УКРАЇНІ
Добрий день тобі,Україно,
Світла моя сторона!
Он золотиться ліщина
По-осінньому тиха й сумна,
Он величаві Карпати
Гордо здіймаються ввись,
І перші сніжинки лапаті
З хмаринки падають вниз.
Ллється пісня дзвінка,
Як чисте джерельце,
І хризантема червона й п’янка
Запахом ніжним вривається в серце.
Он Київ величний
Хвилюється віттям каштанів,
В історію сиву покличе
Наших предків – слов’янів.
Он берізки схилились
Над рікою - Дніпром,
І зорі в воді загубились
Вслід за човном.
Он вечір смаглявий
Хмарами вкрив небеса,
І куди не поглянеш -
Всюди дивна краса.
Україна крилом пригортає,
І душу наповнить теплом,
І в серці пала-не згасає
Безмежна і вірна любов.
МАМИН ВИНОГРАД
Виноград в саду достигає,
Чорні грона всміхаються сонцю,
А стежина в сад заростає
І стукає смуток в віконце.
Старенька матуся чекає
Дітей із далеких доріг,
Сльози в долонях ховає
І тихо ступа на поріг.
Мов листя осіннє,кружляють
І тугою ранять думки,
І в пам’яті мами спливають
Далекі й щасливі роки:
Як стежкою бігла у сад
Її малеча боса,
І рвали стиглий виноград
І їй вплітали в коси.
Та час минув. Повиростали діти,
Їх світ далекий поманив,
А їй залишилось радіти,
Що виноград так рясно уродив,
І воду недарма носила -
Хотіла ним онуків частувать,
І кожен день ходила
За село автобус виглядать,
І кожен раз вертала
Тиха і сумна,
І кожен раз її стрічала
Така набридла тишина.
І тільки грона винограду
Такі солодкі,наливні
Все кликали її до саду,
Й губились ноги в бур’яні.
А сонечко голубить волосся сиве,
І блакитні очі застеля сльоза,
Сьогодні мама трепетно красива,
Мов винограду запашна лоза.
Не забувайте,діти,повертатись
Стежиною у рідний дім і сад,
Бо може мама не діждатись,
І тихо зронить листя виноград.
ВИШИВАНКА ДОЛІ
Мережить доля кохання полотно:
Червона нитка-зустрічі й цілунки,
Розмови щирі,мов п’янке вино,
І мрій яскраві візерунки.
Біла нитка - сни красиві
І любов’ю сповнені рядки
Тих листів,що нитка синя
Розсипає щастя пелюстки.
А чорна нитка тихо в’ється
І обпікає душу,як вогонь.
Невже кохання обірветься
І не відчую дотику долонь?
Та ниточка зелена,як весна,
Вплітається у долі вишиття,
І розквіта надії квіточка ясна,
І повниться веселкою життя.
БІЛИЙ ГОЛУБ
Опівночі,коли заснули люди,
І степ утомлений заснув,
Холодна тиша стала всюди
І білий голуб промайнув,
Він злетів далеко ввись
І покірно крила склав,
Стрілою кинувся униз
І вже ніколи не піднявсь,
Він крилець білих не розкрив
І не злетів у синє небо,
Ніхто його не зупинив,
Протуркотівши «так не треба».
І він лежав у темноті
Самотнім білим серцем,
Тим серцем,що чуття святі
Чистіші має від озерця.
Йому б літать над світом,
Радіти сонцю і весні,
спочивати у вишневім витті,
Схиливши голову вві сні,
І відчувать як б’ється під крилом
Голубки серце вірне,
І щоб біди такої не було
У це осіннє надвечір*я.
Та людська черства рука
У небо здійняла рушницю
І голубка біла і легка
Лежала в золоті пшениці.
Стогнала ніч від болю і жалю,
А білий голуб тихо умирав,
І в останнє лагідне «люблю»
Вітер аж до хмар здіймав.
КОШЕНЯ
Маленьке,наполохане
Воно сиділо у траві,
Покинуте людьми жорстокими,
Які забули,що живі.
В очах глибоких,наче море,
Зелених,наче листя навесні,
Застигли страх і горе,
Журба і смуток навесні,
Воно чекає-прийде мама,
Лизне колючим язиком,
Загоїть в серці рану,
І замуркоче рідним голоском,
А може вернеться господар,
Пригорне ніжно до грудей,
Та він-життя володар,
Байдуже в далечінь іде,
Самотнє і голодне
Підставить носик вітерку,
А сонечко далеке і холодне
Голубить шерсть м’яку.
Притихли птахи на гілках
І лиш чутно колеса виття,
Воно приречено іде на шлях,
Щоб обірвалося життя,
Востаннє зведе до неба очі,
Затихне серце у грудях,
Воно ще жити хоче,
Та вже не має вороття.
Навіщо люди ви жорстокі?
У нас на всіх одне життя
І почуття святі й високі
Відкриють світле майбуття.
Не ображайте друзів менших,
Вони уміють віддано любить,
І в їх серцях маленьких
Завжди довіра буде жить.
***
Падають троянди тихо-тихо,
Обпікають душу ніжні пелюстки,
Ще сьогодні щастя,а на завтра лихо
Вечір сіє в долю дотиком руки.
І нема надії що усе вернеться,
Бо біжать хвилини,як вода,
Я покличу,а ніхто не обізветься,
Й на порозі тихо плаче самота.
І нехай сьогодні туга
Загляда до мене у шибки,
Ніч-моя порадниця й подруга
Заховає сліз гарячі пелюстки.
ЗИМА І ТИ
У гіллі сірім вітер грає,
І музика невидима дзвенить,
І сніжинок срібна зграя
У повітрі весело бринить.
І ти смієшся щиро й ніжно,
Сховавши біль у сніговій завії
І тільки промінь золотаво-грішний
Лягає лагідно на вії.
Ти і зима,і світ казковий
Мереживом виблискує на склі,
І ти стрічаєш зорі світанкові
І тихо усміхаєшся зимовій млі…
***
Викотилось сонце на блакитну хустку неба,
Виграє промінням, наче золотий павук,
Зупинилось на вікні,підібралось і до тебе,
Лагідно торкнулось до твоїх очей і рук.
Ти ліниво підіймаєш все ще сонні вії,
Ловиш сонця зайчики настирливі й малі,
Поринаєш у свої яскраві,веселкові мрії,
П’єш гарячу каву і босоніж ступаєш по землі.
І голубить сонце на плечах сорочку вишивану,
І в очах блакитно-сірих марево чудес,
А у мужніх грудях б’ється серце полум’яне,
Наче вийшов з міфів грізний бог Арес.
ВЕСНЯНИЙ ДОЩ
Весняне небо посміхнулось
Волошково і привітно,
Проміння до землі торкнулось -
І все навкруг розквітло.
Аж ось біленька хмарка
Сонечко закрила,
Немов веселий той рибалка,
В свої тенета полонила.
І по небу попливли
Хмаринки волохаті.
Наче гру якусь вели
Ведмедики кудлаті.
Як пригорщу гороху на землю хто сипнув,
То дощик тихо і потроху
Стрічав весну.
І вже розправив крила вітер,
Він грався краплями дощу,
Згинав додолу віти
Й кричав: «Не відпущу!»
Та раптом дощ стихаючи,
Зник у далині,
В калюжах залишаючи
Свої сліди сумні.
Й барвистою дугою
Веселка розлилась,
Як срібною каймою,
Росою уквітчалась.
І весну зустрічають
Пташині голоси,
І квіти сяють
У крапельках роси.
ЛАСТІВКИ
На краю села стара хатина
Пустими вікнами дивиться у світ,
Та ластівчина гомінка родина
Приліта сюди багато літ.
Під стріхою гніздечка звили
Й щебечуть весело в садку,
Їх пісня сонях розбудила
І він ліниво здійма голівку золоту.
А як тільки липень завітає
Гніздечка сповняться теплом -
Малеча цікаво визирає
І світ буя красою і добром.
І ледве виб’ються у пір’я
Жовтороті невгамовні малюки,
Оживає радісно подвір’я
І лагідно всміхаються зірки.
Але біда нежданою прийшла -
На стріху кіт спустився з гілки…
А ластівка безсилою була,
У розпачі кричала довго й гірко.
Опустіло в ластівки гніздечко,
І не чуть веселе щебетання,
Сяде біля стріхи недалечко
І сумує з вечора й до рання;
То змахне крильми
І здійметься увись,
І червоними грудьми
Каменем зривається униз,
То сховається у вітті
І тихесенько щебече,
Бо немає щастя в світі -
Жовторотої малечі.
Затихли сумно ластівки
І стара хатина зажурилась,
А вітер тихо гойда листки,
І соняха голівка похилилась.
ГРУШІ
Там,де гомонить із вітром жито,
І волошки ніжаться на сонці,
Груша заховала в листі літо,
Що пахне медом на моїй долонці.
Достиглі груші трепетно зриваю,
А в пам’яті липневий вечір:
Пономарьова пісня душу огортає
Й ти ніжно обіймав мене за плечі,
І золотились груші у твоїх долонях,
А в очах любов цвіла,
І усміхався мудрий сонях -
Він знав,що я щасливою була…
Лягають груші у моє відерце,
Пахнуть літом,сонцем і тобою,
І твій образ милий серцю
Нагадають холодною зимою.
ЖУРАВЛІ
Осінь важко плакала дощами
І земля тремтіла від холоду її,
І чулось як похмурими ночами
Прощались з рідним краєм журавлі.
Летіти їм далеко і надовго
Туди,де не співають солов’ї,
Не вабить зір акація медова,
І день, як ніч, в чужому небі
Й на чужій землі…
І чути як стара верба благає:
«Журавлику!Як же я без тебе?»
І крик той душу розриває
І з журавлями лине в далечінь…
Холодний вітер завиває
І крадеться смуток,наче тінь.
Відлітають журавлі у краї далекі…
Холодна осінь,холодно в душі…
Та вернеться весна і прилетять лелеки,
Розстелеться барвінок і буйні спориші.
СТАРІ ЧЕРЕШНІ
Цвітуть черешні ніжним цвітом
Рожевим ,як марево зорі,
І мріють спекотним літом
Пригостити ягодами журавлів.
Та збутись мріям не судилось,
І вітер зранено стогнав,
І сонечко за хмарки закотилось
І сад від болю заридав:
Сокира гостра в кору уп’ялась,
І падали черешні важко до землі,
Земля-матуся з ними обнялась
І голубила квіточки малі.
Вони лежали трепетно-рожеві,
Від світу у траві ховались,
Схиливши гілочки вишневі,
З весною і теплом прощались.
Забуті і покинуті лежали
Старі черешні до нової весни,
І люди сад той обминали,
І кожен ніс частиночку вини.
А сонце лагідно всміхнулось,
Торкнулось сірих гілочок,
Востаннє черешні відгукнулись
Легеньким маревом квіток.
І сумно журавлі кружляли,
Шукали сад,що квітом зустрічав,
А вишні тихо помирали,
Востаннє їх вітер обіймав,
І довго журавлі кричали,
І соловейко жалібно співав.
Люди!Навіщо зрубали
Той сад,що вас красою дивував?
І з’являться пагони малі,
Потягнуться до сонця і тепла,
Давайте берегти красу землі
Для щастя,віри і добра!
ПІСНЯ ОСЕНІ
Співом журавлиним прилетіла осінь,
І дощі холодні в гості просить,
Стало сірим золотаве поле,
Ще горять в садах квіти матіоли.
Котяться до ніг ягоди ожини
І зникають в споришах край стежини,
Дивляться на світ чорнобривці сонні,
І горить троянди цвіт на осонні.
І яріють роси-краплі кришталю,
Вітер вдаль відносить-вторить скрипалю
Пісню ту осінню про палку любов,
Про вірність лебединну,золото дібров.
СТАРИЙ АРТИСТ
В театрі пусто. Мовчить оркестр.
Старий артист вже зовсім сивий
Прощальну пісню співа щемливо
І пісня та злітає до небес.
Її простий і незатійливий мотив
У серці ще живім лиша сліди,
І долю яснобарвну в обіймах самоти
Він сам собі колись наворожив.
І пісні цій у грудях тісно
Летить вона,як вітер, світом,
Озветься зоряним привітом
Старого музиканта остання пісня.
У ній його дитинство ніжно-волошкове,
І вишитий рушник – матусі оберіг,
Що в душі любов святу зберіг,
І роки юності далекі,світанкові.
У ній-його кохання золотаве,
Дітей блакитні очі і дзвіночки-голоси,
І рідна Україна у сяєві краси,
І недругів брехливі,лукаві.
У ній життя-суцільна рана,
Гірка самотність і біль образ,
І сам він зраджував не раз,
І не зумів знайти єдину і кохану.
Замовк артист. Співати сили вже немає,
Торкнеться кволо сивих скронь
І тихо мікрофон впаде з долонь,
А пісня світом білим лебедем літає.
МАМИНА ШИПШИНА
Сміється сонце променисто
І золотом багрянить гай,
Кружля тихенько жовте листя
І журавлі летять за небокрай.
Між споришів вузька стежина
Біжить до грядки із жоржин
І в’юнка стара шипшина
Сміливо видерлась на тин.
Їй осінь дарувала ягоди червоні,
І зажурились жовтобокі гарбузи
І завмерли на осонні
В полоні дивної краси.
А вона шепочеться листками,
Що не бачить її вроди ластівкам,
І чекає доки вийде мама
І всміхнеться ніжно ягідкам.
ВЕЧІР
Зажурився місяць сльози пролива,
Падають краплинки-зорі у траву,
Дивом зацвіла квітка польова
І щаслива слуха тишу степову.
І мандрують небом крапельки іскристі,
Упадуть зненацька на листки зелені,
І стоїть берізка в зорянім намисті -
Гарна наречена молодому клену.
Вітер задививсь на таку красу
І спочити ліг в гілочках верби,
Вечір розсипає зоряну росу,
Місяць розливає крапельки журби.
СТАРИЙ ХУДОЖНИК
Жив на світі художник старий,
Малював він картини красиві,
Мав у серці вогонь золотий,
А у пісні натхнення і силу.
І як тільки паперу торкнеться
Олівець або пензлик, в ту ж мить
Оживає Вкраїна сміється,
Чарівні степи і небесна блакить,
І дівчина,що в косу вплітає
Червоні троянди й голубі васильки,
І лелека,що додому повертає,
І пісня хвиль Дніпра - ріки.
Завмер художник. Спинився час.
Він мріяв про шедевр останній,
А його картини дивують нас,
Дарують нам краси світання.
ІДЕ ВЕСНА
Стомилася земля і сукня льодяна
Важкою стала. Іде весна
Тихо й легко,наче пава,
А над степом вже горять заграви.
І сонечко сміється променисто,
Зими останні сльози,як намисто,
На сірих гілочках. А вже галяви
Вкривають лагідні,зелені трави,
З чужих країв повернуться веселики.
Іде весна. І сонячні метелики
Легенько линуть по землі
І їм всміхаються підсніжники малі.
Іде весна в хустиночці квітчастій,
В очах-тепло,в долонях-щастя.
ГОЛУБКА Й ПІВЕНЬ
Яка щемливо дивна
Любов голубки й півня:
Вона маленька і легка,
Прудкіша вітерка,
А він великий і поважний.
Мудрий і відважний,
Вона здіймається в блакить,
І ще здавалось мить -
Й загубиться в хмаринках,
А він збирає золотім зернинки,
Сухеньке листячко горіхів
І крихти хліба-їй на втіху,
Вона хова голівку на крилі,
А він голубить пір’їночки малі.
Невгамовні горобці притихли,
Такого бачити не звикли -
Між троянд голубка й півень
Обіймаються крильми щасливі.
А сонечко сміється загадково,
Їм заздрять люди,
Бо одна на вічність буде
Така любов красива -
Вірна,щира,незрадлива.
СПОГАД
Біжить стежина в споришах,
Біжить туди,де наче жар,горить душа -
В дитинство босе і таке далеке,
Із казкою бабусі і піснею лелеки,
І ластівка дбайливо повчає ластів’ят,
Що бавляться у листячку горіха,
І,наче марево,хати стоять
Із соняхом за тином,з солом’яною стріхою.
В саду веселка в листі виграє -
То ранок загубив дзвінку росу,
Ліниво сонечко з-за хмар встає
Й дідусь клепа стару косу.
І гріють сливи сині боки,
До мене просяться в долоні,
Про щось кричать стурбовані сороки
Чи може про любов чи сивину на скроні…
Пройду знайомими стежками,
Навколо пустка й самота,
Біленькі хати позаростали бур’янами,
І спогади розтали,як мрія золота.