Герої-козаки в історичних піснях
Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII-XVIII ст. - в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду. Прототипом героя був Дмитро Вишневецький, черкаський староста з роду Гедиминовичів, засновник Запорозької Січі. У 1563 р. він здійснив похід у Крим, того ж року був покликаний боярами на господарство в Молдавію, куди вирушив із невеликим загоном козаків. Під Сучавою потрапив у полон до свого супротивника Стефана Томжі, котрий видав його туркам. За свідченням польської хроніки М.Бєльського, за відмову перейти в мусульманство султан Селім ІІ наказав його закатувати, повісивши за ребро. Звеличаний у пісні образ мужнього лицаря Байди став символом героїзму й непохитності, незламності козацької волі.
Інша знаменита пісня періоду Гетьманщини - “Ой на горі та й женці жнуть”. Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам'ятка другої половини XVII віку є популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний та Петро Дорошенко може видатися історичною недоречністю. Однак це варто оцінювати як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу. До тих самих часів козаччини хронологічно належить також славнозвісна пісня “Засвистали козаченьки”, створена на основі історичних подій - перемоги Хмельницького над польським військом під Корсунем і коронним гетьманом М. Потоцьким у травні 1648 р. Вважається, що пісня ґрунтується на побутовій ліричній “Засвіт встали козаченьки в похід полуночі”, авторство якої приписують легендарній піснетворці Марусі Чурай. Нове життя пісня здобула у класичних творах М.Лисенка - опері “Чорноморці” та героїчній опері “Тарас Бульба”.
Вікопомні перемоги військ Б.Хмельницького під Жовтими Водами знайшли відображення у пісні “Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється”; перемоги М. Перебийноса та Б. Хмельницького під Пилявцями (1648) - у пісні “Гей, не дивуйте, добрії люди”. Ця пісня виступає значенням емблеми в національно-визвольних рухах в Україні.
Історична дійсність визвольних війн розкривається у цілій галереї пісенних портретів героїв. Найбільш популярною в усній народній творчості є постать Данила Нечая, якого М.Грушевський називає “найбільшою фігурою між козаччиною після гетьмана”. На думку ученого, пісня цікава ще й тим, що “у різних своїх варіантах притягає для теми XVII в. мотиви нашого старого героїчного епосу, гіперболізм богатирського розмаху Нечая; роля його коня, промови до нього звернені - усе це оздоблене в стилю старої богатирської епіки, очевидно ще живої на Україні в тим часі”. Загибель Нечая у більшості народних пісень мотивується тим, що він “загуляв у куми Хмельницької”, що могло бути епічним домислом. В ряді варіантів пісні є натяк на те, що Нечай “споткнувся на хміль”, на непокорі Хмельницькому. Польща вважала Д. Нечая найбільш небезпечним козацьким отаманом після М. Кривоноса. При розгромі війська в с. Красному 1651 р., що на Вінниччині, Нечаєві влаштовано справжню катівню:
Та покотилася Нечаєнкова голова додолу.
Ой устаньмо ж та милії браття, устаньмо, погадаймо,
Ой десь тую Нечаєнкову голову сховаймо.
Ой поховаймо, а милії браття, в церкві у Варвари, -
Зажив, зажив та Нечаєнко козацької слави
Не менш популярною на всій території України була пісня про Морозенка, прототипом якого вважають сподвижника Б.Хмельницького Станіслава Мрозовицького, що загинув у 1649 р. при облозі Збаража.
Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче,
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче
Козацька звитяга. Історія. Козацький фольклор.
https://www.youtube.com/watch?v=nJ3AKKvJQio
Український пісенний героїзм і сьогодення
Український героїчний епос - незаперечне свідчення багатої культури і блискучої талановитості нашого народу. Час виникнення жанру дум співпадає з одним із найважливіших історичних етапів формування української нації, запеклою боротьбою проти іноземних загарбників. В основі дум - історичні реалії ХV-XVII ст.: страждання українських полонених в татаро-турецькій неволі; героїзація перемог українських козаків-лицарів, що у кривавих битвах з різноманітними ворогами боронили права і незалежність як всього рідного народу, так і окремої людини. Думи не лише демонструють народне бачення історичних подій, а й втілюють моральні принципи та ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності та особистої гідності. Думи як специфічний жанр українського фольклору є своєрідним символічним кодом національної історії і культури.
В історичній науці тривалий час побутувала думка, що в процесі наукового дослідження лише писемні пам'ятки можуть братися до уваги. За останні десятиліття скепсис змінився глибокою повагою і зацікавленістю до інформації, яка є у фольклорних текстах. Коли центр уваги дослідників зосередився на національній історії і культурі, явища народної свідомості (фольклор, мова) як чуттєва реальність набули нового значення. Комплексне вивчення ритуалу, символів, вірувань, фольклору намітило той шлях, по якому пішла історична антропологія. У світлі структурно-символічного аналізу епічні тексти розглядаються як витвори культури і стають джерелом інформації, яка розкриває специфіку світогляду, побуту, історичне минуле, величність героїв та особливості державного і суспільного устрою наших предків, втілену у символічних образах.
Характеризуючи пісенний історизм і сьогодення потрібно, перш за все говорити про важливість історичних пізнань для сучасної держави. Адже зараз проходить активне становлення української національної свідомості, відповідальності та гордості за свою країну.
Пісні та думи як окремий вид джерела історичних знань на сучасному етапі слід вважати головним. Зараз в наш час політичних та суспільних розбіжностей в поглядах на історію нашої держави фольклор залишається єдиним правдивим та достовірним витоком інформації, адже пісні, в залежності від регіону України можуть різнитися лише одним двома словами, та аж ніяк повним змістом.
"Балада про Довбуша"
https://www.youtube.com/watch?v=JJti4KlLej8
Недарма народна мудрість наголошує «Не знаючи свого минулого – не можливо творити своє майбутнє». Не дивлячись на зусилля і Президента, і його підлеглих, і інших політичних партій на підняття та становлення історичної свідомості українців ми не маємо на сьогодні досягнутих позитивних результатів.
На превеликий жаль на сьогоднішній час залишаються для нас невідомими ще багато деталей історичних подій, а можливо, і самих подій що, звичайно, не може бути позитивним в вивченні історії України. Та маючи надію та прагнення до їх пізнання ми зможемо насправді побудувати вільну та незалежну державу Україна. Слід розвивати та примножувати історичну спадщину, що дісталась нам від наших предків. І тільки той зможе достовірно її пізнати, хто дійсно в цьому зацікавлений.
«Народна творчість — це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче і мистецтво — і без якого вони б засохли»,— підкреслював видатний поет і вчений М. Т. Рильський у своїй статті «Краса і велич народної творчості». І далі продовжував: «Звичайно, далеко не кожний художній твір будується безпосередньо на народній основі. Але кожний справді художній твір виростає неодмінно на народному ґрунті, на ґрунті народного світогляду»
Література в свою чергу збагачує фольклор. Народними піснями літературного походження стали «Дивлюся на небо» М. Петренка, «Реве та стогне Дніпр широкий» (вступ до «Причинної»), «Думи мої, думи мої», «Нащо мені чорні брови», «Як умру, то поховайте» та багато інших поезій Т. Шевченка, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Як засяду коло чари» Ю. Федьковича, «Наперед» П. Грабовського, «Вічний революціонер» І. Франка, «Коли поїзд у даль загуркоче» В. Сосюри, «Над Дніпром» П. Тичини, «Гей, ще сонце не зійшло» М. Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Рідна мати моя» А. Малишка та ін.
Козаки-характерники. Легенди та перекази.
«Запорожці були характерниками». Так твердять народні легенди та перекази, записані в нашім краю.
Тема характерництва в козацькому середовищі завжди привертала увагу.
Козак-характерник, або ж химородник, галдовник, заморочник, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків.
Найвідомішим характерником називають козака Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря… Також характерниками у народі вважали майже всіх козацьких гетьманів, кошових отаманів і відомих полковників. Про них існує низка історичних свідчень очевидців і народних легенд. Пропонуємо підбірку переказів, записаних в нашому краї вченими-етнографами Дмитром Яворницьким і Яковом Новицьким.
Як запорожці ману напускали
Кічкаська балка1 була колись гайдамацькою. В ній, було, гайдамаки й запорожці зганяли коней татарських...
Спершу запорожці жили по правий бік Дніпра, а звідси, де ми живемо, та аж до моря була татарська земля. А вже запорожці як завоювали татар, то ці степи стали їхні. Тут вони і жили по балках та байраках.
Звісно, тоді були великі набіги на нашу землю, то запорожці, було, і не милують татар. Оце збереться стільки там чоловік верхами та й махнуть степом. У татар було багато скотини, а табунів – ще більше. Так вони, було, займуть табун коней та й зганяють у цю балку. Тут їх пасуть, доглядають. А якщо треба переганять коней на той бік, то один сяде на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро. Бувала за ними й погоня, та тільки рідко вдавалося татарам одбить козацьку здобич, бо запорожці були сильнішими...
Одно те, що вони були сильні, а друге, що між ними були знахарі й характерники великі. Оце, було, – на коня та й гайнуть татарським степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружають собі горілочку... Понапиваються, співи піднімуть, аж степ розлягається! Гульк – аж ось і орда! Вони тоді один за одним чабульк! чабульк! у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі...
А то ще було й так: забіжать у татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могилі та й сплять. Діжде ночі орда і ну підкрадатись до них. Підійде до могили, а перед нею де й не візьметься великий-великий та густий ліс. Вона – до лісу, а потім – і к бісу... Отак запорожці одводили очі!..
–––––––––––––––
1Кічкаська балка – тепер на північній околиці м. Запоріжжя.
Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій
Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Д. Бута.
Богатирі
Запорожці богатирі були – земля не держала!
У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з возом проскочила б.
Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:
– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає...
Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. на Катеринославщині.
Запорозька вдача
Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає. Раз одного запорожця питають:
– Як ти навчився грамоти?
– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.
А сила яка в них була ! Хоч у старого, хоч і в малого! Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.
– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?
– А я туди гармату зніс.
– Ти?!
– Я.
– А піди назад знеси!
Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:
– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе...
Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє... А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:
– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.
Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п’ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.
Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич1. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.
– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла...
Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.
–––––––––––––––
1 Катеринич – князь Потьомкін.
Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Плахтіївці
на Катеринославщині від Я. Литвина.
Характерник Кравчина
...Поміж запорожцями багато було характерників. Розказують про Кравчину, котрий у Польщі піймав козацького душогуба Саву. Про це й пісня є...
Оце, було, б’ються запорожці з ляхами, і, гляди, ляхи побивають наших. Як тільки наскочить Кравчина, так ляхам і нема ходу. Кулі летять, а запорожці ловлять їх у заполи.
А як треба перейти річку, то Кравчина поведе перед – і стане сухо. Так, було, в сухій одежі переходять запорожці й Орель-річку.
А то було ще й так. Як треба пливти Дніпром, то зроблять із оситнягу пліт, посідають – і гайда за водою.
Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Нові Кайдаки
Катеринославського пов. Катеринославської губ. від М.У. Кравця.
Прикинувся вовком
Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під’їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..
Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під’їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дніпром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.
Пройшло три роки... От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.
– Здоров був, Матвію!
– Здорові були!
– Чи пізнаєш? – питає один. Шуть приглядається.
– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились...
– Та де ж, пак, чи не давно?
– Аякже, годів десять або й більше буде... Знаєш, як їхали з Польщі?..
– Знаю, тільки то давня річ. А пам’ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?
– Три роки? Що це ти кажеш?
– А хіба забув, як перевозив вовка?
– Вовка?
– Вовка ж! Ото був я... Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз...
Погостювали сіроми й подалися степами.
Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Вознесенці
Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Г. Шутя.
Скарбниця народної творчості безнастанно поповнюється. Щедро користуючись надбаннями попередніх епох, народ ніколи не перестає складати нові пісні про сучасне йому життя. Зрозуміла річ, чимало створених у минулому зразків забувається і безповоротно втрачається, якщо вони не були своєчасно записані. А записування і збирання фольклору розпочалося фактично лише з початку XIX ст..
Література
