Сьогодні ми розглянемо певну закономірність, яка впадає в око при уважному спостереженні за динамікою стосунків у родинах. Вона проявляється у вибірковості батьківської відповідальності: успіхи дітей приписуються гарній спадковості або правильному вихованню, тоді як помилки, труднощі чи небажана поведінка — “це вже не наше”, “десь упав не з того боку”, “в кого пішов — незрозуміло”. Така позиція, хоча зовні виглядає як емоційне дистанціювання, насправді свідчить про глибші психологічні механізми.
Що стоїть за цим у батьків
Поведінка, коли батьки відбирають собі “позитивні дивіденди” від життя дітей, але відмежовуються від усього, що не відповідає їхньому уявленню про норму чи успіх, є проявом емоційної незрілості. Такий підхід дозволяє зберегти уявлення про себе як про ефективних, “правильних” батьків без потреби переосмислювати власні помилки або визнавати, що дитина — окрема особистість з автономною системою мотивів і рішень.
Окрім незрілості, тут може мати місце і механізм психологічного захисту — наприклад, проєкція. Це спосіб “виводити за межі себе” ті аспекти, які людина не готова прийняти. Визнати, що дитина чинить “не так, як треба”, — означає зустрітися з внутрішнім конфліктом: “чи не я десь допустив(-ла) помилку?”. Для багатьох дорослих це викликає сильний когнітивний дисонанс, тож простіше перекласти відповідальність на зовнішні чинники — середовище, друзів, навіть саму дитину.
Успіхи дітей, навпаки, сприймаються як підтвердження власної “нормальності” або батьківської переваги. “Це наші гени” або “ми так виховували” — це спосіб посилити власне Я через досягнення іншої людини. Це своєрідне “привласнення результатів” — знайоме поняття у корпоративній культурі, але так само присутнє і в родинних системах.
Як це сприймається дитиною
Діти з раннього віку дуже чутливі до оцінок і до того, як саме батьки інтерпретують їхні вчинки. Коли дитина чує, що її перемоги — “це завдяки нам”, а помилки — “це ти сам/сама”, вона отримує подвійне послання. З одного боку, її індивідуальність знецінюється, бо навіть найкращі досягнення не визнаються як результат власних зусиль. З іншого — у складні моменти вона лишається без підтримки, бо “це її проблема”.
Це створює ситуацію хронічної невизначеності. Дитина не розуміє, що в ній є “її власне”, а що — “родинне”. Це заважає формуванню стабільної самооцінки та порушує механізми самоприйняття. Якщо дитина регулярно чує: “Молодець — це бо ми так виховали”, а потім: “Чому ти так вчинив — ми ж тебе так не вчили!”, вона втрачає здатність осмислювати свої дії у зв’язку з власними внутрішніми мотивами. Формується залежність від зовнішніх оцінок і відчуття, що її “Я” — це не суб’єкт, а об’єкт впливу.
Які наслідки це має в дорослому віці
Такі діти часто виростають з переконанням, що власна цінність — умовна і нестабільна. Успіх може сприйматися як щось, що потрібно “віддати” іншим (партнеру, начальнику, батькам), а невдачі — як особиста вина без права на підтримку. Це породжує схильність до самозвинувачення, труднощі з прийняттям рішень та занижену автономність у міжособистісних стосунках.
У приклад можна навести ситуацію, знайому багатьом: дитина виграла олімпіаду — батьки хизуються перед знайомими, кажуть: “Ми ж у неї з малечку вклали все”. А коли та ж дитина не вступає до “правильного” університету — починають лунати репліки на кшталт “та ми не знаємо, що на неї найшло”, “вона погано підготувалася, все прогуляла”. Це створює у підлітка внутрішній розкол: неможливість довіряти ані собі, ані найближчому оточенню.
Що можна змінити: висновки
Справжня дорослість у батьківстві проявляється не в бездоганності рішень, а в здатності визнавати свою участь у процесах — як позитивних, так і складних. Послідовність у ставленні до дитини означає не лише хвалити, коли вона успішна, але й бути поруч, коли вона помиляється. Це не про контроль, а про підтримку в розвитку автономії.
Коли батьки визнають, що дитина має власну волю, погляди та право на помилку — вони перестають проєктувати на неї свої очікування. Вони не використовують її досягнення як засіб самоствердження, і не перекладають провини, коли щось іде не так. Такий підхід формує довіру, як до батьків, так і до самого себе — основу емоційної стабільності в дорослому житті.
Від самих батьків це вимагає вміння справлятися з власною тривожністю, невпевненістю, прагненням до “ідеального образу”. Прийняти, що дитина — це не проект, а окрема людина, означає визнати межі власного впливу. Це непросто, але саме це — ознака психологічної зрілості.
