Прикро і до глибини душі обурливо, що якісь сумнівні "зайди" постійно намагаються оббрехати нашу історію, великих людей, справжніх українців, які все своє життя служили рідному народові, хоча їх постійно звинувачували у всіх гріхах. І навіть сьогодні, у тридцяту річницю незалежної Української держави "вовки від української феміди" приймають ганебні рішення, задовольняють позови явних зрадників держави щодо восьми українських особистостей, серед яких письменник Улас Самчук. Чи можна назвати колаборантом людину, яка своїм життям і творчістю довела безмірну любов до рідної землі, України, народу? Наведу один епізод із книги "На коні білому". Повертаючись на рідну землю в 1941 році після 14-річної розлуки, Улас Самчук був сповнений такими відчуттями:
Цікаво, як стріне Волинь - древня і сувора земля, свого неспокійного сина... І чи знає вона, що його неспокій - це бажання знайти слово про неї і сказати його світові. Про близьких і найближчих..
Кого ще там застану? Як втглядають старі дороги і стежки? Дерева? Будівлі? Не застану між живими багато рідних, а між ними найрідніших - батька і матір.
Можна пережити роки і роки, війни і революції, переїхати континенти, переплисти океани, перечитати гори книг, пізнати вулиці і перевулки Парижу, але такі назви, як Дермань, Рохманів, Обичі, Жолобки, Тилявка, всі ті немощені шляхи, всі врочища і займиська сидітимуть у твоїй душі, як гострі цвяхи, і вимагатимуть данини. Грядка капусти на городі, розцвілий мак, спів солов'я, кукання зозулі... Навіть такі звичайні межі між двома ланами пшениці з кашкою і петровим батогом, з музикою пільних коників вимагають свого...
