В.Сухомлинський зазначав, що: “Добре керувати школою - означає добре знати науку виховання, яка повинна стати основою наукового керівництва вихованням, організацією роботи шкільного колективу вчителів та учнів”
Шкільний менеджмент – це комплекс організаційних форм, цілеспрямованих впливів керівників школи на діяльність персоналу та прийомів управління взаємодією освітніх процесів, до яких належать навчально-виховний, навчально-пізнавальний та самоосвітній процеси.
Шкільний менеджмент має певні особливості, що відрізняють його від загального освітнього. Вони відображаються у притаманних школі принципах, чинниках, формах організації освітніх процесів, її місії, меті, засобах діяльності, культурних традиціях, цінностях, а також в особистісній орієнтації та характері впливу керівника на ввірений йому шкільний персонал.
Місією управління – є створення сприятливого середовища для динамічної взаємодії освітніх процесів та розвитку в учнів готовності до зміни в умовах життєдіяльності, до творення свого майбутнього.
Кінцевою метою діяльності школи є формування певних якісних рис, характеристик, різнобічний розвиток особистості й досягнення нею високого рівня життєвої компетентності, які разом становлять основу прогнозованої моделі випускника. Психологією, педагогікою іншими людинознавчими дисциплінами визначені закономірності розвитку людської особистості, особливості становлення та ефективної діяльності дитячих і дорослих колективів. Ці закономірності є базисом, на якому будується школа.
В нашій школі відбудовуються вертикалі управління: учительська, учнівська, батьківська, громадська. На чолі батьківської – шкільна, піклувальна ради, учнівської – парламент, шкільний президент. У становленні колективу значну роль відіграють неформальні лідери, які є і серед учителів, і серед учнів. Фактично, завдяки їм формуються і діють додаткові вертикалі управління, ними ж і очолювані.
Однак вирішальними, на нашу думку, є лідерство та авторитет дирекції школи, яку мають визнавати всі учасники навчально-виховного процесу, яка спрямовує дії всіх формальних і неформальних груп, веде систематичну роботу з усіма лідерами через реалізацію відомих функцій (планування, організації, мотивації, контролю).
Така технологія внутрішньошкільного управління, дозволяє дирекції школи розробляти, вдосконалювати, уточнювати, корегувати моделі узгодженої діяльності вчителів, батьків, учнів, спрямовувати їх на досягнення навчально-виховної мети школи.
До підсистем виховної діяльності школи належить урочна виховна діяльність і позакласна виховна робота. (Це робота, яка проводиться в межах класу, клубу, секції, учнівської організації, поза школою за місцем проживання, на міжшкільному рівні, на базі формальних і неформальних об’єднань).
Виховання – це діяльність передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний і цілеспрямований вплив, який забезпечує формування особистості, її підготовку до суспільного життя і праці. Це одне з головних соціальних завдань.
Вирішення цього завдання здійснюється на наукових принципах, розроблених в системі сучасних психолого-педагогічних знань і передбачає їх постійний розвиток. Розглядаючи виховання як процес, який здійснюється під час взаємодії вихователів і вихованців, а також взаємодії самих вихованців, які є не тільки об’єктами, але й суб’єктами виховання, сучасна педагогіка вивчає закономірності формування людини як особистості в умовах цілеспрямовано організованої виховної системи, принципи, умови і специфіку виховної роботи на різних вікових етапах.
Іншими словами, виховання – це управління процесом формування і розвитку особистості. Психолого-педагогічними основами виховного впливу є: словесний, особистий приклад, вправи у правильній поведінці, одобрення і осудження, самовиховання.
Важливе місце в системі виховної діяльності школи посідає управління.
Під управлінням навчально-виховним процесом у школі розуміють чіткий розподіл обов’язків між адміністрацією, всіма членами педагогічного колективу, використання ініціативи громадських організацій, залучення учнівського самоврядування, тобто чіткий розподіл праці та встановлення функціональної залежності між усіма педагогічними системами і підсистемами.
Ефективність управління виховною роботою підвищується за наявності науково обґрунтованої організаційної структури, яка б забезпечувала взаємодію та взаємозалежність усіх ланок управління. Кожний елемент структури має чітко визначені функціональні обов’язки.
Вищий рівень цієї структури управління виховною роботою забезпечує директор школи. Він здійснює безпосередньо управлінську діяльність: забезпечує добір і розстановку кадрів, здійснює внутрішньошкільний контроль, надає допомогу учнівському колективу, організовує роботу з батьками, тощо.
Другий рівень управління здійснюють заступники директора, які реалізують управлінські рішення згідно з координаційним розподілом обов’язків.
Третій рівень управління реалізують учителі, вихователі, класні керівники, методичні об’єднання, громадські організації.
Четвертий рівень управління представляє учнівський колектив, учнівські організації, самоврядування.
Провідна роль в системі управління виховним процесом належить директору школи, який управляє через своїх заступників, педагогічний колектив, батьків, громадські організації , учнівські організації та органи їхнього самоврядування. Але центральне місце в загальній структурі управління виховного діяльністю школи посідають класні керівники, вихователі, керівники гуртків, клубів, секцій, бо саме через їхню роботу реалізуються управлінські рішення директора.
Функціональні обов’язки кожного учасника управління визначені нормативними документами.
Будь-якою ланкою шкільного життя можна управляти лише тоді, коли налагоджено прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами управління. Це забезпечує циркуляцію інформації певними каналами. Зміст інформації має відповідати функціональним обов’язкам керівника виховного процесу – директора, його заступника, вихователя, класного керівника. Кожен із них зобов’язаний знати про стан виховного процесу в рамках, відповідних рівню керівництва.
Сучасні соціальні та економічні проблеми суспільства породжують труднощі у вихованні учнів: спостерігається відсутність потреби в здоровому способі життя, спад інтересу до фізичної культури (тільки 20% здорових дітей шкільного віку), зростає кількість підлітків, які вживають наркотичні засоби, алкоголь, рано починають статеве життя, в інтелектуальному розвитку спостерігається бідність словникового запасу, низький рівень самоконтролю та саморегуляції, зростає відсоток дітей із затримкою психічного розвитку.
Виховний процес у наших школах втрачає свою ефективність і результативність. Можна впевнено сказати, що це наслідок домінування застарілих форм і методів організації, неврахування зрослих потреб учнів. Школа ігнорує поради А.С.Макаренка про те, що, справжня суть виховної роботи полягає зовсім не у ваших розмовах з дитиною, а в організації життя дитини.
Невпевненість більшості учнів у завтрашньому дні паралізує почуття громадянськості, милосердя, прагнення до пізнання й творчості (цьому сприяє телебачення, низькопробна преса, зубожіння, що веде до егоїзму, байдужості, жорстокості). Знизилась і роль сім’ї у вихованні дітей. Батьки шукають способів для виживання, не мають спокою, рівноваги, зростає жорстокість. Дітей карають фізично. До школи батьки приходять не дуже часто (на батьківських зборах їх немає – вони дома чи на заробітках).
Отже, аналіз кризового стану в теорії та практиці виховання дає змогу обґрунтовано довести, наскільки необхідним є цілеспрямований, усвідомлений підхід до формування виховної стратегії, реалізація якої можлива лише за умови розробки продуманого обґрунтованого психолого-педагогічного проекту виховного процесу.
У виховному процесі є цілком певний об’єкт управління – система виховної роботи, що містить комплекс виховних завдань (програму дій), спільноту людей, яка їх реалізує, їхню діяльність, спрямовану на реалізацію мети, мережу взаємин, що складається між учасниками цієї діяльності, а також ту частину середовища, яка освоєна школою для реалізації поставлених завдань. Існують два рівні системного підходу до виховання і два поняття “система”.
Перший рівень – система виховної роботи. Це цілеспрямована, взаємозалежна сукупність позаурочних заходів, які організують дозвілля школярів. Нерідко структурними підрозділами такої системи є різноманітні клуби, гуртки, об’єднання за інтересами, де знаходить задоволення своїх потреб більшість учнів школи, або повторюваний набір колективних творчих справ, яскраві традиції, що гуртують шкільну спільноту дітей і дорослих. Будучи різноманітним і вільним на вибір, це позакласне життя добре доповнює чіткість і обов’язковість шкільних уроків.
Другий рівень – шкільна виховна система. Це широке поняття. Виховна система охоплює весь педагогічний процес, інтегруючи навчальні заняття, позаурочне життя дітей (не тільки дозвілля), різноманітну діяльність і спілкування за межами школи, вплив соціального, природного, предметно-естетичного середовища, що невпинно розширює виховний простір.
Управління виховною системою школи – це особливе управління. Воно має бути багато аспектним і гнучким, діалоговим, а головне управлінською проблемою є взаємини. В останні роки сформувався принципово новий підхід до розв’язання управлінських проблем, який отримав назву ситуативного. Увага керівників переключається з планів на людей, які їх реалізують, на формування творчої атмосфери, а тут не все можна передбачити. Динамічна, часто мінлива виховна ситуація змушує діяти за обставинами, відмовлятися від деяких запланованих дій.
Гнучке керування нині продуктивніше. У житті шкільних виховних систем люди беруться за справу не через наказ, не через страх: яскрава людська індивідуальність здатна виявити ініціативу і взяти на себе відповідальність, показати зразки діяльності. Ця обставина робить актуальною проблему людства: в кожній справі потрібен свій лідер. Через лідерів реалізується управлінський механізм. Раніше говорили: керівник має дійти до кожного. Сьогодні кажуть інакше: дійти до потрібного, а потрібний дійде до кожного.
Потрібні люди – це й є лідери, що посідають у системі ключові позиції. Важливо, щоб вони не просто були призначені наказом, а користувалися визнанням більшості, були винятково обдарованими, мали авторитет.
У вихованні завжди важливою була проблема самоврядування. Органи самоврядування в школі, звичайно, потрібні, але вони мають складатися з найважливіших людей, котрі виконують конкретну роботу, яка поліпшує життя товаришів школи загалом. Велике значення мають дорадчі та представницькі органи. Можуть бути й тимчасові, створені для підготовки та проведення тільки однієї справи. Кожен колектив школи сам визначає, які органи йому потрібні. Добре, якщо склад цих органів постійно поновлюється новими членами колективу.
Учнівське самоврядування в школі створене для розвитку громадської активності, організаторських здібностей, творчої самодіяльності учнів, забезпечення участі кожного з них в управлінні справами класу, школи.
Говорячи про самоврядування, іноді неправильно розуміють його суть, звужуючи або, навпвки, розширюючи це поняття.
У нашій школі це - парламент. Створюючи цей орган, ми виходили з того, що самоврядування передбачає:
по-перше, участь усіх учнів в управлінні справами свого колективу;
по-друге, наявність для цього системи органів, наділених певними повноваженнями (парламент), які реально здійснюють таке управління як колективом, так і окремими ділянками його життєдіяльності;
по-третє, керівну роль в учнівському самоврядуванні окремого або групи лідерів;
по-четверте, погодження дій педагогів, які здійснюють керівництво учнівським колективом, з діяльністю органів самоврядування.
Робота в органах учнівського самоврядування потрібна і колективу, який завдяки їм розвивається і зміцнюється, і самим школярам, оскільки забезпечує їх виховання і підготовку до майбутньої участі в управлінні державними і громадськими справами, що стало особливо важливо в часи незалежності нашої держави. Зараз наша держава страждає від нестачі кваліфікованих, умілих керівників нового покоління і задача школи на цьому етапі, в першу чергу , знайти дітей, які зможуть у майбутньому керувати нашою державою на всіх рівнях.
Усі працівники та учні в школі мають бути впевнені, що кожен може впливати на громадське життя, брати участь у плануванні, розробці, аналізі спільних справ. Старшокласники можуть брати участь у роботі педагогічних рад, у формуванні та вивченні громадської думки.
Тонке питання – самостійність дітей у процесі самоврядування. У цій справі не треба бажане виставляти за дійсне, самообман шкідливий тим більше, що діти гостро відчувають, де їм дають реальну самостійність, а де тільки грають у неї. Самостійність, як і свобода, не є простим залишенням дітей на призволяще. Дитяче свавілля так само небезпечне, як і свавілля дорослих.
У різнобічному житті школи є чимало таких справ, які учні можуть робити без дорослих. Є домовленість між дітьми і дорослими про те, які справи виконують самі діти, які разом з учителями, які виконують тільки педагоги і допоміжний персонал. Самоуправлінські процеси поступово збільшують зону самостійної діяльності й демократичної взаємодії шкільного населення, зменшуючи суто адміністративний простір навчально-виховного закладу.
І все-таки, велика частина того, що прийнято вважати самоврядуванням, - це різновид управлінської діяльності, тільки громадської, соціальної, поряд з адміністративною. Справжнє самоврядування – це насамперед керування людини собою, вибудова своєї особистості, самостійне керівництво своїм розвитком, інакше – самовиховання.
Самовиховання – управління діяльністю, яке здійснюється суб’єктом і спрямоване на зміну своєї особистості у відповідності з свідомо поставленими цілями та ідеалами і переконаннями, які склалися. Самовиховання передбачає певний рівень розвитку особистості, її самосвідомості, здатності до аналізу при свідомому співставленні своїх вчинків із вчинками інших людей, а також наявність стійкої установки на постійне самовдосконалення. Відношення індивіда до своїх потенційних можливостей, правильність самооцінки, уміння бачити свої недоліки характеризують його зрілість і є передумовою організації самовиховання.
Самовиховання передбачає використання таких прийомів, як самообов’язковість (добровільне завдання самому собі усвідомлених цілей і завдань вдосконалення, рішення сформувати у собі ті або інші якості); усвідомлення своєї діяльності і поведінки (виявлення причин успіхів і невдач); самоконтроль (систематична фіксація свого стану з метою уникнення небажаних наслідків).
Управління вихованням не можна зводити тільки до людської взаємодії. Управління системою припускає ефективне введення у виховання матеріального та соціального середовища. Дуже важливо ввести в його природу предмети матеріальної культури. Найчастіше їх розглядають як умови виховання, що мають фоновий, тобто досить нейтральний характер.
Отже, ми виділяємо чотири рівні управління виховним процесом, кожен рівень має чітко визначені функціональні обов’язки. Управління виховною системою школи має бути багатоаспектним і гнучким, діалоговим, сформованим на основі ситуативного підходу. Таке керування, на нашу думку, потребує лідера, визнаного більшістю у кожній справі, через якого реалізується управлінський механізм.
Використані джерела
Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. – К.: ЕЗМН, 1998. – 204с.
Єрмаков І.Г. Виховання життєтворчості: моделі виховних систем. – Х.: Вид. група «Основа», 2006. – 224с.
Конаржевский Ю.А. Менеджмент и внутришкольное управление. – М.: Центр «Педагогический аспект», 2000. – 224с.
Сухомлинский В.А. Серце отдаю детям. - К.: Рад. шк., 1988. – 272с.
