...

Я вже старий. Старий, як той горіх,

Що посадила мама при нагоді.

Я би пішов ... у вічність ... якби зміг,

Але дійти б до фіртки у городі.

Та де ж мій сад? Народе, де ж мій дім?

Вікно моє? І двері? ... Плачу, плачу ...

Ходім зі мною, людоньки, ходім ...

Ведіть мене, бо я погано бачу.

Нема ... Нема ... Лиш вітер й чорний дим.

Згоріло все, покрилося золою.

Якби ж зміг стати знову молодим,

То я б пішов, як і колись, до бою.

Минулося ... Усе болить, болить ...

Молитися й чекати, Боже, смерти.

Та що тепер нещасному робить?

Ні жити не дають, ані померти.

Мені б лишень, хоч трішечки тепла,

Крихітку хліба, й прилягти у тиші.

Що я любив - те знищили до тла.

Де спав колись - тепер скрегочуть миші.

Кому ж я, Боже, нині завинив?

І де мені подітися в цім світі?

Увесь свій вік тут працював і жив,

Тепер один - без хати і в лахмітті.

Війна не має віку і жалю,

Не вміє вбивця комусь співчувати.

Я ще живий ... Живий, та не живу,

Як той горіх, що посадила мати.

Pavel Hordienko