" ... він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. ... знаєте, думала, що з поетами можна приятелювати і, можливо, дала йому привід думати що я теж відповідаю йому тим самим. Він, передусім, був старший від мене, був уже знаний поет. А для мене поет - це була була якась вища істота. Він постійно приїздив до Праги, ми цілими днями ходили й оглядали все. І врешті, коли він побачив, що в мене роман з Холодним, то образився, навіть написав вірша:
На могилу прийде Наталочка, може,
Певно, з Холодним, не сама,
І на них буде сонце, а на мені, Боже, -
Лежатиме тяжко чорна пітьма...
Про свої взаємини з Маланюком Лівіцька згадує тепло, з благоговінням. Ці стосунки були епізодом, але яскравим, у житті цієї непересічної, цікавої, наділеної поетичним хистом жінки з надзвичайно багатою, мінливою уявою і, як писала про неї Віра Вовк, " плодовитою підсвідомістю". Сповідальні монологи Наталії Лівіцької - Холодної відбивають етапи її драматичної духовної дороги до самої себе, до Бога через любов і розчарування, пристрасть і апатію, тугу і самотність. "Ліричний спогад" - це єдиний серед її віршів, у якому згадує Євгена Маланюка:
Та доба була неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена,
Наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
Що стилетом серця проймав?
І невже, невже не снилось,
Що померкла "Княжа емаль"?
