Сьогодні ми живемо у світі суперпрогресу, кіберлюдей, макси-інформації. Людина загубилася у світі технологій, а тому завжди кудись поспішає, на когось кричить, із кимось свариться, постійно спізнюється,вживає наркотики, палить. Колись вона зупиниться, та буде пізно…Тоді хто ж буде творити історію для наших нащадків, якщо людина буде схожа на інших, а не на себе саму?
Відповідь ми знайшли серед великого розмаїття імен, що увійшли у нашу історію, у історію рідного краю, як основа, на якій створювалася та міцніла наша держава.
Нам є чим і ким пишатися, із кого брати приклад. Лебединщина — багатий і пишний край, бо жили і працювали у ньому чудові люди. Це письменники і художники, співаки і музиканти, спортсмени, люди земних професій:агрономи, зоотехніки, доярки, механізатори. Дипломати і благодійники, священики і військові.
Усі вони виховувалися на традиціях і культурі нашого народу. Знаходили час для важкої праці й уміли відпочивати . А разом прагнули будувати своє життя за законами справедливості, миру, добра, сумлінної праці.
На цій землі нас охрестили,
у купелі хрестом святим
животворящим захистили,
щоб не влягали духам злим.
Так писав у своєму вірші наш земляк Д.Білоус. Писав про рідну землю, як опору, як порадницю. А рідний край — це долі тисячі людей, які жили на ній.
Історію, як відомо, роблять люди. Ми з вами: ті, які ще тільки починають говорити, ходять у дитсадок, сидять за партами, ті, які кожного дня працюють, примножуючи трудову славу Батьківщини, ті, які увечері розповідають казкові історії про своє життя своїм онукам, а потім тихо ідуть у вічність…
Почесні громадяни Лебедина
Звання «Почесний громадянин» існувало задовго до революції. Воно було встановлено в Росії в 1832 р. Надавалося воно, як сказано в енциклопедії, вихідцям з міщанства і духівництва, а також тим, хто мав вчений ступінь, артистам імператорських театрів, художникам тощо.
Це звання надавало певні привілеї: право на свободу пересування, вибору місця проживання, звільняло від сплати подушної податі, рекрутської повинності. Почесний громадянин не підлягав тілесним покаранням, мав право участі в місцевому самоврядуванні тощо. Присвоювалось тільки з дозволу імператора.
Процедура присвоєння звання була доволі складною. Клопотання про присвоєння цього звання міською думою надсилалось харківському губернатору, який виходив на міністра внутрішніх справ. Дозвіл на присвоєння звання давав імператор.
На території нинішньої Сумської області перше звання «Почесний громадянин» було присвоєно в 1873 році в м. Суми, його отримав губернатор Харківської губернії Дмитро Миколайович Кропоткін. В Лебедині з’явилася відзнака «Почесний громадянин» тільки починаючи з ХХ століття. Вперше подібне звання було присвоєно тільки в 1913 році, хоча у весь час свого існування Лебедин завжди мав своїх славних героїв та видатних земляків. Так, за досягнуті успіхи і активну участь у розвитку міста лише дванадцять осіб Лебедина удостоєні цієї найвищої нагороди. Разом з відзначенням лебединців, з середини ХХ століття практикувалось присвоєння звання «Почесного громадянина Лебедина» окремим помітним діячам, не тільки жителям міста.
Почесний громадянин міста Лебедина — звання, що присвоюється рішенням сесії Лебединської міської ради громадянам України й інших держав, які своєю професійною та громадською діяльністю зробили видатний внесок у розвиток Лебедина та сприяли піднесенню його престижу та статусу. Особам, яким присвоюється звання «Почесний громадянин міста Лебедина», вручається відповідне Посвідчення та Диплом. Церемонія вручення відзнак міським головою відбувається
як правило, на святкуванні Дня міста Лебедина (19 серпня). Почесні громадяни мають право на пільги, що передбачені відповідним Положенням. (затверджене 11-ю сесію Лебединської міської ради 5-го скликання від 27.02.2007 р.). Як і кожне місто, Лебедин пишається тими своїми мешканцями, котрі заслужили працею та відданістю горде звання Почесного громадянина. Особливого престижу цьому званню додає те, що протягом століття, коли воно присвоюється, лише 12 громадян були його удостоєні.
Зільберник Костянтин Олександрович
(Кадиш Сендерович, 15.07.1855 — 24.05.1920)
лікар, засновник Лебединської земської хірургічної лікарні.
Народився м. Гродно ( Білорусія) у єврейській сім’ї. З 1878 року працював городовим лікарем першої медичної дільниці Лебединської міської управи. З 1895 року працює городовим лікарем міста Лебедина.
В 1890 році К.О. Зільберник обраний до міської управи. У 1913 р., з нагоди 35-річчя діяльності Зільберника К.О. міська дума за «видатну працю на користь населення високоталановитого й гуманного лікаря» вперше присвоїла йому звання почесного громадянина міста Лебедина. У 1918 р. Зільберник був почесним членом Лебединського культурно-просвітницького товариства любителів красних мистецтв і Спілки земських службовців.
Помер К.О. Зільберник 24 травня 1920 року і похований на єврейському кладовищі. В 1968 році був урочисто перепохований на Троїцькому кладовищі в м. Лебедині.
Ім’я Зільберника присвоєне Лебединській центральній районній лікарні та одній з вулиць міста.
Русіянов Іван Микитович (11.09.1900 – 21.03.1984) –
гвардії генерал-лейтант, Герой Радянського Союзу, в 1941 році — командир 100-ї стрілецької дивізії, яка захищала місто Лебедин від німецьких військ, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.
Русіянов Іван Микитович — гвардії генерал-лейтенант, командир 1-го гвардійского воїнського формування в Радянських Збройних Силах.
Народився 11 вересня 1900 року в селі Щупли (нині Смоленська область) в селянській родині. Здобув неповну средню освіту. Учасник Громадянської війни. У 1924 році закінчив піхотну школу, в 1930 році — курси «Постріл», в 1941 році — курси підвищення кваліфікації при Військовій академії Генерального штабу. Учасник визвольного походу радянських війск у Західну Україну та Західну Білорусію 1939 року.
Генерал-майор І.М. Русіянов командував 100-ю стілецькою дивізією (2-й стрілецький корпус, Західний фронт), яка особливо відзначилася в боях під містом Мінськом. В період з 26 до 30 червня 1941 року це з’єднання нанесло сильний удар по частинам 39-го моторизованого корпусу 3-ї німецької танкової групи. Як відзначалося у журналі бойових дій 2-го стрілецького корпусу, після цих боїв противник став з більшою обережністю застосовувати протии дивізії генерала Русіянова свої танки, так як її бійці навчилися вести ефективну боротьбу з ними, вперше застосував для ураження танків ворога пляшки та скляні солдатські фляжки з бензином.
У складі 24-ї армії Резервного фронту 100-а стілецька дивізія генерал-майора Русіянова І.М. покрила свої знамена славою під час Єльницької операції, звільнив 6 вересня 1941 року від немецько-фашистських загарбників місто Єльню Смоленської області.
У ході війни на базі 1- ї гвардійської стрілецької дивізії був сформований 1- й гвардійський механізований корпус, беззмінним командиром якого залишався гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов. Воїни його корпусу, борючись у складі 3- ї гвардійської армії, вирізнилися в ході Донбаської й Запорізької операцій військ Південно-західного фронту, звільняючи українські міста Дружковка (Донецька область) і Запоріжжя.
На заключному етапі війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов, уміло виявив себе як воєнначальник у ході Віденської операції військ 3 — го Українського фронту. Керований ним 1 — й гвардійський механізований корпус, за період з 22 березня по 13 квітня 1945 року брав участь у звільненні міст: Секешфехервар, Дьер, Чорно, Капувар, Шопрон, Відень.
По закінченню війни гвардії генерал-лейтенант І.М. Русіянов в 1949 році закінчив Військову академію Генерального штабу.
За особисту мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки війни, гвардії генерал-лейтенантові у відставці Русіянову Івану Микитичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1978 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
17 травня 1978 року рішенням Лебединського міськвиконкому Русіянову Івану Микитовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина». Одна з вулиць міста і по нині носить його ім’я. Помер 21 березня 1984 року.
Чапаєв Олександр Васильович (1910-1985) – генерал-майор,в 1943 році — офіцер-артилерист, командував частиною, що визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.
Чапаєв Олександр Васильович народився в 1910 році в містечку Балково Саратовської області. В 30-х роках, після закінчення сільськогосподарського інституту працював агрономом. Незабаром іде добровольцем до Червоної армії.
З перших днів війни – він на фронті, командував артилерійською батареєю на Білоруській землі, а також, захищав Москву. Вже майором Чапаєв відзначився, як командир протитанкового дивізіону на Курській дузі, де був тяжко поранений.
Після лікування його призначили командиром 1518-го протитанкового винищувального полку, де він бере активну участь у визволенні м. Лебедина. У післявоєнні роки генерал-майор служив у артилерійських військах. У кінці 60-х роках вийшов у відставку. За заслуги О.В. Чапаєв нагороджений орденом Червоної Зірки, орденами Суворова і Олександра Невського, медалями.
Рішенням Лебединського міськвиконкому від 17 травня 1978 року Олександру Васильовичу Чапаєву присвоєне почесне звання Почесного громадянина міста.
Помер в 1985 році. Одна з вулиць міста Лебедина носить ім’я Чапаєва.
6
Федотов Василь Миколайович (22.12.1915 ) –
генерал-майор, Герой Радянського Союзу, в 1943 році — командир 569-го стрілецького полку, 161 стрілецької дивізії, 40-ї армії, який 19 серпня 1943 року першим ввійшов в місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.
Федотов Василь Миколайович, народився 22 грудня 1915 року у м. Камінь-на-Обі нині Алтайського краю в родині робітника. Член КПРС з 1940 року. Закінчив 7 класів. Працював шофером у Кам’янської МТС. У Радянській Армії з 1935 року. Закінчив Омський воєнне піхотне училище в 1938. Учасник радянсько-фінської війни у 1939-1940 рр.На фронті ВВВ з липня 1941. У 1942 році закінчив курси командирів полків при Військовій академії ім.М.В.Фрунзе. Командир 569-го стрілкового полку (161-а стрілкова дивізія, 40-а армія, Воронежський Фронт). Підполковник Федотов відзначився у боях за Дніпро. Діючи в авангарді дивізії, 23.09.1943 підрозділи полку успішно форсували річку в районі с.Зарубинці (Канівський р-н Черкаської обл.), захопили плацдарм, відбили 4 контратаки противника, забезпечив на кінець дня переправу всього полку, а вночі — дивізії.
Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 23 жовтня 1943 року. Після війни продовжував службу в Академії. У 1952 закінчив Військову академію ім.М.В.Фрунзе. Командував полком, був начальникком Вищого загальновійськового училища. 18 лютого 1958 р. присвоєно звання генерал-майора. Був начальником Московського Суворовського училища. З 1973 генерал-майор Федотов — в запасі (звільнений в запас 19.07.1973 р.). Жив і працював у Москві.
Нагороджений орденом Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Вітчизняної війни 1 ступеня, Орденом Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалями. Почесний громадянин міст: Івано-Франківськ, Лебедин (Сумська область). Жив у Самарі. Його ім’я увічнено на Меморіалі Слави в м. Барнаул. Включений до Енциклопедії Алтайського краю — с. 435 (записаний як «Федотов»).
Петров Василь Степанович (22.06.1922 – 15.04.2003) –
генерал-полковник Української армії, двічі Герой Радянського Союзу,
в 1943 році — заступник командуючого 1850 – го артилерійського полку, 40-ї армії,
що визволяв місто Лебедин.
Петров Василь Степанович (22.6.1922-15.4.2003). Генерал-полковник. Народився
22 червня 1922 року в селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області в сім’ї селянина. У 1939 році, після закінчення Нововасилівське середньої школи, вступив до Сумське артилерійського училища, яке закінчив я 1941 році. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Командуючи артилерійськими частинами, виявив високу мужність і військову хоробрість. Вогнем гармат його частин знищено багато бойової техніки і живої сили супротивника. Звання Героя Радянського Союзу капітану Василю Степановичу Петрову присвоєно 24 грудня 1943 за успішне форсування Дніпра 23 вересня 1943 в районі Києва, утримання плацдарму і проявлені при цьому мужність і стійкість. При форсуванні Дніпра Василь Степанович був важко поранений і, позбавившись обох рук, більше року перебував у госпіталі, але вже в грудні 1944 повернувся в діючу армію. Другої медалі «Золота Зірка» командир 248-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку (11-а гвардійська винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 52-а армія, 1-й Український фронт) гвардії майор Петров В. С. удостоєний 27 червня 1945 за утримання плацдарму на Одері в районі селища Ниски (Німеччина) 19-20 квітня 1945 року.
Після війни Василь Степанович проходив службу у військах та штабах, був заступником командуючого артилерією і ракетними військами округу Прикарпатського ВО. У 1954 році закінчив Львівський державний університет. Успішно захистив кандидатську дисертацію. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Генерал-полковник Української армії Петров В. С. помер 15 квітня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі Києва. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоного Прапора, Вітчизняної війни I ступеня, трьома орденами Червоної Зірки, українським орденом Богдана Хмельницького, медалями, іноземними орденами. Бронзовий бюст герою встановлений у м.Тамбові.
Бугайов Михайло Андрійович (нар. 08.08.1922) –
генерал-майор, в 1943 році — командир артдивізіону 309-ї дивізії, яка визволяла місто Лебедин, почесний громадянин з 17 травня 1978 року.
Бугайов Михайло Андрійович народився 08 серпня 1922 року в с. Захарове Алтайського краю в сім’ї селянина. Росіянин. На фронтах Бугайов Михайло Андрійович з 1941 року, в складі 309-ї стрілецької дивізії, куди він прибув лейтенантом. Перше бойове хрещення дивізія отримала у червні 1942 року в районі міста Свобода Воронежської області. Дорогами війни дивізія пройшла 3220 км. Бугайов М.А. спочатку командував артилерійським взводом, батареєю, потім артдивізіоном. В боях на Кусарській дузі він був нагородженим орденом Вітчизняної війни 2 ступеня.
В середині серпня 1943 року Бугайов М.А. в складі 309-ї дивізії. Його артдивізіон ввірвався в м. Лебедин, подолавши жорсткий опір ворога.
Особливо відзначився Бугайов М.А. під час форсування Дніпра. За мужність і героїзм в боях за Дніпро Михайло Андрійович був нагороджений Орденом Червоного Прапора, а також його груди прикрасили ордени Червоної Зірки, Олександра Невського, вітчизняної війни І ступеня. Був двічі поранений. У мирний час був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору.
Після війни закінчив війсково-політичну академію ім. В.І. Леніна. В 1970 році йому було присвоєно звання генерал-майор.
З нагоди відзначення річниці визволення Лебедина Бугайову М.А. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина».
Тронько Петро Тимофійович (29.06.1915-12.09.2011) –
Герой України, історик, академік академії наук УРСР, НАН України з 1978 року, громадський та державний діяч, почесний громадян з 1996 року.
Тронько Петро Тимофійович (12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині) — доктор історичних наук, професор, акад. НАНУ (Відділення історії, філософії і права, історія України, 03.1978); Інститут історії України НАНУ, завідуючий відділу регіональних проблем історії України (з 1980); голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990); голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара; віце-президент Асоціації історії міст України; головний редактор журналу «Краєзавство»; голова редколеґії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»; член редради і голова ради журналу «Пам’ятки України»; член редколеґії журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ»; голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво»; голова наглядової ради Харківського національного університету ім. В. Н. Карабіна. Помер 12 вересня 2011 року.
Митник Олексій Іванович
(4.10.1917 — 05.06.2009) – педагог, директор ЗОШ №2, почесний громадянин з 2007 року.
Народився 4 жовтня 1917 року в м. Лебедин в сім’ї робітника-залізничника. В 1933 році закінчив Лебединську школу колгоспної молоді, а вже у 1936 році Лебединський педагогічний технікум. Після закінчення технікуму був направлений у Яструбинську середню школу Хотинського району, де працював учителем математики 5-6 класів. А в 1940 році був призваний до рядів Червоної армії.
З перших днів війни Олексій Іванович брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками в Криму, на Прибалтійському, Волховському та Білоруському фронтах, а також у обороні м. Ленінград.
Свій бойовий шлях Олексій Іванович пройшов від рядового червоноармійця до замісника командира полку.
На фронтах війни був двічі поранений і контужений. В 1948 році Олексій Іванович за станом здоров’я був демобілізований із рядів Червоної армії.
Повернувшись на батьківщину, працював директором Кам’янської середньої школи. З 1963 року до виходу на пенсію, тобто до 1977 року працював директором Лебединської школи № 2. Олексій Іванович вніс значний вклад в розбудову народного господарства міста.
Митник Олексій Іванович був нагороджений трьома орденами Великої вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орденами Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, „Знак Пошани”, багатьма медалями. Також нагороджений знаком „Відмінник народної освіти”
За клопотанням ветеранської організації, педагогічного колективу ЗОШ № 2 та громадськості міста 16 сесія міської ради 5-го скликання від 31 липня 2007 року прийняла рішення присвоїти Митнику Олексію Івановичу звання «Почесний громадянин м. Лебедин». Помер 5 червня 2009 року.
Гадяцький Олександр Васильович (22.08.1925 – 23.11.2008) –
педагог, з 1954 по 1986 рік директор Лебединського СПТУ-34, почесний громадянин з березня 2007 року.
Гадяцький Олександр Васильович народився 22 серпня 1925 року в с. Птушка, Краснопільського району. Педагог, заслужений працівник прохтехосвіти, Герой Соціалістичної Праці (1978 рік). Народився у селянській сім’ї. В 1940 році закінчив семирічну школу в с. Лозове Краснопільського району, в 1941 році – 1-й курс Білопільського педагогічного училища. Навчався в 1945-1950 рр. у Харківському інституті механізації сільського господарства, 1950-1953 рр. – працював головним інженером Хільчанської МТС, нині Серидино-Будського району, 1953-1954 рр. – викладач тракторної справи Лебединської школи механізації., 1954-1986 рік – директор Лебединського училища механізації сільського господарства (потім СПТУ-4, СПТУ-34), нині ВПУ лісового господарства.
Науковий кореспондент відділу профтехосвіти НДІ педагогіки УРСР (1983 рік). Був депутатом Лебединської міської ради. На 11 сесії міської ради у березні 2007 року Гадяцькому О.В. було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин». Нагороджений Орденом «Знак пошани» (1971 рік), Орденом Леніна (1978 рік), медалями. 23 листопада 2008 року після важкої хвороби Гадяцький О.В. помер.
Ткаченко Борис Іванович (нар. 18.12.1937) –
краєзнавець, історик, дослідник теми Голодомору 1932-1933 рр. почесний громадянин з 23 травня 2008 року.
Народився Борис Іванович 18 грудня 1937 року на хуторі Масюки (тепер хутір Великий) Гадяцького району Полтавської області. По смерті матері (1938 р.) батько відвіз його з братом до своїх батьків у місто Лебедин, що на Сумщині. З того часу майже все життя Б. І. Ткаченка пов`язане із цим містом. Тут Борис закінчив 7-річку, а в селі Малий Вистороп – агрономічний технікум. До армії працював агрономом у с. Пологи Охтирського району. З 1956 по 1959 р. перебував на військовій службі в лавах Радянської Армії.
Після звільнення в запас працював майстром виробничого навчання в Лебединському училищі механізації, а потім – на різних посадах у районному управлінні сільського господарства та агрономом у Лебединській райсільгосптехніці.
У 1970 році Борис Іванович перейшов на роботу в редакцію районної газети «Будівник комунізму» (завідувачем відділу сільського господарства). В 1971 році заочно закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Водночас Б. Ткаченко вивчав етнографію та історію рідного краю. Друкувався в «Українському історичному журналі», в часописі «Народна творчість та етнографія», особливо активно – в журналі-тижневику «Україна», в іншій періодичній пресі. За громадську публіцистику часопис «Україна» 4 рази називав агронома з Лебедина кращим автором року. Поштовхом до літературної праці для Б. Ткаченка послужила зустріч з колишнім головою Спілки художників України Василем Перевальським та відомим скульптором і етнографом Іваном Гончарем. Ця знаменна давня зустріч сталася ще в середині 1960-х років. За прикладом І. Гончара Борис Іванович створив домашній музей народного мистецтва.
Автор праць: «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича». У 1993 р. з`явилася третя його книга – «Під чорним тавром». У ній Ткаченко розповів про примусову колективізацію на Лебединщині, про Голодомор 1932-1933 рр. У 1996 р. цей твір висувався на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Згодом ця книга була відзначена обласною літературною премією ім. Миколи Хвильового.
Б. І. Ткаченко – член Національної спілки письменників України з 1994 р.
У 2000 році вийшла з друку у світ четверта книга письменника – «Лебедія». Це унікальний історико-етнографічний нарис про Лебединський край, де простежуються події з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Особливо цінною видається п`ята за рахунком книга Бориса Ткаченка – «За горами гори…», яка вийшла у світ 2001 року. Наприкінці 2003 року побачило світ ще одне унікальне видання – «Пісні рідного краю». До збірника увійшли 677 українських народних пісень, співомовок, приспівок та примовок, записаних на Лебединщині ще в 60-х роках ХХ століття.
Неординарна подія в літературному житті України – вихід у світ 7-ї книги Бориса Ткаченка «Важка стежка до Бога». Це документально-художнє видання. Книга не лише розповідає про великомучеництво християнства у ХХ столітті, а й носить викривальний характер щодо більшовицького сатанізму. Це книга про трагічну долю українського духівництва і не менш драматичну долю українських храмів.
Рішенням Лебединської міської ради від 23 травня 2008 року Ткаченко Борису Івановичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».
Федорченко Іван Йосипович (нар. 22.06.1930 р.) –
колишній голова міськвиконкому Лебединської міської ради. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.
Федорченко Іван Йосипович народився 22 червня 1930 року в м. Лебедин Сумської області. Має вищу освіту. В 1954 році закінчив факультет лісового господарства Харківського сільськогосподарського інституту по спеціальності – інженер-лісомеліоратор. Трудовий шлях почав в 1954 році лісо–меліоратором Дуб’янської МТС, Татарська РСР. З 1956 по 1957 рік – завідуючий відділом Лебединського райкому комсомолу; з 1957 по 1960 рік – технік Будильського лісництва Лебединського лісгоспу; з 1960 по 1964 рік – помічник лісничого Радянського лісництва Будильського лісгоспу; з 1965 по 1974 рік – лісничий Радянського лісництва; з 1974 по 1985 рік – голова міськвиконкому Лебединської міської ради; з 1985 по 1990 рік – завідуючий Районним відділом соціального забезпечення; з 1990 по 1993 рік – завідуючий міськрайонним відділом Пенсійного фонду. З 1993 року – перебуває на пенсії.
За весь час праці Федорченко І.Й. нагороджувався медалями, почесними грамотами райкому, райвиконкому, обкому, Міністерства лісового господарства та Міністерства праці і соціального захисту.
Неможливо перерахувати основних досягнень Федорченка І.Й., але основні можна виділити. Це: розробка проектної документації та будівництво Меморіалу Слави в місті Лебедині; проведення капітальнох реконструкції 4-х мостів через річку Вільшанку, шляхом заміни дерев’яної конструкції на залізо – бетонні (мости по вул. Антонова, Кобижчі, Рози Люксембург та Першогвардійській); за період з 1974 по 1985 рр. збудовано понад 850 квартир, що майже дозволило ліквідувати чергу на отримання житла; збудовано комплекс будівель школи – інтернату для глухих дітей по вул. Маршала Рибалка, 33; збудована будівля поліклініки (пайова участь в будівництві ЦРЛ), добудова до хірургічного відділення; збудовано дитячі дошкільні установи «Зірочка», «Ромашка»; проведена добудова до комплексу будівель ЗОШ №5.
У сфері благоустрою: підготовлена проектна документація на будівництво системи каналізації та водовідведення, розпочате будівництво І черги каналізації (центральний каналізаційний колектор); збудовано насосну станцію; проведено комплекс робіт щодо очистки Лебединського озера (у період з 1976 по 1986 р. працював земснаряд для очистки дна озера); збудовано та капітально реконструйовані дороги, заміна брущатки на асфальтове покриття на дорогах по вул. Леніна, Сумська, Вокзальна, Першогвардійська, Новопостроєна, Карла Маркса, дорога до санаторію «Токарі», дорога до очісних споруд від вул. Будильської до Радянського лісництва; проведений капітальний ремонт всіх багатоквартирних житлових будинків; осушено Труфанове болото, що знаходилося в центрі міста; проведено регулювання річки Вільшанки.
У сфері газопостачання: розроблені проекти та здійснена газифікація промислових підприємств — Лебединський хлібзавод, завод поршневих кілець, завод станочних вузлів, консервний завод, маслозавод. Газифіковано житловий сектор по вул. Сумській, Леніна, Новопостроєній та ін. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.
Бухарєв Владислав Вікторович
(нар. 14.03.1969 р.) — перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України – начальник податкової міліції України (2007-2010 рр.).
Саме в Лебедині пройшли його дитинство та юність. Перебуваючи на таких високих посадах він не забуває про рідне місто. Саме за його сприяння у 2008-2009 роках проведена комплексна реконструкція ЗОШ №5, яку він закінчив у 1986 році, налагоджена співпраця в інших сферах. Почесний громадянин з 02 лютого 2010 року.
Бухарєв Владислав Вікторович – генерал-лейтенант податкової міліції України.
За активного сприяння Бухарєва Владислава Вікторовича проведено комплексну реконструкцію загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 5, яку він закінчив у 1986 році. В школі було замінено близько 110 вікон на європейські металопластикові, проведено ремонт фасаду та даху школи. Крім цього систематично надається допомога школі на придбання оргтехніки, учбового та спортивного інвентарю, поповненню матеріально-технічної бази.
За його сприяння в м. Лебедині проведено концерти Студії «95 квартал».
Налагоджена співпраця в інших сферах. Зокрема є плани відбудови однієї з лебединських церков, ремонту художнього музею, проекти співпраці в сфері охорони здоров’я, освіти, тощо.
Рішенням виконавчого комітету Лебединської міської ради від 03.10.2008 р. № 246 Бухарєву Владиславу Вікторовичу присвоєно звання «Почесний меценат м. Лебедин».
Рішенням 42-ї сесії Лебединської міської ради 5-го скликання від 03.02.2010 року Бухарєву Владиславу Вікторовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедин».
Література: http://7shkola.com.ua/?page_id=1070
