Доброго дня, мої любі вихованці! Запрошую вас на чергове дистанційне заняття гуртка. Пропоную розглянути сьогодні тему заняття "Транспорт і засоби пересування, одяг українців. "
Але спочатку хочу, щоб ви переглянули відеоролик в якому ви дізнаєтеся про Небезпеку ігор із вибуховими та підозрілими предметами.
Ще у перші дні війни Національна поліція України попередила про виявлення на території нашої країни протипіхотних мін, так званих метеликів. Крім того, існує ризик замінувань. Причому не лише у зонах бойових дій чи на окупованих територіях, але й вздовж евакуаційних шляхів.
Підозрілі предмети на вулиці
https://www.youtube.com/watch?v=AFfFkXtklXU
Традиційне вбрання українців Слобожанщини
https://www.youtube.com/watch?v=Z3E-iEj4oIs
Традиційні українські костюми різних регіонів
https://www.youtube.com/watch?v=5M0UyBGyOZ8
Транспорт і засоби пересування
Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Його дві дерев’яні осі перпендикулярно з’єднувалися між собою за допомогою так званої «підтоки» — натуральної або штучної трійні довжиною 2—2,5 м із розвилкою на задньому кінці. На кожну вісь накладали дерев’яний брус («оплін»). Крім того, на передку прилаштовували рухому дерев’яну «подушку». В задку воза «оплін» і задні кінці «підтоки» кріпилися нерухомо. Передній кінець поздовжньої з’єднуючої трійні закладали в широкий отвір між віссю і «опліном» і закріплювали вертикальним дерев’яним (переважно дубовим) або металевим стержнем — («шворнем»). Для його захисту від перевантажень під час їзди монтувався спеціальний пристрій — «підгейстер».
Колеса традиційного воза складалися з окремих частин: головки, шпиць і дерев’яного обода. До XX ст. українські селяни надавали перевагу колесу з суцільним гнутим ободом, яке було відоме й іншим східним слов’янам — білорусам та росіянам. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом розвитку кустарного колодійного промислу, а також етнокультурних контактів українців із сусідніми народами поширення набуло колесо, обід якого виготовляли з окремих дугоподібних секцій («багр», «багер»).
Наприкінці XIX — на початку XX ст. набув поширення віз із ходовою частиною центральноєвропейського типу. Зумовили його розповсюдження заміна волів як тяглової сили кіньми, будівництво шляхів сполучення, використання селянами металу і виробів з нього тощо. Значний вплив на цей процес мали прямі етнокультурні контакти українців із сусідніми та іноетнічними групами (німецькими колоністами), що з розвитком капіталізму значно посилилися.
Відмінність ходу воза нового типу полягала, насамперед, в іншій будові поздовжньої з’єднуючої трійні й тяглового засобу. За функціональним призначенням двоосьові чотириколісні транспортні пристосування українців можна диференціювати на три групи: для перевезення сіна, снопів, соломи; для транспортування лісоматеріалів; для перевезення зерна та інших подібних вантажів.
До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід. Кузовом мажі служив «ящик», основу якого становив драбинний каркас. Останній завжди старанно обшивався з усіх боків лубом. Крім того, поздовжні борти кузова обносились лубом або драницями ще й зверху, внаслідок чого вони були високими, а віз — містким. Зокрема, прасоли вантажили на мажу до 1,5 т солі. Вантаж накривали просмоленою воловою шкірою.
Давнім за походженням є полозний транспорт. На думку відомих знавців, у давнину слов’яни користувалися лише саньми. Ще у середньовіччі почеснішою вважалась їзда на санях, ніж на колісних засобах пересування. Це підтверджують українські народні прислів’я і приказки: «Не в свої сани не сідай», «Які самі, такі й сани», «Санна їзда — ангельська їзда, але дідьчий виворіт» та ін. Важливу роль відігравали сани у весільному і поховальному обрядах.
Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, вантажні (для перевезення лісу) і виїзні. Найбільш поширеним і, очевидно, універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні.
