Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, козаки просувалися все далі на південь до Дніпровських порогів – на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпра річку тоді перегороджували дев’ять порогів – ряди кам’яних скель заввишки 4–7 м. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи великий луг з численними притоками, луками та островами. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці «Січ – мати, Великий луг – батько, степ і воля – козацька доля».
На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення – так звані січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев укріплення). Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала Хортиця в 50-х роках ХVІ ст.
Завдяки природним умовам Запорожжя було неприступним як для литовських та польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У переносному розумінні слово «січ» означало центр запорозького козацтва, постійне місце керування військовими справами. Поряд зі словом «січ» вживалося слово «кіш». Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова «січ» і «кіш» у козаків були синонімами. Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили дев’ять Січей: Хортицьку (1556 – 1557 рр.), Томаківську (80-ті роки XVI ст. – 1593 р.), Базавлуцьку (1593 – 1638 рр.), Микитинську (1639 – 1652 рр.), Чортомлицьку (1652 – 1709 рр.), Кам’янську (1709 – 1711 рр., 1730 – 1734 рр.), Олешківську (1711 – 1728 рр.), Нову Січ (1734 – 1775 рр.), Задунайську (1775 – 1829 рр.). Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов’язане з ім’ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байда. Він із загоном козаків в період 1553 – 1556 рр. на острові Мала Хортиця збудував укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман.
Наприкінці 60‑х років XVІ ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. З Томаківської Січі запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор’я. Вони спускалися на човнах – «чайках» Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі.
Морські походи козаків мали важливе значення. Вони сприяли ослабленню Османської імперії, перешкоджали здійсненню загарбницьких планів щодо України та європейських держав, сприяли активізації національно-визвольної боротьби підкорених нею народів.
Датою народження українського військово-морського флоту слід вважати липень 1614 р. Саме тоді були здійснені перші вдалі морські походи запорозьких козаків під проводом флотоводця П. Сагайдачного. Понад п’ятсот років тому «чайка» розпочала славетний шлях запорозького козацтва в південних морях Європи та сьогодні символізує Україну як незалежну морську державу.
У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, І. Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591 – 1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським – гетьманом реєстрового козацтва.
Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем). Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла досить високого рівня розвитку.
Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ перенесли на Микитів Ріг – мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647 р., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, тут, на Микитинській Січі, Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.
У XVІ – XVІІІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запорожжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ стала своєрідною військово-адміністративною організацією.
Військо Запорозьке мало два поділи – військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія – спочатку на п’ять, а потім на вісім паланок (з татарської – «маленька фортеця»). Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе «товаришами», а своє військо – «товариством», або «лицарством» Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї і традиції. Важко переоцінити значення звичаєвого права у Запорозькій Січі, звичаї у сукупності склали нове поняття – «козацьке право».
На Запорозькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар.
Верховна влада належала військовій раді – загальному зібранню запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді – на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату. На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами – звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Так, Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський – 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козаками. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.
Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків на Січі у мирний час, а у воєнний – у таборі. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. Їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов’язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.
За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релігійні свята, виконував «поліційні» обов’язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем. Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська – полку. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук – мідна або позолочена куля на дерев’яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого – білий хрест в оточенні небесних світил.
За доби козаччини, коли відбулось інтенсивне формування української державності, турбота про поповнення державної скарбниці стає першочерговою. Адже, лише при наявності необхідних коштів, гетьмани могли здійснювати самостійне управління державою. У Запорозькій Січі ця справа була поставлена на досить високий рівень. На зразок скарбниці Великого князівства Литовського на Січі скарб був сховищем, які надходили в розпорядження кошового отамана і ради. На Січі скарбник (шафар) та його помічники приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум, матеріальних цінностей, будучи підзвітними кошовому і козацькій раді.
Ресурси Січі формувались з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Останні ж як спосіб одержання доходів базувались на монопольному праві коша розділяти між куренями рибні і звірині лови, ліси та сіножаті. Тривалий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла підживлюватись лише зовнішніми джерелами – військовою здобиччю. Доходи скарбу доповнювали торговельні податки з товарів у момент їх вивозу на ринок, мито за перевози й транспортну торгівлю, – тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав також від притоку золота й срібла, дорогої посуди, зброї, цінних тканин, килимів, коней, худоби.
Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сотні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80–150 човнів. На кожній «чайці» розміщувалось 20–30 веслярів, 50–70 бойових козаків, 4–6 гармат. Запорожці активно захищали український народ від кримських татар і турків.
У 1621 р. під час битви 35-тисячного польського війська з турками під Хотином 40 тис. козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVІІ ст. зазначав: «Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі». Уже в XVІ ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах.
З огляду на викладене можемо стверджувати, що запорозькі козаки мали всі основні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького державництва у період визвольної війни 1648 – 1657 рр. Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взяти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ видав універсал про формування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків.
Реєстровому козацтву надавались певні права та привілеї. Основні з них такі: право землеволодіння, заняття промислами і торгівлею; отримання плати за військову службу; звільнення від сплати податків та виконання повинностей; обирання гетьмана і старшини на козацькій Раді; наявність власної судової й адміністративної юрисдикції; у містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир – як шпиталь і арсенал.
Проте після участі у селянських повстаннях у 1591 – 1596 рр. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшилась до 6 тис. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Караїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, знаходилось у складному становищі, невдоволення і протест проти польської шляхти постійно посилювалися.
Література:
https://arm.naiau.kiev.ua/books/history/material/navmat/tema_3/lekcia.html
