Крізь бетон пробивається сонях,
Нахиляюсь до нього на мить –
Й ніби сонце маленьке в долонях
Я тримаю, а серце тремтить.
Певно, впала самотня зернина
Між бетонних потрісканих плит –
Й потяглася до сонця рослина
І з надією дивиться в світ.
Мимо їдуть машини барвисті,
Видихаючи втомлено дим.
Так незатишно соняху в місті,
День і ніч, мов сирітка, один.
Не таке тут повітря і літо,
На листочках пилюка та бруд..
У неволі зажурений вітер,
Що блукає між сірих споруд.
Сонях світиться, втім, променисто
На бетонному бляклому тлі,
Ніби згадка про світле дитинство,
Що лишилось назавжди в селі.
Наталя Соловйова