Народні ремесла є невід’ємною частиною культури та побуту традиційного українського суспільства. З одного боку вони пов’язані із господарством та освоєнням природних ресурсів, а з іншого – є частиною духовної культури народу, оскільки відображають творчість та знання народу. Ремесло, тобто дрібне виробництво ручним способом, слугувало для задоволення особистих побутових потреб, на замовлення чи продаж. Географічне розташування України, її природні багатства сприяли розвитку великої кількості ремесел та художніх промислів.
Народні ремесла
В Україні з покоління в покоління народні майстри передають своє ремесло, яке і донині ще існує і радує людей своєю чарівною принадою. Недарма мистецтво нашого народу визначене одним із найбагатших у світі. Ознайомившись зі списком народних ремесел України, не зможеш сумніватися у таланті українців, принаймні винахідливості та добре розвиненій уяві.
Пропоную дітям переглянути навчальне відео
https://www.youtube.com/watch?v=hPxhFvIN2ds
Хліборобство
На етнічній території України населення здавна займалося хліборобством. У давні часи трипільської культури , ще чотири тисячі років до н.е., вирощування злаків посідало чільне місце серед інших видів господарських занять — таких, як мисливство, збиральництво, рибальство, до певної міри тваринництво. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці у полі. Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж хто б не оселявся на тій землі — неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків.
Тваринництво
Тваринництво належить до важливих господарських занять, які існували в Україні з давніх-давен. Хліборобство не могло успішно розвиватись, якби не були приручені тварини, що забезпечували мешканців нашого краю молочними і м'ясними продуктами, використовувались як тяглова сила. Добрий урожай отримували тоді, коли для посіву був якісно підготовлений грунт. Без відповідних упряжних знарядь для ефективного застосування у господарстві тяглової сили цього досягти неможливо. Найпростіше рало, знайдене у степовому Подніпров'ї (курган «Висока могила»), археологи датують початком II тис. до н.є.
Вівчарство
Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство, де протягом тривалого часу формувалися цікаві традиції. Адже овець розводили з давніх-давен, оскільки вони забезпечували селян найнеобхіднішим: із шкір та вовни виготовляли одяг; м'ясо і молоко були цінними продуктами харчування; літування в кошарах на рільних площах сприяло удобрюванню грунту тощо. Вівчарство в українському селянському господарстві узгоджувалось із усталеним напрямком і основними засадами культури господарювання. Хліборобські засади господарств на більшості території України і значною мірою ландшафт зумовлювали особливості випасання худоби в цілому і овець зокрема. Якщо для великої худоби були характерними вигінний, відгінний, а навіть змішаний типи (коли корів залишали у селі, а воли і коні стаціонарно літувались на відповідних пасовищах), то для овець побутувала відгінна форма випасання і лише у степовій зоні переважала вигінна.
Бджільництво
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.
Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.
Мисливство
Мисливство в Україні мало давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі, розміри й способи мисливства склалися історично і залежали від багатьох факторів. Насамперед цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрофи, у ріках — видри та бобри. Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.
Рибальство
Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI—IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.
Чумацтво
Одним з найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV—XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа».Не менш інтенсивно розвиввся даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінціXVIII — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.
Писанкарство
Писанкою називають сире яйце, декороване традиційними символами за допомогою воску й барвників. Писанкарство як вид мистецтва поширений у багатьох народів світу і виник ще задовго до християнства. У міфології яйце є джерелом життя і всесвіту; символом Сонця; весняного відродження. Тому й виготовляли писанки-обереги навесні, перед Великоднем. Масове розписування яєць на всій території України існувало здавна і мало свої локальні відмінності, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Коломиї, Кракова, Варшави, Брно. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка – для продажу на ярмарку.
Гончарство
Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю.
«Не святі горшки ліплять», - цей відомий фразеологізм відображає тисячолітній досвід у гончарній справі та вміння майстра. На ручному гончарному крузі, що з’явився тут у II століття н. е., виготовлялася більшість керамічного посуду в Київській Русі. У XIV-XV століття почали застосовувати ножний круг. Гончарство через багаті поклади глини було розповсюджене по всій Україні. Тут завжди виробляли різноманітний посуд: горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, декоративний посуд, дитячі іграшки. Найбільші осередки, які працюють і сьогодні, – це Опішне, Косів, Бубнівка.
Ковальство
Ковальство завжди було престижним заняттям, а ковалів шанували як цінних майстрів, що підтверджують народні прислів’я та приказки. Ковальство – це обробка металів способом гарячого кування. На території України у XVIII-XIX столітті на околицях майже кожного села були розташовані кузні. Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо), а також підковували коней та оковували вози. Серед гуцулів поширеним було бляхарство – виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. У містах зосередилися майстри, які виготовляли голки, годинники, ювелірні вироби (золотарі).
Золотарство
Золотарство — обробка благородних металів — золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII— XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками золотарства були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.
Обробка шкіри
Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.
Ткацтво
Ткацтво було важливим ремеслом кожної української сім’ї – виготовляли полотно, рушники, хустки, налавники, доріжки, килими. На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.
Українські ткачі працювали на верстатах двох типів: вертикальних («кросна», «розбої») і горизонтальних. Оздоблювали вироби геометризовані орнаменти: поперечні смуги, ромби, зірки, розетки, стилізовані зображення квітів, птахів. Найвідоміший центр ткацтва рушників з XV століття – м. Кролевець Сумської області. У XIX столітті ткацтвом славилися також Слобожанщина, Київщина (богуславські килими, Полтавщина (решетилівські килими, Поділля та Волинь. Крім народних килимів, з ХVIII століття побутували так звані панські килими та гобелени.
Теслярство
Теслярство — один із найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях — зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя — драчки — колоди щільно з'єднували у зруб.
Столярство
Столярство — вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння — лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.
«Різьба – не тільки ремесло, віддати треба до останку і розум свій, душі тепло...»
Художнім різьбленням по дереву славилися стародавні слов'яни ще в XI столітті. Найвищого рівня в Україні різьблення досягло у XVIII-XIX столітті. Ним оздоблювали деталі будівель: одвірки, балки, наличники, віконниці. Особливу увагу різьбярі приділяли сволоку. Оздоблювали також предмети побутового і господарського призначення: скрині, столи, ліжка, полички, мисники; придорожні хрести, чумацькі мажі, сани.
Лозоплетіння
Плетені сани. Чернігівщина, ІІ половина ХХ ст.
«Таланту Божого краса – в людських руках жива лоза»
Лозоплетіння – й справді мистецтво «живої лози», бо нема кращого матеріалу для плетіння, аніж вербове пруття. З нього виготовляли господарсько-побутові та художні вироби для збереження, транспортування та перенесення продуктів. Використовували також для виготовлення огорож, господарських приміщень, будівництва, виготовлення меблів, дрібних виробів та іграшок. Сліди цього ремесла на нашій території знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння кінця ХVIII століття зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст. Процес лозоплетіння досить тривалий і кропіткий.
Бондарство
Бондарство — вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.
Виготовлення іграшки
«Чим би дитина не бавилась, аби не плакала»
Іграшка є особливим витвором українського народного мистецтва. Це те, без чого неможливо уявити дитинство, гру, тому виготовленню іграшок українці приділяли особливу увагу, використовували найрізноманітніші матеріали, купували та виготовляли власноруч. З розвитком ярмаркової торгівлі в кінці XVIII століття в Україні розпочалося масове виробництво забавок на продаж. До нас дійшли переважно керамічні та дерев’яні зразки XIX століття: ляльки, птахи, візочки, коники, меблі, дзиґи, вітрячки; механічні забавки; головоломки («мороки»); тарахкальця («хихички»). Найбільше дерев’яних іграшок виробляли на Прикарпатті, в Яворові. Окрім куплених, у кожній українській сім’ї їх виготовляли самотужки з лози, соломи, трави, парафіну, кісток, тканини, в Карпатській Україні – ще й з тіста та овечого сиру.
Гутництво
Гутництво — виготовлення скла і виробів з нього. Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами найбільшого поширення гутництва на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території. Починаючи з XVI ст. на Поліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Галичині з'явилася значна кількість невеликих підприємств — гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів — донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.
Стельмаство
Стельмаство — деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів — возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка стельмаства полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні — парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давніший різновид парні: так звана суха парня — неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал.
Декоративний розпис
Мальовничість українських осель, їхнє барвисте оздоблення часто зустрічається в художніх творах українських письменників, поетів. Що ж так вражало митців? Немає сумніву: це – декоративний розпис! Головним різновидом декоративного розпису є настінний розпис. Жінки та дівчата розмальовували хати зовні: під стріхою (як фриз), навколо вікон, дверей та на віконницях. А найбільша увага приділялася розпису хати всередині, особливо печі, яка прикрашалася пишними букетами квітів. Розписували стіни, де зображувався килим, який важко було відрізнити від справжнього тканого. Декоративні розписи у минулому побутували в багатьох районах України, особливо на Поділлі, Київщині, Слобожанщині, Буковині, але найбільшого поширення вони набули у с. Петриківці нинішньої Дніпропетровської області, (цей розпис відомий як петриківський).
Українські народні ремесла
https://www.youtube.com/watch?v=PXTzCr6-Shk
Для тих, хто цікавиться сучасним мистецтвом пропоную здійснити онлайн екскурсію і подивитися відеовиставку художніх робіт С. В.Пятаченка "Обриси легенд".
https://m.facebook.com/watch/?v=545851110587861&_rdr
Література
