли йому води. Викопав ямку, встромив палицю, засипав землею. Потім полив суху землю водою. І палиця зазеленіла ніжними листочками.
Почорнів від люті пан і кричить:
Він чаклун, чародій! Багато лиха заподіє він нашому люду!
І вийшов тоді наперед один старий, білий, як молоко, чоловік та й каже:
- Не чари це, вельможний пане. То серце козацьке своєю любов'ю до простих людей змусило зазеленіти палицю. І тепер ти мусиш виконати обіцяне – роздати своє добро, повернути Катерину Іванові.
Як не опирався пан, як не хапався за зброю, однак розділили люди панське майно. Самого ж пана вигнали. Молодий Іван одружився з красунею Катрею, а те пагіння розрослося по всіх усюдах. І відтоді називають його хмелем – на прізвисько мудрого козака.
Волошка
Жив у одному селі легінь Василь. Якось працював він у полі, забарився та й вирішив заночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і коса довга. Василь не міг надивитися на польову красуню. А потім простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.
Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з'явилася дівчина-красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й не зчулася, як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них – глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.
Хто ти?
Волошка, - одказала несміливо.
Закохався Василь і Волошку. Але дізнався про те батько дівчини, розгнівався на доньку, бо хіба личило, щоб його красуня-донька кохалася з бідним парубком? І прокляв він Волошку. Зашуміло поле, застогнала земля.
І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.
Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками.
Є ще одна легенда про цю квітку.
… Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, що все, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.
«Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - сказали колоски. – Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».
«Гаразд, - відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».
І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти – часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба – волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.
А ось ще така легенда про василечки.
Якось у полі сільський хлопець красень Васильок косив жито.
Саме тоді там бавилися русалки. Одній з них дуже припав до вподоби Васильок. Зачарувала вона сільського красеня. Не втримався хлопець, забув про все на світі й пішов за русалкою. А вона заманювала юнака усе далі й далі. Відтак і сама в нього закохалася. Не захотіла уже назад красеня відпускати, з ним розлучатися. От і надумала русалка обернути Василька на гарну польову квітку, що синім кольором нагадувала синь води. Ось чому відтоді, як розповідають легенди, щороку літньої пори, коли зацвітають сині волошки, в житах бавляться русалки, плетуть з цих гарних квіток віночки і прикрашають ними свої голівки.
Леся Українка так поетично описала про це у поемі «Лісова пісня»: «З жита раптом виринає Русалка Польова: зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березки».
Барвінок
Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.
Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок
Легенда про мальву
https://www.youtube.com/watch?v=sR_2Ng1YYmQ
ЛЕГЕНДА ПРО КАЛИНУ
https://www.youtube.com/watch?v=iBN0kBpDfeo
Безсмертник
Вороги повзучи через ліс підбиралися до маленького мирного містечка. Вони вже вважали містечко своїм, а жителів - рабами.
У лісі збирав гриби хлопчик. Він побачив ворогів, хотів було втекти, але подумав: "Я втечу, а вороги все одно прийдуть в містечко. Краще я їх зустріну тут". І він дуже голосно, так, щоб почули в містечку, заспівав пісеньку про те, що вороги, немов змії, повзуть через ліс до містечка.
Ватажок ворогів наказав схопити співака, змусити замовкнути і привести до нього. Хлопчика привели, і ватажок запитав, скільки в містечку солдатів.
- Усі жителі - солдати, - сказав хлопчик, - а якщо я брешу, нехай мене рідна земля не прийме.
І тут же увійшов в землю по коліна.
Ватажок спохмурнів, а хлопчик зрадів. Вороги побояться напасти на містечко!
- Скільки в містечку гармат? - насупився ватажок.
- На кожного з вас по гарматі! - відповів хлопчик. - А якщо я брешу, нехай мене рідна земля не прийме!
І тут же увійшов в землю до пояса.
Ватажок почорнів, а хлопчик зрадів. Вороги побояться напасти на містечко!
- Скільки до гармат ядер? - видавив ватажок.
- Скільки зірок на небі! - відповів хлопчик. - А якщо я брешу, нехай мене земля рідна не прийме!
І тут же з головою увійшовв в землю.
Ватажок наказав війську повернути назад.
Коли військо повернулося додому, ватажок сказав:
- В містечку не було солдатів і гармат, але якщо там живуть такі хлопчики, то як же захищатимуть містечко дорослі! Земля б у нас спалахнула під ногами!
Солдати здивувалися мудрості свого ватажка і були раді, що живими вибралися з чужої землі.
А жителі містечка на тому місці, де стояв хлопчик, знайшли скромну квітку. Вони назвали її Безсмертником. Цією квіткою вони прикрасили герб містечка. Так хлопчик повернувся додому.
Незабудки
Іванко та Марійка були найкращою парою серед пастухів і пастушок Карпат. І про їхнє кохання та вірність складалось навіть прислів'я. Та ось одного разу Іванкові передають суворий наказ батьків: «Негайно вернутися додому і прийняти спадок, що залишив йому померлий дядько».
Тоді у бідолашної Марійки зароджується сумнів: «Чи не зрадить її Іванко, розбагатівши і захопившись якоюсь красунею? Чи не покине він її? Але вона не наважується відкрити йому свої побоювання й застерегти, боїться, що недовіра образить Іванка. А тим часом серце розривається від горя. Настала хвилина розлуки. Іванко ніжно обіймає Марійку. Схвильована до глибини душі, не може стримати сліз, і кілька краплин з її чудесних синіх очей падають під ноги в траву. І диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. І Марійка мовчки зриває їх по одній, подає коханому і каже: «Не забудь мене». То були перші квіти-незабудки.
Чорнобривці
Давно-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли співучий її народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими, людьми сильними приваблювала чужинців з півночі. Несли вони з собою горе та сльози, забираючи у полон найдорожче – хлопчиків, що мали вирости слухняними рабами.
У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку у баби Ясновидиці, яка зналася на чарах.
Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання, і діти перетворились у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.
– Залишайтесь коло матері, – мовила старенька.
Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали усіх…
Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.
Любисток («люби-зілє», «люби мене») — оберіг хати, обійстя, ланів та садів, повіток, криниць, річок, сіножатей, гаїв та дібров; символ любові, злагоди, «чар-зілля на любов». «Купати в любистку» — будуть дівчата любити, як у тій пісні:
Чи ти в любистку купався,
Що так мені сподобався?
Любисток має особливу чарівну силу, коли зібраний під Купала. Дівчата носили траву під пахвою, вважаючи, що так вони швидше сподобаються юнакам. У купальській пісні розповідається, як «Івана» порубали «на капустоньку» за те, що він перейшов дівчатам дорогу, і посіяли його «в трьох городцях», і виросли «три зіллєчка»: барвінок, васильок і любисток.
Любисток, напої, настої та відвари з нього зажили великої популярності в народі. Настоєм умивалися, щоб лице було чистим, білим. Він «фіксує» увагу хлопця на звабі дівчини, її цноті, вірності та відданості.
Мак
Ця квітка – давній народній український символ. Його ототожнюють із молодістю, вродою. Не даремно маковими квітами традиційно прикрашають вишиванки для дівчаток та незаміжніх юних красунь. На відміну від жінок дорослого віку, вишиті сорочки яких прикрашає калина. Мак оспіваний у народних піснях та переказах.
ЯК ДІВЧАТА ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА МАКОВІ КВІТИ
Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.
Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:
— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!
І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.
Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.
Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.
І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.
Ромашка
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку,ромашку і будеш здоровим!”.
Український віночок
https://www.youtube.com/watch?v=h-VNaBdc4XE
Література
https://mamabook.com.ua/cikavi-legendu-pro-mak/
https://vseosvita.ua/library/legendi-pro-bezsmertnik-dla-ditej-302466.html
https://vseosvita.ua/library/legendi-pro-romaski-dla-ditej-302686.html
